Дев’ять поверхів горя

9:10. Луцьк

Стоїмо з фотографкою Людмилою Герасимюк на вулиці Озерецькій. Задерши голови, розглядаємо зруйнований будинок. 9 поверхів людського життя, а тепер горя і кволої надії. Крізь вибиті вікна можна бачити одяг, який досі на балконі — ніби його щойно випрали та вивісили сушитися. Деякі вікна забиті, з інших звисають зруйновані рами.

Опускаю голову і бачу, що вся земля всіяна дрібним склом — наче снігом. Територія перегороджена червоними стрічками, довкола — нікого. Лише чоловік у військовій формі, який радить нам обійти будинок та зайти на інше подвір’я, де зазвичай збираються мешканці, волонтери та працівники ДСНС. Так і робимо.

Уже з іншої сторони — великий чорний намет. До нього потроху сходяться люди. Заходимо туди також.

Сьомий день від найстрашнішого російського обстрілу мирного міста. У ніч з 5 на 6 червня Луцьк зазнав атаки російськими ракетами та безпілотниками . Було влучання у житлову дев’ятиповерхівку, яка зазнала часткових руйнувань. Йдемо на місце прильоту, щоб побачити життя після втрати дому.

9:16

Усередині значно тепліше, ніж на вулиці. У наметі кілька людей тихо розмовляють між собою. Усюди складені коробки та мішки з речами першої потреби, які приносять сюди волонтери та небайдужі лучани: їжа, одяг, взуття, посуд тощо. В кутку окремий пакунок з іграшками.

Це — місцевий гуманітарний штаб, що став тимчасовим прихистком для мешканців зруйнованого будинку.

Жінка на ім’я Ніна розповідає, що тут всі як одна сім’я.

— 30 років прожили разом у цьому будинку, 40 років пропрацювали на заводі, що поруч. Тут виросли наші діти, внуки. Чужих немає — всі свої, — пояснює Ніна. — Коли сюди приходжу, стає легше на душі. Між людьми трохи поспілкуєшся, навіть пожартуєш — і вже відпускає. А коли повертаюся назад до того місця, де зараз тимчасово живу, то знову думки починають з’їдати.

— Біда здружує, — каже хтось із натовпу.

З кожною хвилиною до намету заходить все більше та більше людей. Хтось усміхнений, хтось — ні. Розпитують один в одного, чи вдалося виспатися, які речі ще потрібно забрати та хто де нині живе.

Головна тема — чи вдасться відновити будинок. Розповідають, що 12 червня приїжджала комісія з Києва, проводила візуальне обстеження дев’ятиповерхівки, щоб визначити технічний стан пошкоджень. За 10 днів повинно прийти погодження: реконструювати чи зносити.

Мешканцям хочеться вірити, що їхній дім відбудують, проте кожен розуміє: зробити це буде дуже важко.

9:41

У наметі вже ніде яблуку впасти. Від ранішньої тиші не лишилося й сліду. Люди скупчуються групками та обговорюють останні новини. Серед цього всього шуму — молода заклопотана жінка в яскраво-червоній кепці. Це Світлана, донька Ніни. Тут вона волонтерить та тримає порядок у штабі. Зараз стурбовано шукає пакет з парою своїх кросівок, який чомусь зник. На ногах у неї рожеві гумові капці, надто легкі для сьогоднішньої холодної погоди.

Вирішуємо з Людою написати у робочий редакційний чат і запитати, чи немає в кого зайвої пари жіночого взуття 36 розміру.

У розпачі від невдалих пошуків Світлана просить всіх вийти на вулицю та каже, що буде прибирати у наметі.

10:00

Люди біля будинку стають у коло. До них приїхав мер Луцька. Ігор Поліщук починає збори, прицільно на нього дивляться десятки і десятки очей.

Питання підіймають різні: від оформлення нових документів до отримання сертифіката на покупку нового житла у разі знесення будинку. Хтось з натовпу вигукує: зробити це неможливо. Це вони про відшкодування втрат — зневіра.

Головне цього ранку: чи пустять людей усередину двох під’їздів, аби ті могли забрати власні речі та документи. Працівник ДСНС каже невтішне: ні, сьогодні цього зробити не можна через небезпеку та можливу загрозу життю.

З натовпу виходить жінка, яка мешкала на дев’ятому поверсі, в її квартиру прилетіло найбільше. Спитала перед тим одне-єдине: чи лишилося хоча б щось ціле у її житлі. Підіймаю голову і бачу похмуре небо, яке видніється крізь вікно зруйнованої квартири на дев’ятому поверсі. Відповідь висіла у повітрі.

10:23

Мер поїхав, а люди розходяться: хто в штаб, а хтось лишається на вулиці. Помічаємо подружжя, що стоїть осторонь від всіх. У чоловіка на руках маленька дитина, загорнута у рожеву ковдру. Це — родина з Луганська, яка вже вдруге втратила свій дім. Люди просять не називати імен, квартира, в якій вони мешкали — не у їхній власності. Тому це не тільки їхня втрата і не тільки їхня історія. Погоджуємося.

