«Це не про ненависть. Швидше, про любов». Волинянин Богдан Бальбуза, командир роти 67-ї бригади

Військовослужбовець Богдан Бальбуза, якого ще з часів активної діяльності Нацальянсу  в Луцьку знають як Лучника, нещодавно приїжджав на Волинь у повноцінну відпустку вперше за кілька років. Він міг дозволити собі вимкнути звук на телефоні, не перевіряти цілодобово повідомлення. Це, зізнавався, — розкіш.

Так ми й зустрілися — дещо поспіхом, між розмовами з рідними та друзями Богдана, говорячи про місто, яке дає затишок, і про села, які залишилися у спогадах. Деякі лише — у спогадах.

З 2022 року Богдан боронить країну. Спочатку пішов у територіальну оборону, потім опинився на Харківщині, а далі Донеччина, Сумщина. Ще раніше, у 2014 році, брав участь в АТО.

У серпні 2025 року Лучнику виповнилося 33 роки. Він керує ротою солдатів, середній вік яких 25–28 років. Починав зі служби в 100-й бригаді, пізніше перевівся в підрозділ, який брав участь у харківському контрнаступі під Балаклією, і згодом влився в новостворену 67-му ОМБР.

Пізніше Лучник став пілотом «Мавіка» — розвідувального дрона, згодом — командиром групи, взводу, а зрештою взяв під командування роту — приблизно сотню людей. Працювали на Донеччині, Харківщині, Сумщині.

Мріє колись побачити цей широкий світ далі донбаських степів. Та поки зосередимо розмову навколо них.

— У твоїх очах Луцьк змінився з того часу, як ти служиш?

— Не надто. Місто стало гарнішим: нові фасади, благоустрій. Візуально стало приємніше. Це плюс. Але знайомих облич стало менше — раніше йшов і завжди когось зустрічав, а тепер майже нікого не впізнаю. Моє середовище розсіялося.

— Хлопці, які працюють під твоїм керівництвом, звідки вони?

— Солянка. Є від Волині до Донеччини, родом із нині окупованих територій. Середній вік — 25–28 років. Молоді краще опановують техніку, особливо FPV. Зараз наша спеціалізація — це легкі ударні дрони.

— Військові такого віку часто потрапляють в армію добровільно. Чи запитував ти про їхню мотивацію?

— Різна. Є ті, хто прийшов добровільно, як тільки виповнилося 18. У когось бажання помститися. Скажу про себе, бо наші погляди з багатьма збігаються. Я знав, що буде війна, але не вірив, що ми стоятимемо так довго. Розумів, що можна піти в якесь підпілля чи що.

А моя родина куди втече? Їх же за мене, за мої погляди, репресують. У мене вибору не було, як не йти воювати.

— Але все ж у вас різне виховання, домівка, обставини. Чи є якісь цінності, які стали спільними на війні?

— Я не копаюсь у душі, але… Наша мета — бити ворога й берегти побратимів. Все, що цілі сприяє, — нас влаштовує, все, що цьому заважає, — виправляємо або шукаємо місце людини в іншому підрозділі.

Ми не працюємо з-під палки, а максимально мотивовані в результаті. Ми можемо надати нормальне побратимське ставлення, не підписуємо на дуже ризиковане безсенсове завдання і немає криків, образ чи чогось такого. І я про ці цінності говорю, коли люди до нас йдуть служити.

Нещодавно мені докинули 40 мобілізованих хлопців, залишилось в підрозділі 30. І ось під час співбесіди, коли люди вже трішки розслабляються, один хлопчина каже: «Я — доброволець» і сміється сам із себе. Бо насправді п’ять разів тікав, а на шостий не зміг, бо перечепився через паркан.

— З цими бійцями важче працювати?

— У певний момент ми з цього вже сміємося — з того, як хто потрапив в армію. Я навіть колекціоную ці історії. Поки що в лідерах один балагур , сам із того сміється: ухилявся від зустрічі з ТЦК, викликав таксі Uklon, а з самого авто чи з припаркованого поруч вийшли працівники ТЦК. Когось із велосипедом забрали, ровер повернули сім’ї. Когось із собакою, довелося шукати господаря нового.

