На кому виросли яблуні. Історія з місця, що раніше було катівнею

Парфуми, ключі, наперсток, ґудзики, мундштук, запальничка, дрібні монети, скляна баночка, десертна ложка та вилка. Звичний вміст жіночої сумочки. Тільки ніж та виделка якось не вписуються. Зрештою, чого ми, жінки, тільки не носимо у своїх сумочках.

Вам цікаво, як виглядала жінка, вміст сумки якої ви щойно оглянули? Мені теж. Вона, певно, курила тонкі цигарки, носила туфлі на підборах і полюбляла солодке. Очі у неї зелені чи карі? А вуста пишні чи тонкі? Скільки їй років? Як її звати?

Про це ми ніколи не довідаємося. Ця жінка — номер. Ця жінка — кістяк. Її було знайдено в ексгумаційній ямі поміж двох тисяч скелетів.

Як звати їх усіх?

Ви, мабуть, не дочитаєте цей текст — занадто багато тригерів і паралелей із сучасністю. Або дочитаєте і зрозумієте аксіому: росіяни приходять на нашу землю і лишають по собі ексгумаційні ями.

Дитинець-тюрма

Ті, чия подорож Волинню пролягає через автостанцію Володимира, бачать поруч із нею земляні вали. Але це не просто насипи, які збереглися з часів Київської Русі, а місце з величною і важкою історією.

Насправді ми у Володимирі зрослися з Городищем — однією з найдавніших оборонних пам’яток Волині. Для нас — це дитинець. Осердя міста. Початок нашої історії. Взимку з цих валів на санчатах спускаються дітлахи. Влітку на Городищі відбуваються культурні заходи, а молодь влаштовує посиденьки на найбільшому дерев’яному троні України (створений майстром Сергієм Нечипоруком у 2019 році).

Мандрівникам видно за валами будівлю, вкриту червоною металочерепицею. Це — в’язниця. Місце, куди правова держава ізольовує злочинців, а тоталітарна — ще й ідейних супротивників. Заглушити голос людини можна одним способом — вбивши її. Та чи позбавляє смерть голосу? Рано чи пізно навіть кістки говорять.

Володимир-Волинська тюрма № 2 НКВС УРСР запечатала у собі чимало таємниць. І жодного разу не говорила вповну. У цьому репортажі ви почуєте голоси тих, хто вижив, і голоси тих, за кого говорять архіви.

В’язницю у місті Володимирі збудували у 30-х роках ХІХ століття. Тридцятьма роками раніше перестала існувати Річ Посполита. Між собою державу польських королів поділили сусідні імперії. Одній із них — Російській — відійшла одвічна українська земля — Волинь. Режиму потрібні були тюрми, аби садити до них незгодних з імперською політикою.

Росіяни мають маніакальну звичку паплюжити історично-важливі місця титульних націй. Так, Володимир отримав у назві міста прикладку Волинський — натяк на меншовартість та другорядність. Княжа столиця, старша за Москву і, власне, саму імперію, опинилася на периферії. А що робить імперія на окраїнах? Будує тюрми. На валах городища, де князі і навіть королі зазвичай будували замки, російська влада постановила звести в’язницю. По-перше, зручно, бо вже є земляний вал, котрий слугує своєрідною зовнішньою охороною. По-друге, для залякування місцевої еліти та тотального контролю над неблагонадійним рубежем імперії. Зробили це швидко, бо є згадки, що у ній сиділи поляки та українці — учасники Листопадового повстання 1830—1831 років .

Якщо написати одним реченням, кому протягом 120 років належала тюрма, це виглядатиме так: росіяни-поляки-росіяни-німці-росіяни. Українці її не будували, не володіли, але завжди в ній сиділи.

Зміна влади з російської на польську статусу будівлі за валами не змінила. Але у 1920—1939 роках змінився контингент наповнення камер. Поруч із кримінальними злочинцями сиділа українська інтелігенція, оунівці та комуністи.

За сімнадцять днів вересня 1939 року зникає Річ Посполита. Волинню крокують «визволителі»… З тюрми за валами випускають в’язнів. За кілька місяців забивають камери під зав’язку. Тільки тепер у них сидять переважно поляки. Недовго. Їх розстрілюють і закопують у братських могилах. З приходом більшовиків тюрма перетворюється на катівню.

