Розшукати Кладнів

Від редакції: репортаж містить елементи ненормативної лексики та описи сцен насильства.

— Він наніс їй ножем понад десять колотих ран. Вона втікала до річки, там він її й добив.

Ми сиділи в кафешці в центрі Володимира-Волинського, пили каву. До повернення історичної назви місту Володимир на Волині, що мало не на кордоні з Польщею, лишалося тринадцять років. Було звично спекотно для липня 2008-го. Два тижні +30. Я боролася з нудотою, щось занотовувала.

На останньому ударі в груди — жінка померла. Я майже стала свідком убивства: чоловік зарізав ту, з якою прожив понад десять літ. Їхнє подружнє життя вмістилося у кілька абзаців газетної шпальти.

Тоді зрозуміла — Саша вміє розповідати історії.

Цей чоловік більшість життя оглядав трупи, розплутував убивства й грабежі, шукав злочинців. Ніколи не мріяв працювати в міліції. Не міг себе знайти, а робота прийшла в його життя банальніше: бо так вийшло. Коли відпустив цю роботу, став шукати те, що нарешті допомогло б знайти себе — коріння роду, сліди села, яке історія вже стерла.

Так у Саші постали десятки інших справ — кожної родини Кладнева. І він почав своє, можливо, найбільш справжнє розслідування.

***

На Великдень сказав солдатам, що з п’ятого поверху треба знести піаніно. Що «мєнт з них гонить», ті зрозуміли, коли роздав їм протигази. Зносили ванну з трупом, який кілька днів пролежав у воді.

— Очі й морду того кота я ніколи не забуду! Блять, таке в страшному сні не присниться.

— А ти шо й котів шукав? — ми саме вирулювали на дорогу між селами. Саша вказав пальцем на закинуту хату.

 — Во в тій хаті кіт з’їв людину!

— Та ну тебе! — шоколадний батончик поліз назад у кишеню моєї куртки.

— То як з’їв?

— Тобі шо подробно розказати? — попросила в загальному.

— Умер господар. Тварина п’ять днів сиділа зачинена, решту сама здогадаєшся.

Зараз Олександр Ольховський на пенсії. Кримінальних історій під американо у нього багато. Коли ми познайомилися у 2006 році, був старшим лейтенантом, тепер — майор. Посивів, став накульгувати, нарешті купив авто.

У 2014 році, після Революції гідності, не пройшов люстрацію (чесне ім’я та роботу повернув через суд). Як? Не вірилося. Оперативник, який жив в однокімнатній квартирі, без авта, на зарплату, возив кістки в рейсовому автобусі, виловлював трупи з річок, викопував з-під сосен, міг її не пройти?

Саша багато де не проходив. І, зрештою, завдяки цьому опинився на своєму місці — спочатку в міліції, потім — у поліції.

Не музикант

Ми знову сидимо в кафе. Гріємося кавою. З віком Саша став схожим на Коломбо. Злегка кучеряве посріблене волосся. Щира усмішка. Вміння викласти аргументи так точно, що не відкрутишся. Тільки наш Коломбо не носить плащ, не палить, вживає блять як сполучник між словами.

Уперше не пройшов, точніше не вступив до Волинського держуніверситету. Хотів стати музикантом. Та в Устилузі, де жив, вчили кларнет, а в Луцьку на екзамені вимагали фортепіано. Наступні два роки перебирав механізми автомобілів та тракторів у сільськогосподарському технікумі. З дипломом технікуму Сашу зараховують на третій курс Львівського аграрного університету.

Трактори й комбайни не ремонтував. Але на тракторній бригаді опинився. Приміряти амплуа колгоспного шерифа запропонував знайомий голова колгоспу. Ганяти алкашів, шукати, хто злив дизель чи вкрав корову, — надто дрібно.

