Тримати світ у пакеті

Неділя. Вітряно і похмуро — хмари затягнули небо наче на дощ. Але юрба людей, які не бояться дощу, зібралася на вулиці Лесі Українки в Луцьку. Вони зайняли всі лавочки поміж пам’ятником у той момент такому, на перший погляд, безтурботному поетові-шістдесятнику Костеві Шишку, вуличною кав’ярнею на колесах та відділенням банку, де колись був магазин «Мисливець». Юрба чекає.

Нарешті до них підходить Любомир Дмитришин  — волонтер, який приєднався до недільної роздачі їжі для охочих від спільноти святого Егідія .

Хлопець долучився до заходів спільноти ще на початку свого навчання в Києві у 2018-му році: він з одногрупниками приєдналися до заходів спільноти, роздавали їжу в столиці, організовували святкові прийоми їжі на Різдво.

Після початку Великої війни Любомир приїхав до Луцька, де також опинилася й інша волонтерка спільноти — вона запропонувала організувати подібні роздачі їжі тут. Разом вони знайшли людину, яка готує їсти й робить це власним коштом, лише кілька разів волонтери отримували гуманітарну допомогу зі Львова — продукти, які могли використати для приготування таких обідів. Загалом спільнота святого Егідія підтримує волонтерів адміністративно, усе, що вони роблять, — їхня добра воля. Нині Любомир приносить та роздає страви, а волонтерка пані Юлія готує.

Як тільки хлопець відкриває перший лоток із салатом, у повітрі несеться міцний запах їжі. Глянувши на колір, спершу думаю, що це малина. Але ні. Згодом розумію: вінегрет. Також там лежать почищені варені яйця, нарізаний скибочками хліб і стоїть термос із чаєм.

Натовп такий же строкатий, як і салат. Чоловіки одягнені у спортивні вітрівки, джинсові куртки, картаті сорочки у стилі американських дроворубів. Жінки у теплих в’язаних светрах, жилетках, навіть є пані у піджаку і з напівпрозорою, кольору нічного неба хустиною, з-під якої кометами визирає її світле волосся.

Любомир просить порахувати, скільки людей прийшло цього разу. На диво багато, близько 20.

Але я не можу порахувати усіх, бо як тільки хлопець відкриває перший контейнер з їжею, присутні хвилею оточують його, починають діставати свої посудини: лоточки, одноразові стаканчики з-під замороженого льоду або газованки із мережі «Сім 23», або з-під кави з «Кави Авеню», баристи якої тим часом готують напої зовсім поруч.

«Їжі буде всім вдосталь. Беремо одну порцію і відходимо», — голосно і чітко керує процесом Любомир, коли жінки у натовпі вже починають сваритися, штовхаючись та пробиваючись «без черги».

Хтось бідкається, що не вистачить їжі на добавку, а хтось з полегшення промовляє: «Добре, що хоч дитину нагодую. Дитині буде що їсти». Чоловік промовляє це двічі.

Попередній слайд

Наступний слайд

У цьому натовпі є й ті, хто не виборює їжу, а спокійно чекає затишшя. Трохи осторонь тримається усміхнена пані. Вона живе на цій вулиці, тож побачити її тут можна часто. Я мала змогу поспілкуватися з нею раніше і пам’ятаю: якось пані розповідала, що за часів СРСР працювала моделлю та їздила в європейські країни, була в Італії та Франції. Зараз жінка заробляє на життя здачею макулатури з вулиць міста. Вона робить це з усмішкою.

«Скажете мені, як хліб будуть давати, я там на лавочці почекаю», — мовить Жовтоволосий пан в чорній кепці. Від нього злегка несе перегаром, але очі ясні. Чоловік багато дякує за їжу: мовляв, дуже смачно готують. Дякує і мені, дуже щиро, наче я цілу ніч готувала обід на сто людей (моя камера розчинилася, тепер я співпричетна до дійства).

«Хтось ходить на одні точки і їсть макарони відрами, а хтось куском хліба задовольняється. От є тут один, який зранку міг відро з’їсти й ще тут бере багато. Як так можна?» — роздумує жовтоволосий чоловік у кепці.

Недільна трапеза закінчується теплим чаєм, який злегка парує над термосом. «Свій стаканчик треба мати», — насупилася якась із жінок, коли пан в кепці запитав щось у неї.

«Хмари насунулися. Зараз щось буде».

Якраз після чаю почалася мжичка, яка переросла в дощ. Один з чоловіків, поклавши лоток у пакет, йде додому. На пакеті напис: «Die Welt in Händen halten» .

Попередній слайд

Наступний слайд

Опісля роздачі запитую в Любомира, що мотивує його займатися таким волонтерством, на що він мені відповідає: робить це через солідарність і прагнення досягти соціальної справедливості.

…«Є люди, які не можуть забезпечити собі базові блага, такі як харчові продукти. І саме соціальне вчення церкви, на якому базується діяльність організації, мені близьке. Соціальна справедливість — про те, щоби забезпечити належний рівень благ, аби люди могли нормально виконувати своє людське призначення, незалежно від того соціального статусу.

Місто справедливе тоді, коли в нього представлені інтереси найбільш незахищених груп населення. Важливо прагнути справедливости, тому що це — як велосипед: не крутиш педалі — впадеш. Потрібно постійно робити щось, щоб її відновлювати, бо суспільство завжди буде несправедливим. Відновлення соціальної справедливості є утопічним, але ми мусимо цього прагнути, аби не «впасти з велосипеда».

Також я керуюся принципом солідарності. Солідарність мотивує створювати зміни: в законодавчому регулюванні, в ринкових правилах чи загалом в правових системах. І мені просто не байдуже до того, що в мене все ок, а в інших не ок. Насправді це співзвучно з принципами діяльності спільноти, бо вони вважають, що саме солідарне ставлення до нужденних сприятиме встановленню міжнародного миру. Часто причиною воєн стають вкрай несприятливі умови життя населення, як-от конфлікти через нестачу води в Африці чи на Близькому Сході. Люди хочуть захоплювати нові ресурси, а якщо ти приїхав розподілити блага справедливо і солідарно, то, відповідно, не буде підстав для воєн.

Ми й надалі будемо проводити такі роздачі, шукатимемо нових волонтерів. Часто до нас приходять не бездомні, а пенсіонери або working poor . Це допомагає людям вижити, бо для когось із них це — спосіб підтримати свою життєдіяльність».

Світлини авторки.

Луцьк. Весна. 2024