Історії лучан із вулиці Хлібної, якої вже немає на мапі міста

Пів тисячоліття тому маленька вулиця Галшки Гулевичівни була осередком вірменської громади Луцька. Вона прямувала від ринкового майдану міста (вул. Данила Галицького) до Стиру, розвиваючись навколо давньої дороги до господарської переправи через річку.

Тут, між давньою українською Покровською церквою та вірменським храмом Святого Стефана, увесь «цимес» творили звичайні лучани своїми ремеслом та торгівлею.

Теперішній вигляд цієї вулиці почав формуватися з кінця 19 століття та викристалізувався у міжвоєнні роки завдяки будівельній активності кількох луцьких родин, які тут жили.

Ми зануримось у культуру повсякдення мешканців, чий уклад життя, мабуть, не мінявся століттями, їхні будівельні смаки, що тяжіли до свого «луцького» стилю впродовж першої половини 20 ст., згадаємо про дві середньовічні пам’ятки, які натомість зазнали чималих трансформацій.

Амбітні бізнес-ініціативи на березі Стиру

Мойсей Ґолендберг мав два прізвища, його ще знали як Ґольденберга. Мешкав він у дерев’яному будинку з віконницями, що мали вирізи у формі сердечок. Садиба віддалік нагадувала будинок Косачів у Колодяжному.

Зі своїх вікон він бачив територію (погост) давньої Покровської церкви з її велелюдними богослужіннями, процесіями та лірниками. Мойсей, корінний лучанин, був надзвичайно підприємливий. На його ділянці, на розі Караїмської та Хлібної (Галшки Гулевичівни), знаходилася окрема крамничка, а кімнати своєї садиби він здавав в оренду.

Садиба мала дерев’яний ґанок під двосхилим дахом на дерев’яних колонках, з обох боків — по два спарені вікна з віконницями. На даху — два крихітні мансардні віконечка. Це була типова міщанська одноповерхова дерев’яна садиба, сплав селянської хати з амбіціями шляхетського палацика.

Ще одне його володіння виходило на берег Стиру. Тут під час визвольних змагань у 1919 році він планував побудувати чотириповерховий газомоторний млин біля сусідів на прізвища Ерліх та Нахтігаль. Польська влада, яка відбила Луцьк в УНР кількома місяцями раніше, дала йому дозвіл за умови відступу від русла річки та найму спеціаліста будівельної справи.

З невідомих причин млин не вдалося побудувати, проте на цьому місці з’явився склад деревини (ймовірно, продавали колишній будматеріал). У 1923 році в офіційних повідомленнях з’явилася інформація, що Мойсей Ґолендберг та Шварц заснували підприємство з нетиповим поєднанням: для торгівлі залізом і готовим одягом.

У 1924 році Ґолендберг подав на затвердження місту план невеликої симпатичної крамнички. Над дверима виднілися написи: «Фрукти» та «Тютюн». У двокімнатній за планом споруді передбачалися два входи з боків та великі вікна-вітрини посередині. Дах високий, ґонтовий , із зигзагоподібним гребенем та шпилями в дусі народної архітектури, що нагадував будівлі гірських регіонів. Навіть тут не обійшлося без мансардного віконечка.

У червні 1938 року старого Ґолендберга в справах підтримав його син Натан, який планував замінити вікна та двері, а також зашалювати ґанок .

Від міськради прийшов дозвіл з умовами: ґанок пофарбувати олійною фарбою неяскравого кольору, на хідник будівництвом не вилазити. Дощі завадили вчасно завершити ремонт — Ґолендбергам довелося відправляти нове прохання дати дозвіл виконувати роботи трішки довше.

Правила будівництва та доброустрою були досить суворі. Одного з орендарів чи родичку, яка жила в садибі Ґолендберга, міська влада попереджала: 20 злотих або день в’язниці, якщо вчасно не перенесете паркан у відведене місце.

Документ з Волинського державного архіву за січень 1939 року містить цікаве прохання Ґолендберга встановити на своїй ділянці біля Стиру (де мав бути млин) стіжок… льоду 10×7 м. Ймовірно, чоловік займався холодильним бізнесом.

