Влада, Вальда. Що знає про себе остання луцька караїмка

29-літня лучанка Влада Ешвович своє караїмство успадкувала від тата. Воно відбилось на її зовнішності — темних і таких карих очах, що аж не видно зіниць, каштановому волоссі, невисокому зрості. Але ще більше — на запальному характері (чи то душі) з розхитаним відчуттям дому.

Вона каже, що живе ніде, але й скрізь — трохи там, трохи тут. Шукає своє — Польща, Ізраїль, Україна? «Дім, — говорить, — там, де поклала голову на подушку». Шкодує, що не може потрапити в Крим, звідкіля караїми колись і прибули на Волинь. Вину в цьому покладає на Росію, що розпалила найстрашнішу війну, аби загарбати українські землі, а півострів окупувала. Це в ній озивається українське. Можливо, найбільше від мами, до якої час від часу повертається в Луцьк, з усіх своїх мандрів.

Навесні 2025-го ми зустрілися з Владою — все ж луцькою караїмкою, представницею родини, єдиної зі спільноти, що залишилась у місті після Другої світової війни і з часом все одно розвіялася по світу.

Пройшлися вулицею караїмів, шукаючи збережений будинок караїмської громади і причину того, що він, як і Влада, сьогодні тут — останні.

Караїми і Луцьк

Нащадки давнього тюркського народу з Криму, караїми, опинились на Волині наприкінці 14 століття. Великий князь Литовський Вітовт воював з татарами і після походів на Кримське царство повертався звідти з полоненими. Серед них були й караїми. Така версія є найпоширенішою серед дослідників.

Караїмські родини розселили навколо великих міст князівства — Луцька, Трок (сьогодні Тракай, Литва), Вільна (Вільнюс, Литва), звідки вони вже роз’їжджалися по менших населених пунктах — як-от Деражне (село у Рівненській області) чи Галич (місто в Івано-Франківській області).

Є ще одна версія, за якою караїмів у 13 столітті привіз із Криму в Галич князь Данило Галицький, звідки вони перебралися на Волинь, а потім у Литву. Такої думки й сьогодні дотримуються галицькі історики.

Точно знаємо, що караїми у Луцьку вже були у 15 столітті. Мали охороняти Луцький замок від набігів татар. А щоби мали з чого жити та платити податки, Вітовт виділив їм землю навпроти замку, але по інший бік Стиру. Перекладач із караїмської, історик і автор найповнішого дослідження про луцьке життя караїмського народу Володимир Шабаровський  каже: то були землі на Красній Горі (красна тут означає гарна), інколи їх називали «красні поля».

«… На пагорбі по той бік річки Стир, напроти луцької фортеці, давши їм поля і землі навколо міста в радіусі півтори милі (і так само дав караїмам, поселеним у місті Галичу), давши їм право на всяку вільну торгівлю і проїзд та переміщення по дорогах без будь-якого мита, захистивши їм усе в документах на вольності, що мали вічну силу і міць, названі „Залізні листи“ (тобто залізні документи, що мали міць заліза)», — з легенд про караїмів за матеріалами книги Володимира Шабаровського.

Цікаво, що й у Галичі караїми жили біля води, наче шукаючи на чужині щось, що нагадувало б Крим.

Громада у всі часи була невеликою. Найбільше караїмів у Луцьку було у 1858 році — 228. І з того часу їх невпинно ставало менше, аж поки кількість не зійшла до єдиної сім’ї. Як і в кожному місті, де мешкали караїми, у Луцьку теж була вулиця Караїмська. Однойменні є в Галичі, Тракаї, Євпаторії — скрізь, де вони коли-небудь жили. Українці з караїмами не ворогували, серед цієї громади споконвіку було багато інтелігенції — лікарів, музикантів, письменників, яких шанували сусіди.

Від свого караїмського життя Луцьк зберіг мало. Вулицю і єдиний будинок, зведений у 1939-му і тепер житловий. Від унікальної кенаси (караїмського храму) над Стиром, яка колись була пам’яткою, лишилися хіба старі світлини. Зведена у 17 столітті, вона згоріла в роки СРСР, однак не була відбудована. Зберігся у Луцьку і будинок, де у 30-ті була редакція караїмського часопису «Karaj Awazy», матеріали якого друкувалися галицько-луцьким діалектом караїмської мови: так редактор і засновник журналу лучанин Олександр Мардкович прагнув втримати караїмів на світі з їхньою мовою, культурою та друкованим словом.

Сліди громади у Луцьку-туристичному можна зчитати з інформаційних табличок, зумисне підготовлених для мандрівників чи тих, хто знайомиться з містом. Одна на Караїмській, 16 (біля Лютеранської кірхи), де колись і починалася вулиця (з часом її продовжили). Друга — на Лесі Українки, 59 (тоді Ягеллонська, 95) — адреса редакції журналу Мардковича.