Розповідають: приїхали сюди до родичів, прожили три роки, народили тут дитину і ось знову шукають собі нове житло. Зараз тимчасово — у гуртожитку. Знайти квартиру дуже важко.

— Ніхто з орендарів не хоче з нами зв’язуватися, бо вважають, що це буде якесь «намахування». Кажуть, що не хочуть зайвих проблем з державою. Переживають, що з них будуть брати якісь податки. Це дуже велика проблема для всіх нас тут, — кажуть. — Як чують що ми з цього будинку, не розглядають жодних варіантів. І це дуже ускладнює ситуацію, бо тут є багато людей похилого віку, і їм важко з цим впоратися. Тут же не монстри живуть. Всі готові співпрацювати.

*

Ніна пропонує зробити нам каву. Ми не проти. На вулиці дуже морозно та вітряно, червнем і не пахне. Жінка дає два стаканчики з розчинним напоєм. Гріючи руки, слухаємо далі.

Ніна та її донька Світлана встигли вискочити у коридор за п’ять секунд до влучання в будинок. Вдалося забрати лише деякі документи, проте більшість лишилася у квартирі. Коли вже вийшли на вулицю, панелі в будинку посипалися додолу.

— Все рухнуло. Голі стіни, навіть шпалер нема — прірва на місці квартири.

Запитую, чи знайшли взуття Світлані, Ніна ствердно киває головою та каже, що поїхали купляти нове.

На найбільш віддаленій лавці, окремо від інших, сидить літня пара. Вони про щось розмовляють між собою, проте, коли бачать нас, одразу ж усміхаються та запрошують присісти поряд. Чоловік турботливо дає мені свою куртку. Каже, що я віком, як його донька.

Петро та Ліда. Подружжя прожило у дев’ятиповерхівці 30 років. Ще більше — 40 років — чоловік пропрацював на луцькому ремонтному заводі «Мотор».

— Вишків — наш район (про мікрорайон міста, що найдужче постраждав, — mm). Я всіх знаю і мене всі знають, — розповідає Петро.

Зараз пара мешкає у людей, які їх прихистили. Їхня квартира на другому поверсі, за словами Петра, вціліла трохи більше, проте вікон також немає.

— Але яка мені з цього радість? Я так само співчуваю своїм сусідам, які потрапили в цю біду. Тільки от вікна повилітали, а ікони, що стояли поруч так і стоять досі. Ні подряпини.

Біля будинку в мене є гараж, а там скутер електричний стоїть — для людей похилого віку, то мені дали добро туди зайти. Найбільше хвилювався, щоб він був цілий, бо той скутер — це наші ноги. Дружина і я їздили на ньому то на базар, то в лікарню.

Допомогли хлопці відкрити цей гараж, бо двері там покоробило. Бачу, стоїть наш скутер, у пилюці весь… Знаєте, не вірив, що цілий. А як побачив — аж настрій піднявся. Бо ж ноги — то основне, — ділиться чоловік.

11:29

До штабу приїхали волонтери, привезли нову гуманітарну допомогу. Бачу, як заносять одяг, речі особистої гігієни та каструлі з їжею. Сьогодні на обід — борщ та плов із м’ясом.

Поруч із наметом кілька людей одразу ж починають перебирати щойно привезений одяг — шукають, кому що підійде. Одна з жінок дає мені куртку, щоб накинула та не мерзла.

Це вже втретє, коли мене сьогодні зігріли.

Підходжу до столу, де накладають їсти та розпитую у жінок, чи всього вистачає. Мешканки кажуть: гріх жалітися. Кожного дня люди привозять сюди безліч речей. Приготованою їжею їх забезпечує ресторан, школа та волонтери.

Проте всім тут бракує одного — даху над головою.

Рієлтори. У цьому дворі дуже багато тепла і добра. Однак є те, про що ми дуже хочемо сказати, точніше — ті. Рієлтори. Розмовляючи з багатьма мешканцями, часто чули про одну проблему: люди дуже нарікають, що агенції нерухомості не хочуть надавати свої послуги безплатно, навіть попри обставини. Вони просять стандартну комісію, яка для багатьох у цій ситуації просто непідйомна.

Міська рада, начебто, й зверталася до всіх агенцій, аби ті допомагали людям з пошуком житла без додаткових оплат. Проте мешканці розповідають: щойно рієлтори дізнаються, що телефонує людина з пошкодженого будинку — одразу зникають. Не відповідають та не телефонують у відповідь.

Ця мовчанка їх добиває.

Тут не просять до себе особливого ставлення, а лише розуміння. У ситуації, коли ти залишився без даху над головою, байдужість болить найбільше.