Офіційно: в’язниця № 2 НКВС УРСР, м. Володимир-Волинський Волинської області. Охороняє її 233 полк конвойних військ НКВС. Командир полку від травня 1941 року по червень 1943 року — майор Александр Матвійович Дюльдін, уродженець Астрахані, у військах НКВС від 1926 р. Нагороджений орденами Червоної Зірки і Леніна.

2026 рік. Весна кличе жити. Птахи — заливаються співом, дерева — гомонять верховіттям, річка Луга тече до Буга. А чи розстрілювали людей в такі прекрасні дні? Чи чекали на похмуру погоду? Ні. 22 та 23 червня 1941 року на Волині було сонячно. Розпочалась війна. На Володимир, який за 13 кілометрів від кордону з Польщею, падали німецькі бомби. Одна з них пошкодила тюрму. Чи отримали шанс вижити її в’язні, які стали проблемою для енкаведистів?

Розгубленість. Так одним словом можна описати перші години у тюрмах Волині. Від неї обласні начальники тюремних відділень НКВС та власне керівники в’язниць на місцях швидко оговталися. 23 червня з’явився план термінової евакуації поневолених. Згідно з інструкціями, понад 23 тисячі в’язнів із тюрем Заходу України мали вивезти у в’язниці союзних республік та інші області Росії. Володимирських у Свердловську область. Для операції вимагалося 778 вагонів. Їх не було, наступала німецька армія. Не чекаючи розпоряджень зверху, табірне начальство вирішує 22 червня розпочати розстріли.

На той момент володимир-волинська в’язниця переповнена вдвічі: при ліміті у 115 осіб в ній утримувалося 333 в’язні. У штаті — 44 людини.

Відступаючи, каральні органи розстріляли 36 осіб.

Знаєте, як страчених називають мовою паперової статистики? Вибув по І категорії. У відомості щодо евакуації ув’язнених за 28.06.41—18.03.42 записано: «Відбуло по 1-й категорії — 36; звільнено — 15; лишилося у тюрмі — 280».

Не розстріляний. Просто вибув. Це класична підміна понять. У росіян вона досі на озброєнні.

3 вересня 1941 року начальник Тюремного відділення УНКВС по Волинській області сержант Стан рапортує заступнику начальника тюремного управління НКВС УРСР Демехіну про розстріл в’язнів у Луцькій тюрмі. У цьому рапорті Стан повідомляє: наказав заступнику начальника Дмитру Лєскіну завантажити на машину документи і цінності тюрми Володимира-Волинського — два повних матраци, але що в них було — невідомо. Всі документи, особові справи ув’язнених і цінності луцької в’язниці теж повантажили. А це ще чотири матраци. Лєскін мав виїхати за Луцьк до цегельних заводів. Там він не зупинився, а поїхав прямо в Київ і дорогою спалив усі документи з тюрем Володимира-Волинського та Луцька.

Кінці у воду, точніше у вогонь.

У лютому 1991 року Володимир-Волинське КГБ стало збирати відомості про розстріли у тюрмі саме в перші дні війни. Завели цілу справу. Опитали свідків — тих, кому пощастило вибратися з катівні живими. Лише у 2011 році ці 44 сторінки розсекретили. Забігаючи наперед скажу, навіть КГБ не дізналося про те, що діялося тоді в їхній структурі.

Із розсекреченої справи. Мешканець села Микуличі Голота Федір Іванович у в’язниці відсидів вісім місяців. У його камері знаходилося 92 в’язні, перед початком війни — 13.

«22 червня 1941 розпочалися розстріли ув’язнених. У камеру заходив працівник НКВС і вказував пальцем на певну особу, забирав його. Був факт, що Голота думав, що вказують на нього, вставав, проте працівником НКВС був посаджений на місце, а з камери виводили іншого в’язня. Через певний час після того, як працівник НКВС виводив ув’язненого, у дворі чулися постріли. Хто були ув’язнені, яких виводили з камери і за які злочини вони відбували покарання, Голота не знає. Випадків розстрілу ув’язнених у камерах тюрми за свідченнями Голоти не було».

23 червня втекла зовнішня охорона. Мешканці міста, зламавши замок на воротах тюрми, відкрили камери і випустили в’язнів.