До появи електричних холодильників часто використовували так звані «льодовні» — теплоізоляційні шафи, які охолоджувалися завдяки льоду. Крижані брили запасали взимку: на річках і ставках вирізали великі брили, які потім зберігали у глибоких льохах або спеціальних ямах, де навіть улітку трималася низька температура.

Доставленням льоду до домівок займалися фірми, адже без регулярного підвозу «домашня льодовня» не працювала. Хоча метод забезпечував прохолоду, але з плином часу застарів і вважався негігієнічним — природний лід містив органічні рештки й мікроорганізми, що псували повітря й могли зашкодити здоров’ю.

Васерман і вода, біди та свята

Лучани казали про своє місто: «У тому Луцьку все не по-людську, довкола вода, всередині біда». Це якнайкраще описувало бідність, відсутній доброустрій, нерегулярну забудову — справжні нетрі на «острові» — Старому місті Луцька у 19 на поч. 20 століття.

Сусід Ґолендберга, який жив через дорогу, палітурник та батько двох дітей Вольф Васерман, у 1937 році таки перетворився на людину води — чоловік скаржився, що через високий хідник біля його хати дощові опади затоплювали і підвал, і перший поверх.

Васерман, як і багато луцьких євреїв за 50 років, не дуже добре володів польською, підписувався кирилицею і, ймовірно, говорив смачним сплавом кількох мов, якому б позаздрили одесити.

Частиною будинку, в якому жив Васерман, володів рабин Мейєр Фрідлендер. Шимон Фрідлендер, удвічі молодший напевно, був його сином. Орендар-сусід Аарон Гроссберг із родиною займався торгівлею готовим одягом.

У Васермана в глибині ділянки було житло, а біля проїжджої частини у 1924 році він вибудував невеличку крамничку-кіоск (Хлібна, 6). Її винаймав Мейєр Старець, торгувала ковбасками Теофіла Стахняк, а продуктами і посудом — Мотель Крічман.

Основними заняттями мешканців були дрібна торгівля найрізноманітнішими товарами з акцентом на текстиль та готовий одяг — справжній анклав торгівців тканинами та вбранням, шапками та взуттям.

Більшість підприємств були невеликою сімейною справою, де батькам допомагали діти. Рідше це були спільні фірми чи товариства з обмеженою відповідальністю.

Мешканці часто проживали у тих же приміщеннях, де працювали і торгували, або неподалік — на сусідніх вулицях, таких як Домініканська, Любарта чи Караїмська.

Чимало бізнесів існували десятиліттями. Наприклад, крамниця з торгівлі мануфактурою (тканини, готові вироби) Сури Ельберт на Хлібній, 1, працювала з 1900 року. Власниця мешкала там же.

Живучи практично на острові, що оточений річкою, дістати питну воду було нелегко. У 1920-х у місті не було водогону. Мешканці користувалися міськими криницями, однак їх було небагато й не всі працювали, частина перебувала в оренді.

За відро води брали п’ять грошів. У дні торгів біля криниць утворювалися великі черги, а через напування коней містяни змушені були брати воду зі Стиру, яка не відзначалась чистотою. Приїжджі були також вражені тим, як частину берегів річки перетворили на вбиральню.

Вода не лише завдавала клопоту, адже лід приносив прибутки, а зима — свято Водохреща. Йордан завжди був велелюдним у Луцьку. Процесія, велике людське море, прямувала до берега Стиру у Старому місті та могла налічувати у 1930-х роках від 5 до 10 тисяч людей.

Єпископ Луцький Полікарп очолював ходу, її супроводжували польські військові, зокрема оркестр 24-го піхотного полку. Процесія рухалася від Свято-Троїцького собору, в Старому місті до неї приєднувалися громади Покровської та Братської церков, а далі вирушали по сучасній вулиці Братковського чи іншими до берега.

Від рогатої худоби та шовку до музею радянської підпільниці

Садиба Ело Штейнделя (вул. Галшки Гулевичівни, 8) — одна з найдавніших світських будівель Хлібної. Її спорудження датується кінцем 19 ст., а декор у цегляному стилі нагадує кращі зразки цього напряму, який найповніше відобразився в архітектурі залізничних вокзалів.

Наприкінці 19 — на початку 20 ст. фасади багатоквартирних житлових будинків і приватних садиб часто виконувалися на основі симетрії чи рівнозначності елементів: багаторядних карнизів, рустів , пілястр , лиштви  і арок. Дворові фасади були простішими, з мінімальним декором.