Не залишилось у Луцьку караїмських кладовищ, яких було тут два. Цвинтарі знесли, забудовуючи місто і ховаючи так давню міську історію.

Родина Ешвовичів

Під час Першої світової війни багато хто з луцької караїмської громади виїхав до тогочасної Росії, більшість там і залишилася. А меншість, що повернулась, остаточно покинула Луцьк після Другої світової. Тоді уже караїми їхали на Захід — до Польщі або й далі.

Чи не єдиними представниками цього народу з тих, хто зостався у Луцьку в ту пору, була родина Самуїла Яковича Ешвовича.

Ще у 90-х вони теж мали дім на Караїмській і були свідками насиченого духовного та культурного життя караїмів у місті. Самуїл Ешвович — останній, хто його пам’ятав і хто говорив рідною мовою в Луцьку. З дружиною — Марією Естер Малкою Ешвович (в дівоцтві Пілецькою, як стверджує Шабаровський, караїмкою з Боратина, села під Луцьком) у них народилося 6 дітей, двоє з яких померли, й залишилось четверо, всі хлопці: Олександр (жив і помер в Ізраїлі), Роман (живе в Ізраїлі), Веніамін (живе у Литві, Вільнюс), Йосиф (їздив до Ізраїлю, повернувся і живе у Луцьку).

В Олександра народилися двоє синів: Ігор (помер у 2007 році у Луцьку) та Саша (живе в Ізраїлі).

У Йосифа — дочка Людмила (живе у Литві, Вільнюс, куди поїхала до Веніаміна й вийшла заміж за караїма, у них народився син — Ельвінас Раяцкас) та син Анатолій (тато Влади, живе в Ізраїлі).

Як бачимо, частина нащадків караїмів, що залишилися у Луцьку після Другої світової, переїхали за програмою репатріації євреїв в Ізраїль, адже країна офіційно визнає караїмів євреями й надає їм можливості для адаптації, прийняття віри та отримання громадянства.

Станом на початок 2025 року у Луцьку постійно проживає один караїм — Йосиф Ешвович із дружиною-українкою Лідією. За її словами, чоловік хворіє і вже не покидає дім.

До міста час від часу приїжджає внучка — Влада, яка й розповідає про родину.

Влада Ешвович

Влада народилася в 90-ті, в молодій сім’ї караїма Анатолія Ешвовича та українки Лілії Зимовіної. Жили вони у приватному будинку в районі Теремно з батьками матері.

— З батьками Анатолія ми майже не спілкувались. Переважно тому, що мама моя не караїмка і навіть не єврейка, хоч і караїмство передається по татові, — коментує Влада.

Дівчина росла з усвідомленням того, що вона українка з караїмським корінням. Тато їй казав, що він караїм, мама — українка, дідусь з бабусею по мамі називали себе росіянами (обоє народились в Україні), по татовій лінії бабуся українка теж, дідусь — караїм. За вірою були вони або християни, або атеїсти — відгомін Радянського Союзу.

Влада знала про своє коріння поверхнево. Згадує, що в її дитинстві ніхто про це багато не розповідав:

— Проблем ніхто не хотів. Особливо, коли ти працюєш у якихось структурах державних, на заводах. Коли хочеш отримати посаду, не будеш казати, що ти караїм, єврей, вірмен чи поляк. Навіть українцям тяжко було, що вже казати про меншини. Так Радянський Союз стер великий шматок історії, яку я могла б знати. Ще й у караїмів до себе самих багато питань — а хто ми? — говорить вона.

Вальда Ашбович

У 17 років Влада почала шукати себе й своє місце у світі. Хотілося жити ще десь, крім України, пробувала переїхати у Польщу — має й польське коріння — не сподобалося.

Згодом натрапила на програму для молоді з єврейським корінням «Тагліт», за якою євреї з діаспори можуть провести 10 днів в Ізраїлі у безплатному турі-знайомстві з історією та сучасністю країни.

Поки розбиралася з правилами участі, зателефонувала тату, який тоді жив у Москві (Росія). Сказала, що буде пробувати жити в Ізраїлі. На це Анатолій відповів: «Я їду з тобою».

— Караїми — це євреї , — сказали мені у консульстві, дивлячись у вічі. І коли я приїхала в Ізраїль, відчула, що така сама єврейка, як всі люди, що там живуть. Звідки б ти не приїхав, ти переймаєш те відчуття єдності, яке є в Ізраїлі. Тобі дуже сильно рекламують, що ти нарешті вдома. І якщо ти нещасний у цей момент, на це дуже легко купитися, — згадує дівчина.

Так у 2017 році Влада з татом переїхали в Ізраїль — вона з Луцька, він з Москви. Пів року держава їм допомагала фінансово, безоплатно навчала івриту.