Федір Голота не підтвердив побиття та знущання, однак чомусь зазначив: «…Обійшов територію тюрми, однак ванни із металічною решіткою, призначеної для катувань, не бачив. У дворі стояла металічна труба, у якій, судячи з усього, палили якісь папери».

Із 24 червня у тюрму почали приходити родичі розстріляних, які шукали трупи рідних. Від очевидців Голоті стало відомо, що розстрілювали людей у льосі, де раніше зберігалися продукти, а трупи складали у ямі поруч і пересипали вапном. Ні на території в’язниці, ні в камерах трупів не було. З тих, кого родичі забрали при ньому, всіх вбито пострілом у лоб, у декого руки зав’язані ззаду проволокою.

Із розсекреченої справи. Житель села Березовичі Голуб Андрій Трохимович з тюрми забирав тіло брата Миколи.

Люди діставали трупи з ями і серед них шукали своїх родичів, знайшовши — забирали, незнайомих клали у сарай. Колишній в’язень Сірко розказав Голубу, що стріляли їх у льосі. Він був поранений, але зумів заховатися за діжками. Сірко бачив, як трупи виносили і складали у вириту поруч яму. Очі у брата були зав’язані, роки скручені проволокою, в області голови було кілька кульових поранень.

Андрій Голуб,
житель села Березичі

Розстріляні у Володимир-Волинській тюрмі 22—23 червня 1941 року:

• Рудковський Франц — поляк, ксьондз.

• Голуб Микола, Дідун Василь, Кухарук Андрій — селяни з Березович.

• Замулко Кирило — українець, вчитель з Микулич.

• Голота Денис та Остап — селяни, брати з Якович.

• Лижник Іван — селянин, оповідач казок з Черчич.

• Венгорський Іван — бухгалтер з Микулич.

• Шклярук Олексій — провідник Устилузького райпроводу ОУН.

• Юхим Бунда — офіцер армії УНР, який у 1919 році керував загоном, котрий двічі виганяв польських окупантів з міста Володимира.

Імена встановлені, їх упізнали родичі, а німці, які вже увійшли в місто, дозволили забрати та поховати тіла. Більше того, краєзнавець Ярослав Царук встановив імена 14 осіб, за якими ніхто не приїхав — їх поховали у спільній могилі на Ладомирському кладовищі. Їхні імена досі не викарбувані на надмогильних плитах.

У тій справі КДБ є персональні відомості, добуті з московського архіву.

«Із числа особового складу у час відступу було поранено 3 чол. — секретар тюрми Шумейко, наглядачі Стацина і Гречуха (останній лишився у м. Володимир-Волинську), вбиті — конюх Зай і робочий Плотницький. Із числа обслуги тюрми у Володимирі-Волинську лишилися — дезінфектор Костецький, повар Костецький, пожежник Фомін, прибиральниця Ткачук, санітарка Лушакова».

Ніхто й ніколи з них не давав свідчень. Більше того, по Володимир-Волинській тюрмі на судах проти нацистів теж не свідчили. Та можемо не сумніватися, після відходу совєтської влади тюрму у своїх цілях стали використовувати німці. Відступаючи, вони не гірше за більшовиків знищували сліди злочинів. А може, й краще. Тільки є одне вагоме «але».

У Німеччині у 1947 році стратили коменданта Аушвіцу Рудольфа Гесса. Багатьох злочинців засудили, і вони отримали чималі терміни. Суди продовжуються. У 2021—2022 роках винесли вирок сторічному колишньому охоронцю нацистського концтабору Заксенгаузен Йозефу Шютцу за співучасть у 3 518 вбивствах. Він отримав п’ятирічний термін. Німеччина засудила нацизм. Жодна з колишніх республік Радянського Союзу не засудила комунізм. Україна також. Ніколи у публічному просторі не обговорювали імен начальників в’язниць, слідчих, конвоїрів, виконавців вироків. Напевно, вони всі вийшли на пенсію і навіть ходили на паради, обвішані медалями, як вбивця упівця і художника Ніла Хасевича, полковник КГБ Борис Стекляр.

Ще раз нагадую, справу про Володимир-Волинську тюрму розсекретили у 2011 році.

Сни у камері смертників

…Розкладає карти і вже все знає: ось він, блондин, закоханий, словом — червовий король. І поглянь: дорога йому випадає. Вона дивиться на карти радісно: «Дорога чекає твого короля, чого ж ти журишся?».