Садиба Штейнделя на вул. Галшки Гулевичівни нетинькована, прямокутна в плані, з ризалітом  на північно-східному куті та вальмовим дахом . Має невисокий цоколь, багатоярусний профільований карниз з аркатурою, подібною до машикулів , симетричний фасад із лучковими вікнами та пілястрами біля входу. Зберігся металевий козирок із ковкою та рослинними орнаментами.

Ело (Елі, Еля) Штейндель та його дружина Доба торгували текстильними обрізками. Як і Васерман, Ело підписувався кирилицею — «Еля Штендиль». На їхньому утриманні перебував 16-річний сирота Ушер Бергер, син сестри Ело. У садибі було 7 кімнат та 3 кухні. Сіни — спільні. Сім’я займала дві кімнати та кухню.

Крім того, у садибі винаймали житло:

• Ушер та Доба Шапіро — одну кімнату, займалися торгівлею хустками.

• Перле Перельмутер-Кушер із сином — дві кімнати, торгувала текстилем. Разом ділили одну кухню.

• Мойше-Вольф Кільбурд із дружиною, сином та 80-річною матір’ю — дві кімнати, передпокій і кухню. Родина продавала борошно. У декларації зазначено, що Мойше-Вольф утримував дві одиниці «рогатої худоби», ймовірно, корів.

Будівля мала кілька входів із різних боків та дерев’яні ґанки. У Луцьку було поширеним робити додаткові входи для комерції на фасадах власних будинків, тому й у садибі Штейнделя з’явився ще один вхід на вулицю. Це зафіксував знімок Товариства охорони пам’яток на початку 1960-х рр.

Із запровадженням обмежень приватної торгівлі за СРСР чимало дверей (зокрема з різьбленням) на луцьких фасадах замурували. До прикладу, на сусідній вул. Данила Галицького, 22 у 1920-х роках були три окремі входи під невеличкі крамнички. Сьогодні не залишилось жодного.

Наприкінці 1920-х у будинку мешкала підприємиця Фейга Видра, яка разом із Марією Вольською у 1929 році заснувала товариство з обмеженою відповідальністю «Блават Польський», що спеціалізувалося на торгівлі виробами з шовку. Магазин містився на сучасній вул. Лесі Українки.

Фейга Видра мала значний статок і внесла до статутного капіталу 10 тис. злотих готівкою, тоді як Марія Вольська — лише свої фахові знання, а Софія Тишко — магазинне обладнання. Бізнес розвивався успішно: у 1933 році Фейга Видра переїхала до центру міста, ближче до крамниці.

Після захоплення Волині СРСР у будинку оселилася росіянка Паша Савельєва з родиною. Разом із десантом службовців із підрадянських територій вона прибула до Луцька та працювала в обласній конторі Державного банку.

Під час німецької окупації єврейських сусідів Савельєвої, ймовірно, було замордовано нацистами, а сама вона приєдналася до підпілля, керованого з Москви. Із 1960-х років радянська влада почала процес меморіалізації Савельєвої: встановили пам’ятну дошку у 1961, будівлю взяли на облік в УкрТОПІК, перейменували вулицю її іменем, а наприкінці 1970-х луцькі музейники влаштували меморіальні кімнати на честь радянської діячки. З розпадом СРСР найцінніші експонати передали до краєзнавчого музею, а будівля стала цілком житловою.

Бейриш Дав, Перель Мотель та їхні прибуткові будинки

Праворуч від будинку Штейнделя, якщо стояти обличчям до фасаду, знаходився маєток Бейриша Дава. Двоповерхова споруда з третім мансардним поверхом схожа до будинку Штейнделя: наріжні пілястри, аркатурний карниз та лучкові перемички із замковим каменем над вікнами на другому поверсі.

За декларацією 1924 року прибутковий будинок Бейриша Дава мав вісім кімнат та дві кухні. У 1924 році тут мешкало 18 осіб. Всі п’ять родин та Бейриш займалися торгівлею.

У 1928 році Бейриш Дав добудував упритул до першого ще один двоповерховий цегляний будинок із мезоніном . Прямокутний фронтон із балконом на мансардному поверсі фланкували два віконечка.