З другою дружиною в Анатолія в Ізраїлі народилась дитина — Софія, сестра Влади, яка «щебече на івриті краще за нас усіх взятих, ходить в ізраїльський садочок, піде в ізраїльську школу, а потім і в армію». Вони живуть у місті Мігдал Ха-Емек, а Влада з часом переїхала у Тель-Авів, де жила до 2022 року.

— В Ізраїлі моє ім’я можна прочитати двома способами. Є Влада Ешвович, так я себе називаю, але ті ж самі букви на івриті можуть означати Вальда Ашбович (наголос на перший склад). Там серед моїх друзів існує моє таке смішне альтер его, Вальда Ашбович. Моя найкраща подруга в Ізраїлі дуже часто називає мене Вальда, — розповідає дівчина.

Смак коріння

Не зважаючи на непорозуміння в родині, брак комунікації про коріння, нерелігійність і відсутність тяглості традицій, деякі звичаї від батьків до дітей тут все ж передаються. Точніше — Ешвовичі їх зберегли. І найчастіше це — їжа.

Влада ділиться рецептом великого деруна, який готує її тато, коли вона приїздить у гості в Мігдал Ха-Емек. Звуть його вони «барбуленик».

— На велику сковорідку кладеш шматочки свинини, щоб було з салом трохи. Воно обсмажується, і на нього кладеш натерту картоплю. По факту, це величезний дерун. В нас вдома їдять його зі сметаною. Хоч я не можу уявити єврея, який їсть свинину, ще й зі сметаною, — розповідає.

Вона також пригадує, що тітка з Литви, коли летіла в гості в Ізраїль, де родина збиралась за святковим столом, пекла караїмські кібінаї і везла їх із собою. Кібінаї, пояснює, — традиційні запечені пиріжки з листкового тіста з різними начинками: бараниною, яловичиною, картоплею, сиром.

Якщо ж ідеться про релігійні свята та страви, Влада згадує: був час, коли вони з татом їздили до прабабці (мами Лідії Ешвович, матері Анатолія, українки) святкувати православний Великдень. Та жила на Красному в Луцьку (той самий мікрорайон, в межах якого, ймовірно, кілька століть тому Вітовт дав караїмам землі, щоби з них жити), де й сьогодні стоїть невеликий будинок, розділений на декілька квартир. З нею в Анатолія були дуже гарні стосунки.

Посмак

Луцькі караїми затихли. Розбіглися великими містами, що їх уже дуже важко знайти й ідентифікувати. А як і натрапиш — мовчать. Чи то боязко відкриваються.

У Луцьку ми знайшли Лідію з Йосифом Ешвовичів, та жінка, пославшись на немічність чоловіка, який прикутий до ліжка, попросилася мовчати. Втім, з усього, що відомо про життя останніх караїмів Луцька, саме Ешвовичі розповіли найбільше. Навіть якщо говорили мало.

Влада спочатку теж відмовлялася — «я майже нічого не знаю, з родиною не спілкуюся». А потім принесла журнали про караїмів, пригадала, що має вдома книгу Шабаровського «Караїми на Волині» і навіть єдиний словник караїмсько-польсько-російський, виданий у міжвоєння Мардковичем.

Згадала традиційні страви і навіть легенди навколо караїмів. Як, наприклад, про Голокост: начебто, аби довести Гітлеру, що караїми не євреї, йому принесли череп караїма. Це, каже, Гітлера переконало, і її народ врятувався від Голокосту.

Розповіла, що караїмство з нею — з дитинства.

— А як тобі про це тато сказав? — питаємо.

— Це було щось таке бейзік (сленгове — невимушено, — mm), в перерві між тим, як я збирала якусь умовну малину і колупалася палкою в грязюці, — відповідає.

Ми спитали у Влади, чи вона розповідатиме про караїмів своїм дітям. Та замислилась і каже: Луцьк — це дім, який із себе не зітреш і ніколи в собі не вивітриш. Діти її, переконує, навіть якщо усиновлені, знатимуть, що мама їхня — караїмка, а значить і вони — нащадки караїмів.

Найбільшим вау-ефектом, який би міг спричинити цей репортаж, стала б одна подія: якби Ешвовичі з луцьким корінням колись переступили кордони відстані та мовчань. І з’їхалися до Луцька розповісти про себе так, як пам’ятають вони.

***

Репортаж опубліковано у рамках проєкту «Караїмщина. Ті, що зникають» — про минуле луцької громади караїмів і його відгомін. Караїмщиною лучани здавна називали території, де жили і господарювали караїми.

Дотепер це частина луцької землі, за яку тут тримався маленький народ, що віками доводив своє право бути. І продовжує.

Спецпроєкт «Караїмщина. Ті, що зникають» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю редакції misto.media і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.