…Буцімто, опинився я в якомусь великому місті, посеред якого текла широка і бурхлива ріка. По обидва боки її — кремезні будівлі, підходи до них були забетоновані, а на одному з них був величезний портрет Сталіна. Я глянув на цей образ і злякався. Кинувся до річки; вона широка-широка. Думаю, як її переплисти, але, бачу, недалеко від берега пливе катер. Коли наблизився, то впізнав за кермом помічника начальника тюрми, який сказав: «Сідай, перевезу на другий берег, ти давно вже повинен бути там». Я погодився. На тому березі подякував і пішов за течією річки.

Гадання на картах Ізольди у творі репортерки Ганни Краль «Дорога чекає червового короля» та газетний спогад «Був і в камері смертників»   упівця Василя Горуна — схожі. Реальні люди хапаються за останню надію. Ізольда вірить — карти розкриють долю її чоловіка, котрий перебуває в Освенціумі. Василь снить про помилування.

Усім смертникам, ув’язненим, приреченим на тісноту камер в усіх тюрмах світу сняться жахи.

«Кожен прибулий першу, а дехто й другу ніч не міг спати, — пригадував Василь Горун. — Були й такі, що кричали крізь сон, а прокинувшись, билися головою об стіну. Всі в камері від таких криків прокидалися, заспокоювали того чи іншого, стукав у двері наглядач і кричав, щоб було тихо. Іноді таке повторювалося два-три рази на ніч. Словом, кожен по-різному сприймав свою судьбу. Треба було мати залізні нерви, велику свідомість і гарт душі, щоб не збожеволіти і йти на смерть (а це мало статися) свідомо, з людською гідністю».

Після завершення бойових дій на Волині володимир-волинська в’язниця знову опинилася в руках енкаведистів. Упівця Василя Горуна на псевдо «Орлик» у жовтні 1944 року засудили до найвищої міри покарання — розстрілу. Та чи сни врятували, чи віра, але отримав помилування. На початку 90-х років він багато писав у газету «Слово правди». Детально розповідав про побачене, пережитие у в’язниці. Називав прізвища тих, із ким сидів, хто керував тюрмою, який був побут у в’язнів, як страчували і катували. І навіть як бунтували.

Так, приречені на смерть ув’язнені підняли бунт. Сталося це 4 грудня 1944 року.

У камері смертників № 13 Володимир-Волинської тюрми перебували 42 засуджені — переважно учасники українського підпілля. Умови були важкими: тіснота, антисанітарія, постійна психологічна напруга. Деякі в’язні не витримували й втрачали розум. Попри це, між ув’язненими панувала взаємопідтримка.

Згодом в’язні налагодили зв’язок через плінтуси в стінах і дізналися, що загалом у тюрмі перебуває близько 158 смертників. Виникла ідея спільної втечі. План передбачав захоплення охорони під час вечірньої перевірки, заволодіння ключами та зброєю і відкриття всіх камер.

Втечу призначили на 4 грудня 1944 року, однак через можливу зраду частина в’язнів хотіла її відкласти. Камера № 13 вирішила діяти самостійно.

Увечері 4 грудня почався бунт: в’язні напали на охоронців, захопили частину з них і відімкнули камери. У коридорах зібралися сотні ув’язнених. Однак прорватися назовні не вдалося — охорона забарикадувала виходи, а ззовні тюрму оточили війська НКВС і відкрили кулеметний вогонь.

Усвідомивши безвихідь, в’язні припинили спробу втечі.

«З камер усі повиходили на коридор. Жінки і дівчата обнімали нас, прощалися. Плакали, а потім всі заспівали: „Боже великий, єдиний“, „Ще не вмерла Україна“. Енкаведисти зі зброєю не наважилися увійти в тюрму, без неї — тим більше. А ми співали. Під стінами лежали охоронники, їх ніхто не зачіпав», — згадує Василь Горун.

Після переговорів із начальником тюрми Бондаренком всі повернулися до камер. Репресії були жорстокими: учасників бунту побили, особливо тих, кого вважали організаторами.

План втечі викрили через донос одного з ув’язнених. Бунт зазнав поразки, а вже невдовзі почалися масові розстріли. За підрахунками Василя Горуна, у 1944—1945 роках у Володимир-Волинській в’язниці розстріляли близько 130 осіб.