Будівлю проєктував архітектор Сікора — вона слугувала продовженням бізнесу з оренди житла Бериша Дава. Займалися мешканці не лише торгівлею. Оголошення за 1934 рік повідомляло, що в квартирі номер 8 давали уроки французької мови. Західний бік нового будинку Дава (вогнетривка стіна без вікон) виходив упритул до оселі Штейнделя і сформував закритий високою цегляною стіною проїзд до внутрішнього двору між будівлями Штейнделя та Дава — сьогодні це досить мальовничий історичний закапелок із мистецькими інсталяціями проєкту «Дім на Гальшки».

З іншого боку Караїмської вулиці, праворуч від будинків Дава, колись знаходилась маєтність Переля Мотеля (Хлібна, 4). На ділянці стояли кам’яний будинок 8 на 8 метрів та прямокутна дерев’яна споруда, яка ширшою стороною дивилась на погост Покровської церкви.

Всередині було 8 кімнат та 4 кухні. Важко повірити, що в цьому будинку жило 26 лучан. Усі родини торгували готовим одягом та текстилем. Дві сім’ї жили на суторинах (напівпідвальне приміщення), власник — на першому поверсі з дружиною та вісьмома дітьми та ще одна сім’я у мезоніні. Там мешкав Аарон Франк із дружиною, двома дітьми та мамою. Франк мав галантерейну крамницю на Ягеллонській, 37 (тобто на центральній вулиці Лесі Українки), яка існувала з 1917 року.

Де ж вірмени?

Вулиця Хлібна завдячує своїй назві торгівлі хлібом у південній околиці ринкового майдану. Краєзнавець Вальдемар П’ясецький локалізує житній ринок через дорогу від погосту Покровської церкви, адже стара Хлібна вулиця розпочиналася від Караїмської та прямувала до Стиру, а не ринкового майдану. Численні перейменування вулиць, їх продовження та обрізання ускладнюють ідентифікацію будівель і мешканців, якщо немає візуальних підтверджень.

Вальдемар П’ясецький пише, що під час австро-німецької окупації Луцька назву вулиці Вірменської змінили на Хлібну з політичних міркувань. Тоді у місті було чимало представників Туреччини, уряд якої у 1915 році винищував вірменське населення. Та на той момент вулиця давно перестала бути осередком цієї громади. У міжвоєнний час «Вірменську» назву повернули — її чомусь отримала паралельна вулиця до Хлібної.

Історія ж вірмен почалася дуже давно і губиться понад 200 років тому. Коли князь Вітовт привів у місто вірмен, для їхніх потреб збудували церкву Святого Стефана (нині — житловий будинок на вул. Галшки Гулевичівни, 12), як писав дослідник Тадеуш Свішчовський, посилаючись на хроніста Яна Длуґоша.

Дані свідчать, що це трапилося ще 1427 року — часи розквіту торгівлі у середньовічному Луцьку. Із занепадом міста громада зменшувалася, а у 1820 році вірмен тут вже не залишилося. У 1845 році пожежа знищила храм, а російський уряд перетворив руїни на військові склади. Після Другої світової війни, у 1940–1950 роках, церковні руїни перетворили на житловий будинок із великими дерев’яними вікнами та дверима.

Колишня вірменська церква — досить висока споруда: від землі до гребеня двосхилого даху 14 метрів, у плані — 22 на 11 метрів. Біля вівтаря знаходились ризниця й паламарня із хрестовими склепіннями, на всіх стінах вимурувані заглиблення — ніші — із завершеннями у формі півкіл. Молитовний зал (15 на 8 м, висотою 7,5 м) мав пласке дерев’яне перекриття (як у львівській вірменській церкві), апсида — невеликий виступ.

Дослідники припускають, що збережені мури є пізніми і походять із 18 ст. Під церквою були підземелля, в яких знайшли чимало людських кісток. Ходи вели до кармелітського костелу (нині тут кірха) та до Стиру. Біля споруди у 1920-30-х роках знаходили ще й надгробки з єврейськими написами, подальша доля яких невідома.

Вірменські руїни з 19 ст. перебували у приватній власності. Ділянку землі під костелом у 1865 році придбав Шльома-Борух Кришталко. У 1887 році волинський генерал-губернатор розпорядився віддати руїни вірменського костелу місту, розібрати їх та передати для ремонту стін Луцького замку.

