Луцьк, Зінкевич і його тиша. Історії про легенду української естради, які ви могли не знати

Листопад 1975 року. Луцьк. Стрункий і красивий чоловік переступає поріг будівлі обласної філармонії на одній із центральних вулиць міста. Це Василь Зінкевич — уже знаний у всьому Союзі український співак.

Коридорами швидко розходиться новина: «Зінкевич у нас!». Для Волині це подія — не щодня у колектив приходить артист, про якого вже пишуть центральні газети, чий голос упізнають мільйони.

Згодом стає відомо: Зінкевич приїхав до Луцька з Чернівців, де співав у вокально-інструментальному ансамблі «Смерічка». На той час пісня «Червона рута», яку він виконував разом із Назарієм Яремчуком, злетіла над усією країною, як гімн. Із цього листопада Василь Зінкевич співатиме у волинському ВІА «Світязь» .

Фактично так почався луцький період творчості одного з топових голосів української естради 70-х. Розповідаємо, як Зінкевич потрапив до Луцька, чим особливим був цей час для нього і які факти з його життя ви могли не знати.

Довідково. Василь Зінкевич — відомий український співак, народний артист України (1986), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994), Герой України (2009). Шалено популярний в радянський час у складі ВІА «Смерічка» та «Світязь». Перший виконавець творів композитора Володимира Івасюка.

Чимало пісень, які він співав, увійшли до золотого фонду української музики XX століття. Нагороджений орденами «Ярослава Мудрого», «За заслуги», «Святого Миколи Чудотворця». У серпні 2025 року Володимир Зеленський вручив Зінкевичу відзнаку президента «Національна легенда України».

Буковина. Землю з небом з’єднати

«У моєму житті був своєрідний трикутник. Що я маю на увазі… Народився на Поділлі. Друге творче народження сталося на Буковині у невеликому карпатському містечку Вижниця, де навчався в училищі образотворчо-прикладного мистецтва (тепер Вижницький коледж прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка — mm.). А на Волинь припадає конкретний пошук власного пісенного почерку».

Так Василь Зінкевич розказує про себе у новорічному випуску газети «Радянська Волинь» у 1981 році.

Побачив світ і ріс у Васьківцях на Хмельниччині. Батько артиста Іван, ветеринар за фахом, мав чудовий голос, керував церковним хором й знав безліч народних пісень. Мати Ганна працювала в колгоспі, а на дозвіллі створювала квіти з того, що мала під рукою.

Сам же Василь навчався на спеціальності з прикладної графіки в місцевому училищі прикладного мистецтва — тоді входив у життя дизайн. Директорка районного будинку культури Галина Росінець водила учнів у гори, на полонини — на пленери.

«Я завше тішився голими безлистими деревами восени. У цьому своя мудрість, довершеність природи. І полюбив їх малювати, бо вони своїм корінням і кронами з’єднують землю з небом. Вони — як люди», — ділився спогадами  він.

Пленери поступово перетворювалися на експедиції: Зінкевич записував народні пісні, замальовував зразки одягу. Перші сценічні костюми для Софії Ротару шила за його ескізами та малюнками майстриня з села Мілієве Вижницького району Ольга Курик.

«Часом я розробляв зразки сценічного, стилізованого у народному характері, вбрання для таких знаменитих колективів, як ансамбль танцю імені Павла Вірського, Буковинський ансамбль пісні і танцю, Київський мюзик-хол, вокально-інструментальні ансамблі „Червона рута“, „Світязь“.

Уже тоді, на початку 70-х років, я відчув, що не треба штучно все підгладжувати під академізм, навпаки, слід дати крила істинно народному у всьому: у пісні, в костюмі», — розповідав про свою дизайнерську практику артист.

У сценічних костюмах авторства Зінкевича виступав народний самодіяльний ансамбль танцю «Смеречина» при Вижницькому будинку культури (це ще не та «Смерічка», у якій він співатиме з Яремчуком). Митець був художнім керівником колективу впродовж 1968—1973 років.

Його танцювальні роботи нині належать до колекції шедеврів української сцени, а розроблені ним костюми побували на виставці в Парижі. Серед найяскравіших творів — композиція «Буковинська мозаїка».

Знайти «Червону руту»

Зінкевич відвідував вокальну школу в тому ж будинку культури, де працював хореографом «Смеречини». Там він познайомився із засновником ВІА «Смерічка» Левком Дутковським, який розгледів співочий талант й запросив в колектив як соліста. Через рік до Зінкевича приєднався Назарій Яремчук. Так народився дует, що задав нову планку для української естради. У їхньому репертуарі звучали композиції Дутковського й Івасюка.

