Схоже, ти йдеш на дно. Останній заплив «Бригантини»

Надворі кінець березня. Ранок похмурий. Ніч була кепська через тривогу.

Я заходжу на борт без емоцій. І хоча мені вже минає 34, попри те, що 30 років я жила у центрі Луцька, — я не їла тут морозиво у дитинстві. Я не пила тут пиво студенткою. А тут воно текло рікою. Я не ходила сюди на побачення і не ховалася у тінь у спекотні дні.

«Бригантина» для мене просто була. Як старі тумбочки на балконах, які дісталися у спадок від родичів. І викинути шкода, і вигляд кепський, і функціонал слабенький. Та стоїть і стоїть. Не моє — не мені й викидати. Та око муляє.

Для багатьох лучан «Бригантина» асоціюється з корабликом-кафе, що прикрашав Центральний парк міста ще з 80-х років. Тут були ласощі для дітей, пізніше — пиво. Невелике пасажирське судно потрапило до Луцька як подарунок на честь 900-річчя, яке помпезно святкували. Колись його виготовили на Херсонському суднобудівному заводі, і ще збереглися світлини, де «Бригантина» має назву «Микола Куліш».

Схоже пасажирське судно тоді ж отримав у дарунок і Нововолинськ. Не один рік воно простояло у 15-му мікрорайоні міста. Зрештою його забрала не вода, а вогонь — навесні 2009 року. За однією з версій, там грілися безхатьки, відтак — спалахнуло.

Ступаю на борт «Бригантини» через майже півстоліття її луцького життя і відчуваю себе злочинно. Це ж бо чиясь власність, а я от зайшла без дозволу. Хоча й без будь-яких заборон. Усе — відчинено.

Я би постукала, подзвонила, попередила — але нема куди і кого. Жодного натяку, що нею хтось опікується. Покинутий сквот для підлітків, які трощать її «нутрощі» з тим запалом, який має лише бездумна юність, що її поїдає навесні нудьга й очікування прийдешнього літа.

Я крокую всередину, і у ніздрі вдаряє запах сечі.

Дивне рішення, думаю. Неподалік вбиральня, та й кущів тут не злічити.

Під ногами хрустить скло. Шибки вікон давно вже вибиті. Гострі залишки скла у віконницях нагадують зуби акули. До кросівок чіпляються частинки пінопласту. Я йду до головного залу вузьким коридором. Ліворуч — каютка із вбиральнею, забитою мотлохом. Тут, власне, і сам унітаз. А може, це була кухня?

Підлога хитка, тому небезпечна. Хтось кинув на неї залишки дверей. Я ступаю на них, на пінопласт, який обдерли зі стін, кросівки обіймає холодна вода.

Схоже, я йду на дно, кепкую сама до себе. Підемо разом, «Бригантино».

Крок, ще крок — і я у залі. Врятувалася.

«Зло порождає…», — читаю на стіні напис чорною фарбою.

А про себе думаю: теорія розбитих вікон у дії. Знаєте, вперше хтось вибиває шибку. Її ніхто не ладнає, і вже за місяць шибки вибиті всі. А якби поладнали оту першу — ефекту лавини не було б.

Безкарність породжує, думаю, безкарність.

Отак стою посеред кафе «Бригантина». Дивлюся навколо і хочу відчути себе, як у тому фільмі, де дослідники під водою потрапляють на затонулий корабель, на якому існує реальність привидів. Дійсність змінюється, і ось вже іржаві стіни знову в оксамиті, лунає музика оркестру і сміх дам.

У «Бригантині» оксамиту не було. Він тут недоречний навіть. Яка музика лунала тут у час розквіту? Може, Abba? Авжеж, колись була Селін Діон. А може, «белиє рози»?

Тут можна було курити? Припускаю, що так.

Ось — двері, через які проклали місток на сушу. Ліворуч, напевне, була барна стійка. А тут — столики.

Люди пили пиво, теревенили та дивилися на інших людей. Улітку було багато комарів, цвіркунів і, напевне, «співали» жаби. Узимку все зачинялося?

«Ти знаєш, що ти людина?»

Ще один допис на стінах. Симоненка цитують.

І я натрішки зупиняюся, крізь побиті вікна дивлюся на бігунів і перехожих.

«А можна мені чаю? Холодно щось», — звертаюся до уявного привида-бармена.

Ніхто не відповідає. «Бригантина» мовчить. Привидів не існує. «Бригантини» теж. І схоже, назавжди. Іде на дно, як, зрештою, звелено всім і всьому. І навіть ностальгії не маю.

***

Неподалік на центральній алеї центрального парку вигулює кудлатого білого пса чоловік. Його звати Олег, йому 76. Песика кличуть Фокс. За кілька метрів за нами з Фоксом пильно стежить чорно-біла кицька. Вона чи не єдиний цілодобовий свідок хуліганства на кораблі.

«Там був кабачок», — згадує Олег.

Яке влучне слово, думаю. Кабачок. Отаким я його більше пам’ятаю, хоча й не заходила всередину.

У часи, коли кабачок процвітав, мій співбесідник багато працював і не мав можливості прогулюватися парком. Лише два тижні відпустки на рік, та й то — узимку. Але люди там, на кораблику, кучкувалися. Особливо діти.

«Як мурахи, до нього лізли. Він їм був цікавий. Та й не було особливо, куди піти»

Олег і зараз проти ідеї, аби «Бригантина» пішла у фінальний заплив. Підрихтувати, підфарбувати — і ось вона, цікава забавка для дітей.

За іронією долі, не був у кабачку і той, хто її сюди пригнав. Це я про Володимира Будчика, останнього капітана останнього луцького судна. Той досі живе у Луцьку, біля колишнього річкового порту на Стиру.

Там, на «тюлькіному флоту», як його називали лучани, він пропрацював весь вік. Моя колега Олена Лівіцька у виданні Volyn24 писала, як саме судно буксували до парку.

Воно було не на ходу і належало до серії «Ракета», пасажирських суден, які випускали до 1970-х років. У канал його помістив кран. А в 90-ті «Бригантина» перейшла у руки підприємця Дмитра Москвича, депутата Луцької міської ради одного з попередніх скликань. Він, до слова, так і не відкидає ідею відновити кафе.

Цитую його слова виданню «Конкурент»: «Бригантина» була зроблена — все повністю. Ми мали відкрити її, але влада знесла міст самовільно».

Влада ж каже, що ніц не може вдіяти з приватною власністю, яка, до того ж у заставі. Але шукає рішення.

І, схоже, його найшвидше знайде час. І вибиті вікна.