Подібне «донорство» не було новинкою. У 1864 році руїни Хресто-Воздвиженської церкви біля Братського мосту продали з аукціону як будівельний матеріал і розібрали до вівтаря. Цю цеглу використали для добудови Покровської церкви.

Як і вірменська церква, Покровська також постала у часи Вітовта, який вважається її фундатором. У 1583 році її вже вважали «старою», відтак початок її історії виводять із 15 століття, як і вірменської. Після 1625 року церкву розібрали, збудували на цьому місці дерев’яну, а потім знову — муровану. У 1873–1876 роках її наву (Поздовжня або поперечна частина простору монументальної споруди, що розташована між рядами колон, — mm) видовжили на половину, використовуючи цеглу Хресто-Воздвиженської церкви. Добудована дзвіниця у псевдоросійському стилі змінила характер будівлі. Це була системна політика Російської імперії — надавати давнім волинським святиням російських рис, аби закріпити своє панування.

У 1887 році у церкві спорудили новий іконостас, який є прекрасним мистецьким твором і черпає свої форми з необарокового іконостаса Успенського собору Почаївської лаври. У подібній стилістиці також виконано іконостас Свято-Троїцького собору. Давня частина Покровської церкви має склепіння з розпалубками, а стіни нави оздоблені пілястрами. Декорація площин зовнішніх стін і склепіння інтер’єру походить лише з 18 століття.

У 1988 році над навою поновили маківку, втрачену у 1950-х роках, проте вона має більшу схожість до російських «луковиць», а не до давніх українських барокових маківок.

У церкві колись зберігалася надзвичайно цінна ікона Волинської Богородиці, яку вивезли до Києва. Мистецтвознавець Григорій Логвин датував твір кінцем 13 — початком 14 століття. Вона вважається взірцем місцевої школи малярства, що працювала в дусі візантійського іконопису.

Церква з погостом займала цілий квартал (Нині це кафедральний собор Луцької і Волинської єпархій РПЦву́, — mm). Тут зберігся історичний мурований будинок церкви, де жило та працювало духовенство, а також мур кінця 19 — початку 20 століття. Біля нього фотографія 1920–1930 років зафіксувала лірника, який додавав особливої атмосфери церковним святам.

Церква, хмелесушарня? Житло!

Вірменська церква донором для замку так і не стала, вона стала кісткою в горлі і для міста, і для нащадків першого приватного власника руїн храму — родини Кришталка, які мали велику ділянку землі на березі Стиру навпроти Мойсея Ґольденберга.

У 1921 році магістрат вирішив передати руїни львівському вірменському архиєпископові, що спричинило тривалі суперечки з Кришталками, які доводили право власності. У 1924 вони погодилися відступити ділянку місту в обмін на землю на вулиці Королеви Ядвіґи (тепер Братковського), але угода не відбулася.

Пізніше міська влада дозволила Кришталкам збудувати дерев’яний будинок практично під вівтарем вірменської церкви (будівля у перебудованому вигляді досі існує), воєводство дорікнуло магістрату, що це може бути порушенням правил охорони пам’яток. Місто про всяк випадок зупинило роботи, знайшовши привід — відсутність протипожежної стіни до сусідів, а воєводству відповіло, що руїни «не мають архітектурної цінності».

Краще б тодішній бургомістр Луцька Болеслав Зелінський такого не писав. Обласні власті відрубали — магістрат не має компетенцій визначати, що є архітектурною цінністю, а що — ні, це завдання консерватора (фахівця з охорони пам’яток). В магістрат навіть прийшла анонімка противника забудови: «Ця земля належить руїні!»

Проте консерватор із Любліна (у Луцька свого не було), зваживши всі за та проти, дійшов третього варіанту: дозволив будівництво, якщо дах покрити випаленою черепицею чи ґонтою, але в жодному разі — шифером, бляхою чи руберойдом. Тим часом історія з руїнами вірменської церкви продовжувалась — Кришталки ще мали надію облаштувати в її стінах хмелесушарню, але отримували відмови через історичну вагу місця.

