Поверніть мені ящик. За чим ми справді сумуємо, коли йдеться про телебачення

«Диви, цей телевізор схожий на наш із кухні», — кілька років тому коментувала я виставку старої техніки в «Адреналіні».

«Ні, цей телевізор не схожий на наш із кухні. Це точно наш телевізор», — почула у відповідь.

Старий важкезний ящик ми завезли у центр сортування відходів на Трункіна кількома місяцями до того і лишили у відділі відпрацьованої техніки поруч із дискетами, магнітолами, блендерами та тостерами. А звідти, видається, він помандрував сюди, у музей, на спочинок. Чи то друге життя після смерті?

Хоча мертвим він не був, ні. Справний. Але телик вже ніхто вдома не дивився. Він збирав пилюку, стояв, як статуетка. З початком повномасштабки моїм компаньйоном на кухні залишилося радіо — якась позачасова особиста любов.

Телевізор відмер і у квартирі батьків. Коли у нас з’явилася дитина, я точно не хотіла мати вдома потік фонового візуалу.

Я з тих, хто говорила останні дванадцять років: «Та навіщо той ящик? Хто його дивиться, що там показують?»

І ось днями я зловила себе на дивній думці: я засумувала за… ящиком?

…година сьома, а може… п’ята? Я у бабусі з дідусем. Мені десь сім. Ми всідаємося двоє, і починається мильна опера. Я сьорбаю якийсь чай з білим хлібом, помазаним медом, а може чорним хлібом з олією і сіллю — як настрій буде — і ми стежимо за перипетіями. На найцікавішому і кульмінаційному підуть титри, а моя бабуся скаже: «От гадина, я так і знала». Вона піде набирати телефоном сусідку, яка пропустила серію, і буде переказувати весь сюжет про гадину і її хахаля.

За чим ця ностальгія? За хлібом? Зараз смачніший. За мильною оперою? Та ні. За бабусею? Її втрату я прийняла.

…у кімнаті пахне валідолом. До бабиної опери ще далеко. «Пі-пі-пі-пі… Закон не прийнято». Я з дідом дивлюся засідання Ради. Обідня пора: на вулиці надто парко, аби гуляти. А інших каналів (із трьох) дідусь не допустить. Оголосили перерву у засіданні.

Дід скаже: «Холєра ясна, так і знав». Одягне окуляри і попросить покликати бабусю, аби поміряла йому «давлєніє».

За чим ця ностальгія? За Плющем? Так, дідько, засідання Ради у 90-х були яскравими, але не для 7-річної дитини. За дідусем? Його втрату я прийняла.

…вихідний. Я тримаю у руках програму телепередач і торгуюся з татом за час. Він залізно наполягає, що буде дивитися щоденно годинний випуск новин. Я хочу переглянути якусь стрічку. І ми сходимося на тій, яка буде після годинного випуску новин, який я висиджую поруч.

За чим ця ностальгія? За тєлєнєдєлєю? Ніт. За новинами? Я в них працюю.

То чому я засумувала за ящиком? Я ностальгую за чимось, що виривало зі своєї бульбашки і змушувало розділяти враження — від «гадини і холєри». Нині так легко у власній бульбашці потонути — свайп, пароль, фейс-айді. І все — ти десь не поруч. Зі своїми контактами, вподобаннями, мемами, аджендою, навіть якщо ви разом сидите перед спільним екраном і дивитеся один і той же фільм — ви можете бути порізно за долю секунди.

Та чи це тоді розмова про ящик?

Якщо залишаються (якщо вдалося їх залишити) без персоналізованої стрічки обідній стіл, дорога на роботу і додому, то простори для синхронізації цінностей є. А якщо ні, то хіба не втрачаємо ми контекст для спільних розмов? Для спільної емпатії, звірки наративів і реакції на них?

Зомбоящики, які я так не любила, стали персоніфікованими, доступними та завжди на все готовими просто у руці. Це зручно, це класно, це прогрес. Але той спільний емоційний простір, яким був диван перед телевізором, що роками висміювали, зокрема і я, стіснився, сплющився, став більш рафінованим та спонтанним. І тому він у дефіциті.

Кастомізовані стрічки підсилюють особливості різних поколінь, яким треба живий діалог, а його немає, бо відсутнє місце, де є емоції, а не емоджі.

Як часто для нас обідній стіл, диван вітальні, дорога додому — місце для тут і зараз поруч із тими, хто тут і зараз?