— Чесно, руки опустилися. Аж тут дзвонять: Львівський інститут внутрішніх справ набирає групу офіцерів. Думав три дні, зібрав речі й поїхав на навчання. Обіцяли через півтори року диплом про другу вищу освіту. Реформу згортають — і через сім місяців видають не диплом, а сертифікат.

1999-й. Колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка арештовують у США, в ДТП гине лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. На кілька годин за добу вимикають світло, і темрява заповнює будинки, вулиці й душі нечесних громадян. Митниця в Устилузі пропускає силу-силенну людей та вантажів. Волинь входить у топ областей не завдяки високим доходам із митниці, а через рівень злочинності. Тільки у Володимирі щоночі крали кілька автівок, «лупили» магазини, здійснювали розбої, щомісяця когось вбивали. Бракує міліціонерів розслідувати. Сертифікат стає в нагоді.

— Ось, хлопці, сірники тягніть. По алфавіту, — запропонували в головному управлінні. На Володимир було дві посади: карний розшук та кримінальна міліція. Колега витягнув кримінальну міліцію у справах неповнолітніх. Мені тягнути не довелося, — це тепер Саша сміється, бо отримав бажане.

— Ти ж любиш свою роботу.

— Став любити. Якби інша посада, а не розшук злочинців, безвісти зниклих та встановлення трупів, не віддав би їй 23 роки.

За два десятиліття у Володимирі змінилося 12 керівників поліції. Вони сірників не тягнули. Уся «братва» дев’яностих пройшла через сейф Олександра Ольховського «оересами» (ОРС — оперативно-розшукові справи).

— Одного з кулями поховали. Сорок днів у відділку практично жили, поки взяли вбивцю. Другого, що ходив у червоному костюмі з галстуком і керував містом, знайшов, як собаку — голого. Місяць за містом провалявся. Третього, армійського офіцера, відкопали під соснами, вдвоє зігнутого. Ну і що? Кому вони що довели? Життя шикарне, но недовге.

Треба віддати належне поліцейським тієї епохи — вони подолали країну малинових піджаків.

Перші. Лейтенант Ольховський у перший робочий день отримує вісім нерозкритих справ. Четверо безвісти зниклих і чотири невпізнаних трупа. Випало, як у картах на роздачі, — чотири різні масті. Тільки тут це гра слів, а в реальності — тіла людей. Треба повернути їм імена і відшукати родичів.

— Один труп муміфікований. Другий — жіночий скелет, який діти знайшли на старому кладовищі у склепі. Третій — після ДТП, останній — із родичем у міліції. Встановив їх усіх, хоч казали — «вєчні».

Найжорстокіше. Ввечері 6 березня 2001 року надійшов дзвінок: у селі Тростянка, за вісім кілометрів від Володимира, зникла десятикласниця. Тіло знайшли в річці за 300 метрів від її хати.

Повертаючись зі школи, дівчина виходила перед зупинкою. Ближчою, польовою дорогою роками йшла додому. Зупинка перетворилася на спостережний пункт для чоловіка на прізвисько «Бомба». Ось вона вийшла з автобуса — «Бомба» підвівся, взяв в руки велосипед і, ніби ненароком, почав йти вслід.

Знала його візуально. Крокуванню позаду не надала значення. «Бомба» кинув велосипед, тихенько підійшов ззаду та почав душити. Сунув до річки, зривав одяг, розкидав зошити. Спротиву не чинила, просила не вбивати, обіцяла нікому не розповідати. Пробував ґвалтувати, не вийшло — то виламав палицю і самі розумієте що робив. Змордовану дівчину кинув у річку. Відштовхував її від берега, аж поки не попливла за течією.

Усі деталі розповів наступного дня на відтворенні. Ні співчуття, ні каяття. З села люди бігли на самосуд, хто з вилками, хто з чим. Зізнався. Вісім літ плюс півтора — за придатний до стрільби револьвер 1918 року, знайдений у хаті. На суді з’ясувалося «Бомба» — обмежено-осудний. Відсидів. Не виїхав із району, живе у Володимирі.