У 1971 році «Червона рута» у виконанні «Смерічки» стала піснею року. Центральне телебачення запросило в Москву композитора Володимира Івасюка, солістів «Смерічки» Василя Зінкевича та Назарія Яремчука виконати її у фінальній телепередачі конкурсу «Пісня–71» під супровід оркестру Всесоюзного радіо і телебачення.

Серед радянських зірок естради «Смерічка» була ніким не знаним ансамблем. У цей час Україна у складі СРСР була за «залізною завісою». Усе прогресивне замовчувалося, заборонялася пропаганда нового і в музичному естрадному мистецтві. Колектив Дутковського ламав стереотипи радянської естради: поєднував тогочасні ритми поп та рок-музики з народними гуцульськими, буковинськими мотивами, українською мелодійністю та фольклором, створюючи свій неповторний і впізнаваний стиль.

Концертна діяльність «Смерічки» прискіпливо контролювалася владою — надто модерні, надто популярні. І тут — виступ на «Пісні року», конкурсі, який був своєрідним союзним звітом музичних виконавців.

Попри «неідеальне виконання» «Червоної рути», за словами самого Левка Дутковського, пісню, колектив і солістів після цього виступу чекав шалений успіх і популярність. Поїхали з концертами по усій країні. Траплялося, виступали по 2, 3, іноді й 4 рази на день перед колективами шахтарів та колгоспників.

Насичений гастрольний графік швидко виснажив артистів. Першим не витримав Зінкевич.

Луцьк. «А я хочу перейти до тебе»

«Зінкевич сам мені зателефонував і сказав: „Назарій нехай залишається в „Смерічці“, а я хочу перейти до тебе у „Світязь“. Хоч я завжди був проти такого розпаду, адже їхньому дуетові не було рівних у всьому Радянському Союзі. Не раз казав обом — Назарієві й Василеві — що мають бути разом. А якщо ще й з ними Левко Дутковський — їхній творчий батько, — це нездоланна сила, моноліт. Композитор і два шикарних співаки, які доповнювали один одного! Пісні, заспівані в їхньому дуеті, й досі звучать краще і багатше, ніж ті, які вони співали окремо. Але погодився взяти до себе Василя», — згадував композитор та музикант Валерій Громцев, який керував ансамблем «Світязь» з 1974 року.

Так співак опинився у Луцьку — солістом ансамблю «Світязь».

Попередній слайд

Наступний слайд

Гурт стає одним з найвідоміших ВІА в Україні й не поступається легендарній «Смерічці». Набувають популярності пісні «Тільки раз цвіте любов» та «Світ без тебе» (на музику Володимира Івасюка), за ними й твори інших композиторів: «Тече вода», «Кличу тебе», «Забудь печаль», «Скрипка грає». Окремо Василь почав виступати тільки після розпаду СРСР — у 1993 році.

Зінкевича у Луцьку досі можна побачити у фільмі «Мелодії голубих озер». Автор сценарію — Мирослав Скочиляс, режисер — Валентин Зуєвський, звукорежисер — Василь Стріхович. Стрічку відзняло Львівське телебачення 1977 року як фільм про музичну Волинь.

Це не просто кліп на кілька пісень. Вийшов теплий фільм-спогад, цнотливий та трохи наївний ліричний літопис на 25 хвилин. У ньому можна послухати популярні пісні ансамблю, роздивитися музикантів, Луцький замок 1970-х років, Торчин і навіть весільні обряди.

Щойно починаю переглядати, огортає ностальгія: молодий Зінкевич поволі йде берегом озера Світязь й з усмішкою вітається піснею «Добрий день, краю мій». Час від часу він торкається дерев, замріяно вдивляється в далечінь, дрімає біля берези.

Кілька разів зупиняю відео, аби роздивитися вбрання. Перший вихід — у приталеному білому костюмі. Одяг на стрункому співаку сидить ідеально «по фігурі». У штанах-кльош, сорочці з довгим коміром та зачіскою а-ля «Бітлз» він нагадує західну музичну зірку.

Дівчата в капелюшках з соломки, віночках та етносукнях додолу спостерігають з мурів луцького замку за трубадурами у плащах. У стрічці також знялися народний ансамбль танцю «Волинянка» та ансамбль пісні й танцю «Колос».

Соколята

У Луцьку співак одружився з танцюристкою Волинського народного хору Людмилою Вітковською. Тут у них народилося двоє синів — Василь та Богдан. Однак сімейне життя не склалося — синів він виховував сам. Особистого співак не афішує. В мережі трапляються поодинокі згадки друзів маестро про дітей.