22 лютого 1945 року Василя Горуна забрали з камери. Повели до медпункту.

Ще з порога я побачив у вікно, яке було без козирка, куполи з хрестами на Успенському соборі, вони золотом відблискували на сонці. Сльози потекли з очей; не знаю, чому: з радості побаченого чи з віри, що житиму. Було мені тоді 21 рік.

Василь Горун,
в’язень

Начальник тюрми взяв папірець, прочитав. Це були слова про помилування. 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав.

Звільнили Василя Горуна у 1956 році. Двома роками раніше перестала діяти володимир-волинська тюрма. Катівню закрили. І відкрили, тільки з іншим профілем — туберкульозна лікарня.

Корпус, у який не ходив

Микола Зінкевич — лікар. Працював ним понад 50 років. З них чотири у туберкульозній лікарні. Прийшов сюди у 1958.

Другий понеділок травня. Нарешті тепло та сонячно. До городища лікаря підвозить син Костянтин. Микола Сильвестрович заходить на вали. Спирається на ціпок. Відразу ж починає детально розповідати, де яка будівля стояла, як в них розміщувалися кабінети. Пригадує імена працівників, їхні характери.

Коли тюрму перепрофілювали у лікарню — знесли огорожу. Споруду з камерами для ув’язнених та адмінбудівлю, в якій були кабінети начальника, слідчих, лікаря — лишили. До адмінбудівлі добудували другий поверх і замінили таблички на вхідних дверях. Замість камер стали палати.

У стінах лікарні при самому вході, на місці якої нині — символічний хрест «Жертвам політичних репресій», розташовувалось робоче місце Миколи Зінкевича — рентгенкабінет та лабораторія, де він проявляв знімки.

— Школярі, дорослі — всі проходили флюорографію тут. У довгому двоповерховому комплексі був тубдиспансер, — Микола Зінкевич розповідає і вказує на залишки його фундаменту. — В ньому вели прийом лікарі, а на другому поверсі мали дитяче відділення. Корпус, що залишився (триповерхова будівля, покрита червоною металочерепицею — авт.), використовувався під стаціонар для дорослих. Я в нього не ходив через ризик інфікуватися.

На ті роки такі лікарні в дечому були схожі на в’язницю. Хворі перебували на стаціонарному лікуванні від пів року до року. Довго. Тепер за дрібну крадіжку стільки сидять. Втім, є відмінності: вільне пересування та хороше харчування.

— Одного разу в лікарні залишилися гроші, і щоб вони не пропали, купили пиріжків і всім роздавали.

— Ви, коли йшли сюди на роботу, знали, що тут раніше була тюрма?

— Знав, — одним словом відповідає Микола Зінкевич.

— Тут багато яблунь росло. Ніхто з працівників плодів додому не брав. Їли тільки хворі.

Місцеві знали, на кому вирослі ті яблуні…

Микола Зінкевич йде у корпус, в який не ходив. Робить буквально кілька кроків і замовкає. Вглиб так і не ступає, за кілька хвилин скаже сину: «Ходімо».

Безіменні

Якось археолог Богдан Прищепа, котрий викладав нам, студентам Рівненського інституту слов’янознавства, антропологію, приніс на пару череп людини. Кістки — остання стадія розпаду людського тіла. І вони говорять. Називають вік, стать, національну приналежність. Ми ледь не зомліли від споглядання на череп. Вдруге череп побачила на валах городища. Не один чи два, навіть не десять — сотні. Кістки пахнуть. Не можу знайти слова, аби з чимось порівняти той запах. Це просто запах кісток.

1997 рік. Краєзнавець Леонід Михальчук та директор Володимир-Волинського історичного музею Володимир Стемковський ініціюють перші розкопки поруч з тюрмою. Колишній головний лікар туберкульозної лікарні Микола Ваврисевич вказав на місце біля східного валу, де, копаючи яму на сміття, натрапили на людські останки.

До розкопок залучили фахівців з Львівського обласного товариства «Пошук». На місці, куди виливали відходи з лікарні, знайшли 97 скелетів. Експертиза встановила — більшість жертв становили воїни польської армії.