Резонансні. 30 грудня 2008 року. У Володимирі під лікарнею знаходять труп араба. Правоохоронці виходять на банду, яка переправляла нелегалів з Алжиру до Євросоюзу. Прилетіли африканці до Києва в одних футболках та капцях. Їм розказали, що на Волині перейти кордон легко. Позбивали по 5 тисяч доларів. 20 чоловіків перевезли до сусіднього Нововолинська. Поселили у металевому гаражі біля монастиря. На дворі 10 градусів. Годували чаєм з гілок малини, нагрітим на паяльній лампі. Документи позабирали. Люди почали хворіти. Одного й викинули під приймальним відділенням. Скільки їх померло в тому гаражі — невідомо. Араба поховали у Володимирі у номерній могилі. Він таки ступив на європейську землю.

Пам’ятна. В посадці біля озера Лісного 18 вересня 2002 року знаходять понівечений труп. Не то болгаркою, не то циркуляркою розрізаний череп. Саша — молодий лейтенант. Бачить клапоть газети «Факти» за 27 липня 2002 року і пропонує її вилучити як доказ. Досвідчений судово-медичний експерт заявляє прокурору, що трупу два роки, а йому «шо там та газєта, хтось сраку витер». Через два місяці мусив її вилучити. Так і лежала в посадці. Нововолинські колеги оголосили в розшук батька чотирьох дітей. Їде до них. Жінка розказує: чоловік поїхав на заробітки в Польщу, але зник дорогою. Перед тим як сісти в автобус, купив у кіоску газету «Факти» за 27 число. Взяли шістьох неповнолітніх. Зізналися: катували, різали болгаркою, забрали 150 злотих, вбили.

Саша на пенсії. Історії не закінчилися.

Перезасноване

— Прадід Сергій Пеценюк отримав кулю в потилицю. Може, й на коліна поставили. Не знаю, — саме вирулюємо битим шляхом у край дитинства Олександра Ольховського, в село Кладнів. Від Володимира до Кладнева 45 кілометрів. Знову говоримо про вбивство. Тепер — у родині Ольховських. 19 березня 1944 року в розпал Волинської трагедії разом із Сергієм Пеценюком вбили ще вісім людей. Злочинці, певно, так і померли непокараними.

— Два тижні перед тим поляки з банди Ожуха спалили село Ішів. Прадід тоді дивом врятувався. Мама мала п’ять років, в ніч нападу на село з сестрами заховалися в кризі Бугу. Так і вижили. Дід розшукав їх і відвіз до Устилуга. Через пару днів разом з родичами та односельцями йшов до Ішева за коровою: їсти треба щось було. З лісу вийшли троє поляків з багнетами. Вбивці зняли з нього чоботи, а онучі повісили на кущах. Ті висіли рік. Усі, хто йшов повз, казали: «То онучі Сергія Пеценюка».

У Кладневі стріляли людей і лелек. Людей — поляки, лелек — радянські прикордонники.

Мешканцю сусіднього села Микитичі Анатолію Сідловському було мало літ, коли він вперше побачив тих, кого радянська історіографія величала «визволителями». Пройшло багато літ, і він зміг поділитися спогадами, як на його очах розстріляли символ сім’ї:

«То було 1939 року. Дорогою „Устилуг — Коритниця“ лейтенант вів 20 солдатів прикордонного загону. Разом із дідом та батьком я теж вийшов подивитися на „асвабадітєлєй“. Бійці зупинились, і офіцер став розповідати, як добре живуть у Росії, нема панів і таке інше.

У мого діда Мафія на клуні було лелече гніздо. Якраз у ту пору з боліт прилетів лелека і став щось по-своєму ґелґотати, закидаючи собі голову на спину. В цю мить один із солдатів ліг на дорогу, прицілився і вистрілив у лелеку! Птах покотився по даху і впав на землю.