Якось під час гастролей на початку 1990-х Зінкевич поділився своєю життєвою історією з композитором та співаком В’ячеславом Хурсенком . Музиканти працювали разом у Волинській обласній філармонії і, попри різницю у віці (Хурсенко був на 21 рік молодший від Зінкевича), приятелювали.

«Василь Іванович ставився до Слави, як до сина. А Слава прислухався. Одного разу вони їхали з концерту. Була ніч, всі спали. Василь Іванович не спав, не спав і Слава — підсів до артиста, і той почав розказувати про свою долю. Слава прийшов додому і написав пісню „Соколята”. Буквально відразу», — згадує дружина В’ячеслава Ольга Хурсенко.

Композитор показав пісню Зінкевичу, хотів подарувати. Співак спершу погодився. Але так і не виконав її. Сказав: «Славку, ти вибач, сину, я не зможу її співати і все».

«Треба знати Василя Івановича, аби розуміти, чому він не зміг заспівати „Соколят“. Він не виконує пісні, а проживає кожне слово, відшліфовує рухи. Його виступи — наче невеличке кіно. Щоразу дивувалася й казала: „Слав, подивися, так маєш робити й ти“, — розповідає жінка.

Виконувати пісню став сам автор. У 1994 році його «Соколята» отримали номінацію «Найкраща пісня року» на «Пісенному вернісажі» . На кожному концерті глядачі просили Хурсенка виконати композицію, яка швидко стала хітом. Досі щороку з’являється кілька нових кавер-версій пісні.

Тиша

Василь Зінкевич досі живе у Луцьку. У січні 2023 року на будівлі міськрайонного суду на вулиці Лесі Українки з’явився мурал з його портретом в образі героя фільму «Червона рута». Автор зображення — луцький художник Юрій Чайка. Він створює серію муралів на стінах будівель «Люди міста» — портрети лучан, яких знають і пам’ятають мешканці.

1 травня 2025 року в «Мистецькому дворику» біля Волинської обласної філармонії з’явився новий кликун — Василь «Соловейко» . Невелика бронзова постать ввібрала риси Василя Зінкевича: поставу з внутрішньою гідністю, теплу усмішку й невловну харизму.

На урочисте відкриття кликуна прийшов весь луцький бомонд — музиканти, співаки, чиновники. Не було тільки самого артиста.

Він давно уникає публічності та надає перевагу спокою. Перед публікою з’явився цьогоріч, коли 24 серпня виступив з великим сольним концертом у львівських Митрополичих садах. Відтоді знову тиша — жодних інтерв’ю та коментарів.

«Василь Зінкевич — скромна людина. Донька живе поруч із ним, сусіди. Знаємося багато літ. Уважний до деталей, прискіпливий до себе — це людина, яка гідно несе звання артиста», — каже начальник концертного відділу обласної філармонії Юрій Войнаровський.

***

Найважливіше, що створює артист, — не платівки й автографи, а відчуття присутності в українській музиці. Історія Василя Зінкевича — неодмінно й історія Луцька. У дворі філармонії в центрі міста (де до 80-х була міська автостанція) досі стоїть автобус, на якому він їздив у свої гастролі. То є місце, де він може собі дозволити бути не лише легендою та народним артистом, а одним із містян. Хоча й таким, якого вкрай рідко зустрінеш на луцьких вулицях та майданах.

… «Соколята» виросли. В юні роки займалися музикою: старший Василь був учасником гурту «Тартак», молодший Богдан — заснував у Луцьку хіп-хоп команду «Основний показник». У складі гуртів виступали на сцені фестивалю «Червона рута».

Нині Богдан працює звукорежисером у кіно. А Василь Зінкевич молодший, художник за фахом, служить у Третій окремій штурмовій бригаді ЗСУ. Чи не єдиний раз, як публічно синів бачили біля батька — це коли вони прийшли підтримати 85-річного Зінкевича на врученні відзнаки «Національна легенда України». На лацкан піджака сценічного костюма артиста нагороду кріпив доброволець Третьої штурмової з позивним «Зіна».

І якби у залі того дня не було історика української естради Михайла Маслія, який побачив момент і розповів про нього, ніхто б не дізнався про цей маленький і дуже справжній фрагмент життя легенди.

Цю історію ви читаєте завдяки партнерству з Luchan Brothers’ Brewery. Спільно ми прагнемо зафіксувати життєписи лучан, які стали обличчям Луцька і водночас героями муралів луцького художника Юрія Чайки. Люди, яких впізнає це місто, і місто, яке є в цих людях, водночас стають героями серії журналістських проєктів misto.media.

Над статтею працювали:

• Текст — Марія Бондарчук.

• Ілюстрації — Олександра Міліщук.

• Редактура — Олена Лівіцька.

• Коректура — Ольга Дацюк.