Так вона й стояла руїною, доки у 1950–60-х роках приміщення колишньої церкви не перетворили на житло. В архітектурі збереглися унікальні елементи — поріг та сходова клітина з металу, ймовірно, з чавуну чи сталі, які, виглядає, перенесені з іншої луцької кам’яниці кінця 19 — початку 20 століття.

Пожежонебезпечні нетрі коло Стиру

У Кришталків на ділянці знаходилися й інші споруди — принаймні три дерев’яні будинки та холодні підсобні приміщення. Стан деяких із них був не набагато кращий за руїни Вірменської церкви.

Історія з одним аварійним будинком отримала розвиток у короткий період нашої державності у Луцьку. У травні 1919 року місто через начальника української міської міліції заборонило палити у грубці: стіни прогнили та осіли, дах провалився, димові труби знищені — щільна дерев’яна забудова могла спалахнути, як це часто траплялось у 19 столітті.

Документ часів УНР дає характеристику вигляду вулиці Галшки Гулевичівни на початку 20 століття:

«Небезпеку цю посилює важкість доступу пожежної команди, оскільки на цій вулиці будинки страшно згромаджені, побудовані без жодного плану».

Кришталко після цього зобов’язався полагодити будинок у добовий термін, але в травні місто захопили поляки і вже їм довелося впливати на Кришталка. У підсумку той будинок просто знесли.

У 1928–1929 роках Лейзор Кришталко збудував великий і красивий двоповерховий мурований будинок із третім мансардним поверхом одразу за будівлею колишньої Вірменської церкви. Тут було шість квартир з кухнями і ще дві оселі на мансарді. Для будівництва такого будинку Лейзор навіть узяв позику 37 600 злотих у Банку Господарства Крайового.

Будівля має надзвичайно багатий цегляний декор — з більшою деталізацією та об’ємністю на першому поверсі та полегшенням на другому.

Перший і другий поверхи мають наріжні пілястри: нижні — із декоративними заглибинами, верхні — лише рустовані. Сандрики на вікнах  першого поверху мають замковий камінь і переходять в обрамлення (наличник) з боків; на другому — простий сандрик з обрамленням до половини вікна.

На першому поверсі тафлі  під вікнами мають додаткові рамки з цегли, які створюють об’єм та ряд зубчиків-дентикул; на другому — лише дві заглибини. Проте другий поверх вінчає розкрепований об’ємний цегляний карниз у вигляді трикутників, сформованих кладкою цегли в напуск. Цей прийом нагадує декор на будинку Ело Штейнделя неподалік. Вхід обрамляла арка та пілястри із заглибинами.

Оригінальні дерев’яні двері та вікна, на жаль, сьогодні втрачені. Усередині донедавна зберігалися дерев’яні сходи з різьбленими балясинами.

Проєкт будівлі виконав технік М. Білий. Креслення на папері значно відрізнялося від втілення: Білий не промальовував нічого з цього багатого декору, збігалося лише загальне об’ємно-просторове планування. Ймовірно, будівельні бригади, які виконували кресленики, мали необхідний досвід та хист улаштовувати багатий цегляний декор, що відходив традицією до кінця ХІХ століття.

Трішки пізніше молодший брат Муніш Кришталко збудував свій одноповерховий будинок біля братового. Один із проєктів взагалі був ремінісценцією модернового стилю дореволюційних часів. Втілили проєкт будівельного техніка Білого. Нині будинок зберігся, він потинькований.

Цегляний стиль vs «двурковий»

Приклад стійкості традицій цегляного стилю можна простежити в садибі іншого старожила вулиці Хлібної, яка збереглася до наших днів. Юліан Даргієвич був тутешнім мешканцем щонайменше з 1915 року. Красивий будинок на колишній вул. Хлібна, 13 (нині — вул. Галшки Гулевичівни, 7) — з дерева, обкладений цеглою, споруджений у 1926–1928 роках. Він був вкритий оцинкованою бляхою, мав 9 кімнат, 3 кухні та 2 передпокої. Вартість нерухомості складала 20 100 злотих.

Стилістика будинку — це сплав традиційного для Волині цегляного стилю, який за інерцією з’являвся на будинках Луцька та Волині до кінця 1930-х років, а також нового стилю, який прийшов із захопленням цих територій поляками, — «двуркового».