Всі були шоковані. Офіцер нічого не сказав солдатові. Дав команду йти далі. Громада ще довго обговорювала побачене. Дід Мафій пішов на подвір’я і до кінця життя більше не виходив на дорогу».

Наказ вбивати лелек прикордонники пояснювали по-дурному просто. Мовляв, лелеки — приручені птахи, господар прив’язує їм до ніг записки та передає інформацію німцям за Буг.

Заселене у 1565 році. Відселене у 1941 році. Повернуте — 1943 року. Неперспективне — 1974 рік. Зникле — 2014 рік.

На початку 20 століття села на Західному Бузі розташовувалися близько одне біля одного через три-чотири кілометри. Коритниця, Чмелево, Граєвка, Старий Ішів, Кладнів — з української сторони. Солтиси, Скригичі, Дубенка — з польського берега. У Солтисах була школа, до якої ходили і кладнівчани, у Дубенці — ринок. За один грош місцеві євреї поромом переправляли з берега на берег.

Будь-яке життя здатна обірвати війна. Навіть села. В Першу світову Кладнів евакуювали аж в Саратовську губернію. В Другу відселили від кордону, розкидавши мешканців між Локачинським, Горохівським та Торчинським районами. Кладнівчани вперлися і повернулися. На пагорбах Юнисьок та Кізірок у 1943 році перезаснували село. Ті пагорби лише у 1991-му році стали називатися вулицями Миру та Прикордонною.

Не в одну ніч, не в один день зникало село у волинському прикордонні. Поступово, як міраж, розчиняло хати та людей. За тридцять чотири роки в Україні зникло понад шість сотень сіл. Можливо, й більше. В останні десять років села зникають й інакше: їх стирають російські бомби, ракети, гради, бо триває третя війна. Вона найперше — за пам’ять.

Останні

Марія знала: поїде вона — зникне село. Сини на ЗІЛ вантажили її життя. У Кладневі прожила пів століття. Сама зі спаленого поляками Ішева. Це онучі її батька Сергія Пеценюка рік висіли на кущах. У Кладневі вона була щаслива. Її, напівсироту, Ольховські прийняли за рідну. З Євгеном — чоловіком — народили трьох дітей: Валентину, Олександра та Володю.

Саша вперся — забере куфра. Може, краще б — дошки, дрова. Поки хлопці сперечаються і все ж виносять скриню, Марія знімає картини. Сама вишивала, як дівчиною була. Зміряла ногами до Кладнева відстань рівнозначну екватору. Усміхнулася. Гарне порівняння. Он, Саша називає Кладнів то курортом, то «Артеком». Діти виросли. Курорт закінчився. Ольховські, які завжди в Кладнів верталися, останніми його залишили.

Прадіди Олександра добровільно їхали в Парагвай, примусово в Саратов та на Локачинщину. Поверталися у село над Західним Бугом і вперто виживали.

Дід Павло сорок років розвозив бричкою пошту. Після його трагічної загибелі пошту розвозив його син Євген, батько Олександра.

У чотири роки баба Текля подарувала Саші кубики з буквами. За місяць складання почав читати газети. На новий 1979 рік родина отримала листівки, написані першими, трохи кривими літерами від хлопчика з Кладнева.

— Останніми оселю покинули прабабині ікони Божої Матері. В одній відчиняється рамка зі склом. За ликом Богоматері між картонкою виявив згорток: в ньому дві купюри 1938 року номіналом 500 та 100 злотих. На папірцеві — ледве видний напис: «За продаж чорної корови». Куфр з одягом дід з бабусею закопали в садку, боячись грабунку. Як через рік приїхали відкопувати, то мусили бутиль горілки радістам дати. Шкода було лишати: стільки той куфр пережив, — зізнається Саша.

Поле. Не Кладнів

Саша збирав у папки дані про зниклих людей. А тут зникло все його село. Села в розшук не подають. Чи подають?