Спочатку люди бояться, але після перших бойових виїздів розуміють, що тут вони на своєму місці. Безпеки тут нема, але її намагаються максимально надати в тих обставинах, що є.

— Випадків, коли самовільно покидають частину, у вас багато?

— У нашій роті небагато. Часом йдуть ті, в кого якісь залежності, наприклад. Згадую одного хлопчину. Коли його мобілізували, то він був буйним, брикався, а згодом пішов у СЗЧ  з попереднього мого підрозділу. Через місяць дзвонить — хоче вернутися. Каже, посидів, подумав і зрозумів, що нудно вдома, і вже встиг звикнути до побратимів. Зараз це командир групи, вмотивований та дисциплінований.

— Уявімо ситуація: людина йшла вулицею — її мобілізують, привозять до військкомату. Що ти порадиш цьому чоловіку? Про що потурбуватися?

— Думати треба раніше. Не варто чекати, поки потрапиш у ТЦК. Тоді ти вже в системі розподілу, і вплинути майже неможливо — це лотерея.

— Тобто, якщо я потрапила в ТЦК, піти вже у певний, наприклад, саме твій підрозділ я не можу?

— Не можеш, з буса не дзвони. Обирати треба ДО.

Я б кожному радив вже пройти курси тактичної медицини, базову підготовку з керуваннями дронів. Наприклад, я бачив, що у вас є автобус «Кіллхаус» — там можна навчитись. В ідеалі людина повинна мати якісь базові навички.

А далі — вже справа удачі. А удача — дуже примхлива.

На цьому моменті я перериваю Богдана для фото, аби не затримувати колегу. Ми знову сідаємо на лавку, Лучник пропонує мені помінятися сторонами, аби дим від курива не йшов у мій бік.

Не певен, де житиму після війни

— Мені здається, чи ти не курив до війни?

— Не здається… Я місяць не курю, приїхав сюди — закурив і зараз знову відмовлюся… У середньому тиждень вистачає, щоб кинути стабільно на пів року.

— А чого тобі волинського найбільше бракує?

— Волинського спокою, розміреності, передбачуваності. Зараз у мене вже майже немає прив’язки: тягне хіба до рідних, трішки до цивільної роботи. Хоча я не дуже комунікабельний і говорю з домашніми не так часто. Вони знають, що я їх люблю. Корінці потроху висмикуються. Я навіть не певен, де житиму після війни.

— Помітила, ти кілька разів сказав «у вас», а не «у нас, в Луцьку».

— Коли кажу, що їду додому, то я не маю на увазі Волинь.

— Дім для тебе вже радше територія, ніж конкретне місто чи село?

— Так. Зараз це Донбас.

— Чи зрозумів ти для себе цей регіон?

— Напевно, не до кінця. Різний він. Для мене Донбас — це про військове братерство. Там військових іноді більше, ніж цивільних. Почуваєшся своїм, звично.

— А цивільні як до тебе ставляться?

— Важливо не гребти під одну гребінку. Є ті, хто наживається на військових, є ті, хто допомагає — приносить овочі з городу, шукає житло. Бувало, що за халупку, яка розвалюється, хотіли 30 тисяч в місяць. В одних портрети Сталіна, Януковича і Симоненка, в інших — половина рідні добровольці. Люди.

— Чому люди, які дуже близькі до лінії фронту, або фактично живуть на цій лінії, не їдуть від війни?

— Уяви, ми заходимо в село, 3–4 км від русні, вибираємо якийсь класний погріб, щоб замаскуватися, а дєд виходить: «Ні, це мій погріб». І ти йому пояснюєш: за тиждень може вже не буде ні хати, ні погреба. А він упирається.

А потім реально — прилітає, хату розвалило, шифер зірвало. Ми працюємо по ночах, бо дрони літають. А дєд кличе своїх кєнтів, і посеред білого дня вони роблять новий дах. Крокви кріплять, шифер кладуть. Роблять, роблять. Наступного дня знову прилетіло, хата знову в хлам.