Краєзнавець Леонід Михальчук в листопадовому інтерв’ю для газети «Слово правди» у 1997 році повідав про долю останнього головного тюремника:

«Тодішній начальник Володимир-Волинської тюрми Бондаренко після закриття тюрми працював головою колгоспу в селі Бужанка Іваничівського району. Але згодом, у 1956 році, він покінчив життя самогубством з невідомих причин. Можливо, замучило сумління перед людьми».

2010 рік. Археологи з «Волинських старожитностей» Олександр Златогорський та Сергій Панишко досліджують дитинець. Шукають залишки замку польського Короля Казимира ІІІ, а натрапляють на поховальну яму. Вже на глибині 80 сантиметрів виявили поховання 6 тіл, а поруч — жетон польського поліцейського, військові ґудзики та монети. У 2011 році формується спільна україно-польська експедиція. Разом з волинськими археологами чотири роки працюють польські з Ради охорони пам’яті, боротьби та мучеництва. У 2015 році окремо городище досліджувала ще одна експедиція «Волинських старожитностей» та «Фундації Незалежності».

За п’ять років досліджень археологи виявили 14 братських могил, а в них — 2 802 останків загиблих. Щороку не менше двох сотень скелетів. Найбільше у 2014 році: у братській могилі № 6 — 618 осіб, а в могилі № 7 — 857 осіб.

За знайденими поруч речами вдалося встановити, що більшість вбитих — поляки.

Сліди від куль знайдено в основному на черепі. Є сліди від ударів прикладом та багнетом, більшість таких слідів саме на жіночих кістяках. Людей добивали зблизька.

Як це було ходити по такій кількості вбитих людей?

Василь Горун пригадує, як вранці у тюрмі змінювалися наглядачі і їхню розмову підслухав співкамерник Василя Іван Бик.

Один із вартових нарікав, що його колега запізнився. Той відповів втомлено: ніч минула без сну — була «робота». На наполегливі розпитування кинув сухо: вночі розстріляли всіх. І, ніби між іншим, згадав одного з в’язнів — високого, із золотим зубом. Розповідь стала відвертою: постріл у потилицю, кров, вибиті зуби і пошук золотого зуба серед кривавого місива.

Розмова обірвалася так само буденно, як і почалася. «Про це — нікому», — кинув один. «Ми ж свої», — відповів інший і зник у коридорі.

Робота. Для росіян — це робота. В Бучі після неї залишилось понад чотири сотні тіл, в Ізюмі — 447.

Одна на всіх

Тоді, в червні 1941 року, батько приїхав за сином, брат за братом. І вони мають могили і пам’ять. У 2010-х не приїхав ніхто. 2 802 невідомі імені. Ексгумація без ідентифікації. На всіх одна могила на Федорівському кладовищі Володимира і три стели з написом українською, польською та івритом.

У грудні 2013 року відбулося перепоховання. Кістки склали у чорні, картонні труни, були серед них і невеликі домовини, радше дитячі. З якогось дива до місця поховання простелили червону доріжку. Нею йшли генерали ЗСУ та Війська Польського, Міністр оборони Польщі, дипломати, голова Волинської ОДА, священнослужителі. В небо линула молитва трьома мовами, до українців та поляків долучилися євреї. Холод заповзав під пальта та сковував душу. Таких перепоховань було шість. Володимир Музиченко — голова єврейської громади Володимира вважає, що серед знайдених у братських могилах у 2011—2012 роках є євреї, розстріляні німцями на території тюрми.

У парку Слов’янський, що нині з півдня оточує вали городища, співають птахи, шумлять берези та верби. Парк заклали до тисячоліття Володимира у 1988 році. На рік раніше закрила двері туберкульозна лікарня. Нині дитинець відпочиває. Тюрма-лікарня передана на баланс заповідника «Стародавній Володимир» як адміністративна будівля. У ній ні вікон, ні ремонту. Надбудовано третій поверх, але відсутнє перекриття. В перспективі там мав би бути музей.

Перед арештом Микола Голуб висадив рівним чотирикутником ялини навколо рідної хати у селі Березовичі. Вони досі тягнуться в небо, під ними зростало не одне покоління його родини. Інші сіяли хліб, вчили дітей, розповідали казки, тримали в руках зброю, молилися.

Світ не завмер, бо не всі мають померти. Втім, якби ці стіни тюрми № 2 НКВС у Володимирі-Волинському вміли говорити, вони б проклинали і молилися.