Історики ведуть власні пошуки. Тепер ним став Олександр Ольховський. У нього фейсбук — виставкова зала для світлин зі старих рамок. У голові — музей. Життєві історії про людей Кладнева від Ольховського деталізовані до дрібниць. Якщо пазл не складається в цілісну чи відсутній фрагмент — він їх знайде. Навіть без мундира він — все ще поліцейський.

Їздить селами, зустрічається з людьми, перечитує статті в газетах та доробки краєзнавців. Лишень тоді — справа зібрана.

— Ностальгія, — пояснює, чому веде ці вперті пошуки. — Це була моя рідна хата.

Щоліта Саша, який прожив у Кладневі тільки до 1984 року, а далі з батьками переїхав і щоразу тут проводив літо, ставав свідком розбирання хатів. Власники виїжджали, хати або продавали, або перевозили у місто.

— Пам’ятаю, пішов подивися на рами з фотографіями, які полишали там: обличчя розпливалися, за трохи й зникали, мов не було людей на тих фото. Щоб хоч щось зберегти, я вирішив зібрати все, що можу.

Рідко, але все ж їздить у Кладнів постояти посеред поля, яке 70 років було селом. Тепер тут навіть привидам ніде затриматися.

У художньому репортажі треба показувати. А що ж ти покажеш у полі? Траву? Дерева? Кущі? П’ять синіх ялинок? Бетонний міст через перегороджену бобровими загатами річку Пітушок? Чи жовті рудбекії, які, немов гугл-мітки, маркують колишні обійстя? Якщо добре послухати, чутно голоси.

Ось дід Павло приїхав бричкою. Розпрягає коня, кличе онука, аби той розніс газети. Теплий літній день, Сашко простує вулицею з сумкою газет та журналів. Скриньок немає, заходить в кожну хату, дає газету — отримує частунок. Чим не колядник! І різдвяних свят не треба чекати.

Дід Васильчик вгощає яблуками та грушами. Защепив свій розкішний сад від поляка Морозовського.

Дід Юсько підперся ровером і курить люльку. Він один такий на все село з тою файкою. Баба Йовда, його дружина, навіть не свариться. Щовесни сіє діду тютюн. Малому поштарю дає скибку хліба, намазану запашним медом.

В Анатолія та Катерини Будницьких гамірно в хаті. Знову вся санстанція району після перевірки приїхала до них на обід. Ще б не їхати. Анатолій — лісничий. Свіжа риба, дичина, гриби, ягоди. Фельдшерка Катерина напекла домашнього хліба.

— Приходь ввечері, підкручу антену і будуть вам мультики, — забираючи паку газет про медицину та лісництво, каже Анатолій малому Сашку. У Будницьких у сімдесяті тягнуло аж два польських канали.

— Нема сили, мусить то, вмирати буду, — чути з відчиненого вікна. Баба Надя Град чекає, з ким би то побалакати. Переїде до Устилуга і доживе до 94 років.

П’ятниця, з хати Романа Кащука лине музика. Доньки включили радіо та ще й телевізор. На кухні виноградними лозами переплетені дроти. З масивного радіоприймача «Ефір» лунає молитва. В ефірі «Радіо свобода» і греко-католицьке богослужіння. Над приймачем схилилися Роман та Ганна Ольховська. Роман Кащук один в один, як Левко Лук’яненко.

«Шух-шух», — рубанок Леонтія Цибульського гладить дошку. У багатьох будинках вікна та двері створені його руками.

Віктор Град відчинив крамницю. Прибігли перші покупці. Звісно, діти за цукерками.

— Мамі передай, що консерви привезли. Є її скумбрія в олії, — Саша вже жує цукерку і одним вухом слухає дядька Віктора.

Освітлюючи собі дорогу «летючою мишею», селом іде Семен Чорний. Він, майже двометровий здоровань, взяв під руку свою тендітну дружину Валентину. Простують в клуб на кіно. Не пропускають жодного.