Це, мабуть, неприйняття ситуації. Або фаталізм: «Я тут народився, я тут і помру». Так зазвичай і буває.

Не треба цивільних залишати, це і зайві жертви, і заважає нашій роботі. Вночі в тепловізор не зрозуміло, хто ходить по «сіряку» — цивільні чи ворог. Та й росіяни не гребують переодягатись в цивільних чи гнати їх перед себе як провідників.

— Тобто ліберальність у таких питаннях шкодить?

— Так, всім. Лінія фронту підступає, хлопцям треба копати окопи, а фермер не дає, бо це його поле. Під Харковом згадалася історія. Хата на кордоні, треба заселити хлопців. Господар — за кордоном чи на Заході. Ми заходимо з дозволу сусідів, щось навіть лагодимо там. А тут приходить з адміністрації місцевої: «Власник хоче вас виселити». Руські там жили — йому було норм. А українськими військовими — каже «брєзгує».

Я тоді так злився: «Та твоєї хати й так не буде, прилетить. Ти втік, падло, а ми тут стоїмо, щоб руські не зайшли». Хати вже нема, до речі, росіяни рознесли.

— І що ти відчуваєш у такі моменти?

— Дуже злить. Прямо бомбить. Але потім думаєш: «А яка альтернатива?». А її нема. Хлопці вигорають, реально стомлюються, іноді зриваються. Це велика проблема для армії.

— Є населені пункти, які останніми бачать саме військові перед тим, як їх зітруть із землі. Яке місто чи село тобі найбільше запам’яталося?

— Мені найближчий Краматорськ і буде шкода, коли його зітруть. При такій динаміці бойових дій до цього, на жаль, не так довго. Багато сіл, в яких я працював як пілот, уже втрачені. Запам’яталося одне село на Сумщині: туди зайшли поночі, шукали підвали, там цивільні жили ще, село красиве, з хатами і цілими вікнами. А через кілька місяців залишилися самі стіни — все вигоріло, розбито.

Дуже не хочу, аби це було з Луцьком. Говорив про це днями… Якщо всі скажуть, що страшно і що досить воювати — нічого не припиниться. Я не хочу, аби умовний Луцьк чи Київ, оця розмірена краса, була розкидана на каміння і порізана осколками. Вибір без вибору. Маємо вистояти, щоб вижити як нація.

За кілька днів по розмові Богдан скинув треки.

— Ти сказав: «Я не хочу, щоб так було з Луцьком чи Києвом». Це і є твоя мотивація?

— Так, я колись про це думав і зрозумів для себе, що мої дії — не про ненависть чи помсту, а швидше про любов і усвідомлення, що ми — частина єдиного цілого, неважливо звідки. Якщо ця людина поділяє мої цінності й усвідомлює себе українцем — я не хочу, щоб вона постраждала.

Сусід з хатини через дорогу, який щодня носить овочі і має двох синів в армії. Вчителька з місцевого села, яка волонтерить ще з АТО і мусить покинути хатину, а якій народилась. Діти, які просять шеврони і наслідують українських військових. Усе це — мої люди.

Складно відчувати ненависть постійно, це випалює. Я пам’ятаю багато світлих людей — моїх друзів, які загинули в цій війні, і своєю роботою реалізую помсту. Мінус один окупант, десять, п’ятдесят — це просто статистика, яка має постійно наростати.

У дитячих іграх завжди були ролі, які ніхто не хотів виконувати. А хтось має. Погано, що цього усвідомлення бракує, що ми окремо, як Луцьк, Київ чи інше місто, не вистоїмо. А лише з усвідомленням, що ми частина одного цілого.

— На твою думку, навіщо Росії Донбас?

— Це починалось радше про їхню внутрішню політику. Вони ж не будуть відбудовувати ті території. Їм треба малювати ворога, який їх об’єднує. Взяли шматок — оголосили перемогу. Маріуполь — вихід до моря, коридор у Крим — так. Решта — просто для картинки.Плюс намагання грати в геополітику і відбудувати імперію. Цього не буде, але запустить багато інших процесів.