Він був пов’язаний із відродженням польської держави, і поляки його використовували, щоб підкреслити спадкоємність із культурою минулих століть, народною і шляхетською архітектурою: колонні портики, високий дах (часто старопольського ламаного типу), вишуканий фронтон над ґанком, мансардні вікна.

У 1924–1925 роках на Волині створили типові проєкти житлових будинків для забудови колоній службовців — від Володимира до Рівного та Кременця. Ця архітектура втілювала ідею польськості. Даргієвич — поширене на Волині польське прізвище, ймовірно, теж був захоплений цими ідеями та хотів, аби його будинок мав риси архітектури, яку саме тоді втілював Теодор Бурше та інші архітектори в урядовій колонії Луцька (нині — вул. Літня, на Таборищі, Бурчака) й яка символізувала нові управлінські еліти того часу.

Хоч будівля Даргієвича на папері нагадувала будинки урядових колоній Волині, пізніші допрацювання проєкту та його втілення гармонійно вписали її у вулицю: вона нетинькована, з’явився декоративний цегляний аркатурний фриз на карнизі; замість колонного портика — півкруглі пілястри, що оточують вхід.

Наріжні пілястри мають цікавий цегляний декор у вигляді хрестоподібних ніш, які є як типовими елементами цегляного декору, так і нагадують замкові бійниці. Замість великої люкарни на торцевому фасаді кінцево вибудували фронтон, збільшивши житлову площу, залишивши по два невеликі мансардні вікна з кожного боку. Будівничі відтворили характерний для «двуркового» стилю залом даху, який завершується чотирисхилим. Це дуже симпатичний будинок, який у 2010-х втратив старовинні двері та вікна, але ще зберіг деякі автентичні риси.

У Даргієвича була й інша нерухомість. Двокімнатний дерев’яний будинок з кухнею під залізною бляхою, збудований 1925 року на власній ділянці, Даргієвич розібрав у 1931 р. Тоді ж йому затвердили проєкт нового будинку, який спроєктував відомий місцевий архітектор Казимир Школьницький. Дерев’яний будинок мав бути начисто потинькованим та мати вогнетривке покриття даху.

У Даргієвича у 1920-х роках мешкали: домогосподарка Катерина Руднєва, огородник Петро Шевчук та учень гімназії Петро Пейта, які разом винаймали одну кімнату. Більшість містян здавали помешкання в оренду, бо, ставши воєводським центром, Луцьк не мав достатньо нерухомості, щоб вмістити всіх охочих: і учнів гімназій, і польський урядовий десант.

Ймовірно, міцність і практицизм цегляної будівельної традиції спонукали міську владу у 1930-х роках більше зважати на зовнішній вигляд будинків. У своїх розпорядженнях власникам нерухомості вони наголошували на необхідності тинькувати (штукатурити) будинки ззовні.

Вигоди нових підходів до будівництва — із широкими вікнами, розміщенням санвузлів у приміщеннях та зручним плануванням, пов’язаним із функціоналістичною стилістикою, — а також зусилля влади таки викорінили цегляний стиль у місті перед початком Другої світової. Такі будинки продовжили будувати лише у селах.

***

Екскурс в історію вулиці Галшки Гулевичівни дозволяє поглибити знання про багате деталями минуле міста та процес його міських трансформацій: від похилених дерев’яних будиночків, скупчених без порядку, до впорядкованої вулиці з міцними, красиво оздобленими будинками — зразками так званого цегляного стилю. Показано шлях від релігійної святині до несподіваних спроб пристосування її руїн до нових потреб унаслідок зникнення національної громади, а також політизацію архітектури, силу місцевих традицій тяжіння до локальної ідентичності через будівництво.

Особлива увага до історії людей, які жили на вулиці до Другої світової війни: вони підтримували міську економіку дрібним ремеслом і комерцією, прагнули розвитку (млин, хмелесушарня) та творили на початку 20 століття своєрідний анклав родин торгівців тканинами та одягом, нагадуючи цеховий устрій вулиць, що існував у Луцьку 500 років тому.

Сьогодні вулиця Галшки Гулевичівни — затишна житлова вуличка у тихому куточку Старого міста. Хоча вона втратила свою комерційну родзинку, вірменську та єврейську громади, тут лунає дитячий сміх, місцеві тішаться близькості центру міста та річки, а історична архітектура запрошує відкривати неповторну ідентичність міста.