На лавці коло хати теревенять Стефанія Коляда, Люба Кацавальська. Обоє самотні, побиті долею повернулися в Кладнів. Стефанія з Німеччини з примусових робіт, Люба з Блудова Горохівського району.

На солом’яній стрісі Каписів троє лелечих гнізд. Чи людей це хата, чи лелек? Уже й не розбереш. Ліза Капись переїхала до Володимира. Разом з нею до міста перегніздилася новіша, дерев’яна хата.

Ось до Ольховських йде Марія Цибульська. Несе консерву: треба відкрити. Бідують, навіть ключа не мають.

Ранок. Директор школи Йосип Гущук вгинається під тягарем закинутого на плечі мішка. Несе здохлих кролів на розтин. Дванадцять кілометрів пішки до сусіднього села. Система змушувала педагогів після уроків працювати в колгоспі: вчителя поставили завідувати кролефермою.

Коло хати Чижів, за пару кроків від плетеного тину, стоїть Володя Град. На голові кепка, ліва рука вбік. Володя дивиться в об’єктив фотоапарата Івана Чижа. Раз, і він на знімку, а з ним і «ГАЗ-51» фотографа. Іван Чиж працював на шахті, купив фотоапарат і зробив сотні знімків кладнівчан.

1984 рік. Весілля. Одружуються Ніна Ліщишина і Володимир Волянський. Їхні доньки Адріана та Юля — останні діти Кладнева. Народилися в хаті.

Янголи на плечі

Де народження, там і смерть. І кладовища. Зникле село має їх два. У глухому лісі, поруч із колючим дротом прикордонної смуги — цвинтар Кладнева. Доступу до нього немає вже кілька десятків років. Там стояла дерев’яна Аннозачатівська церква, збудована у 1860-му за кошти Івана Пеценюка. У 1939 році місцеві комуністи за місяць храм розібрали. Обіцяли звести з дощок клуб у сусідньому селі. Деревину дорогою пропили.

Є ще один цвинтар — діючий. За паркан йому колючий дріт, за стіну — ліс. Не знаєте дороги, нізащо не знайдете. Олександр не раз, коли їхав прибирати до провід, брав у руки бензопилу та розчищав дорогу. За рік її завалювало деревами.

Насувався фронт Першої світової. Перед евакуацією в Росію кладнівчани йшли на новий цвинтар. Прощалися, плакали і традиційно садили два дерева з обох боків хреста, ніби янголів на плечі. Знакували могили найрідніших і так зберегли їх. Тепер сторічні, височезні «янголи» заколисують вітами-крилами втомлені ноги своїх садівничих.

Сім десятків поховань: Будницькі, Пеценюки, Ольховські, Демчуки, Гради, Нестеровичі, Матвіюки, Чижі, Гущуки.

Одинадцятирічний Йосип Ольховський в Першу світову загубився на пероні в Саратові, та через шість місяців прийшов додому… Борис Пеценюк з родиною повернувся з Горохівщини, аби розпочати нове життя, але поляки думали інакше: родина вбита у землянці в березні 1944 року… Михайло Нестерович в повоєння, йдучи за підводою, підірвався на міні… Олексій Капись трагічно загинув на будівництві луцького ЦУМу.

Востаннє на цьому кладовищі хоронили у 2013 році Ніну Цибульську. Останньою з Ольховських, хто тут знайшов спочинок, стала 94-річна Ганна, яка любила слухати богослужіння на «Радіо свобода».

Раз у рік кладнівчани зустрічаються на кладовищі, щоб подивитися один на одного. У тому лісі вони останні з Кладнева. Наступного року їх стане менше, згодом ще менше. Зрештою, пісок прикордоння поглине могили. За пів століття розшукати Кладнів вдасться хіба згадкою: абзацами в інтернеті, пожовтілими статтями в газетах.

Справу закрито і передано в архів. Архівні фонди доповнюються.

Справу закрив старший оперуповноважений сектору кримінальної поліції Олександр Ольховський.