Дрони — це не панацея, треба піхота

— Часто кажуть, що нинішня фаза війни — це війна дронів. На скільки це відповідає дійсності?

— Дрони займають 60–80% уражень, залежно від напрямку. Але дронами самими війну не виграти, це не панацея — потрібна також піхота. Піхота — це насправді святі люди, які стягують на собі найважчий тягар цієї війни. А піхоти в нас бракує. Причин багато, і ми всі їх знаємо — як з розповідей рідних, так і з методичок російських ботів, таке швидко розносять.

— Як можна мотивувати людей іти воювати на четвертий рік повномасштабки?

— Перше — прописати чіткі правила гри, наприклад, термін служби й ротацію. Я розумію, що це майже нереально за нинішньої мобілізації, бо людей важко кимось замінити.

Друге — адекватне фінансове забезпечення. Сто тисяч, які були на початку (зваж, що 100 — це за умови, що ти живеш на позиції, відтак менше), вважалося непоганою зарплатою. Але якщо відкинути утримання, житло, купівлю спорядження, додаткову заправку і ремонт авто тощо, то не так багато і залишається. Коли людей відводять у тил, то є умовно 20 тисяч на місяць. Спробуй на це прожити, оплачуючи авто, житло, одяг і мати щось ще для сім’ї.

Третє — притомні командири, які не кладуть сотню людей заради «точки на карті». Тому з одних підрозділів люди масово йдуть, а до інших стоїть черга. Люди ідуть до конкретних людей.

— Навіть коли війна закінчиться, ми будемо сусідами з Росією. Якою має бути армія України після?

— Тільки контрактна армія нас не врятує. Ми не виграємо кількістю людей, не можемо діяти симетрично, як «маленька радянська армія». Нам потрібні асиметричні дії й акцент на технології. Росіян кількістю ми не переб’ємо. Технології розвиваються щотижня і це потрібно відстежувати, аби не випадати з інформполя. Щось лише починає вироблятися — це розлітається по горизонтальних чатах, і це треба тестувати та впроваджувати.

А добити нас можуть внутрішні срачі, гарячі вибори і корупція на оборонних закупівлях.

— Чи правильно я розумію, що ви вже працюєте, роблячи ставку на горизонтальну комунікацію?

— Абсолютно. Якщо держава відстає — ми самі шукаємо й переставляємо. Дрони, які приходять «з коробки», часто треба допрацьовувати власним коштом — воно банально не летить, бо… Далі маєте 100 можливих причин, шукайте. Тому завжди потрібно мати фінансовий ресурс на купівлю нових запчастин, радіодеталей. Дякую моїм друзям та знайомим, які регулярно підтримують наші збори і дають нам можливість розвиватись та купувати РЕБи, авто тощо.

— Для мене ново усвідомлювати, що така централізована структура як армія — це по факту часто когорти людей, які сидять у певному селі, бліндажі і самостійно ухвалюють рішення про озброєння, закупівлі.

— У кожної бригади є свій відділ безпілотників. Зазвичай там є відділ технарів, який часто йде своїм шляхом — щось крутить, паяє. Наприклад, у 100-й бригаді дуже сильні хлопці — наші друзі, ми в них вчилися на початку. Вони толкові, завжди допоможуть, знавці своєї справи.

Ми комунікуємо. Десятки, сотні людей діляться інформацією: що з’явилося нового, де можна дістати певний передавач / приймач на нових частотах, хто вже пробував. Хтось перепаяв, хтось обміняв — і все це дуже швидко працює. Багато чого в армії тримається саме на горизонтальних комунікаціях. Якби все було суто централізованим — нічого б не вийшло.

— А чим тоді забезпечує вертикаль?

— Базове — харчі, одяг, зарплата, пальне. Дрони також частково. Але дрони — це бездонна яма, волонтерами це не закрити. Для прикладу: на нормальну роботу батальйону потрібно кілька десятків мільйонів гривень на місяць. Якщо три екіпажі FPV працюють в середній інтенсивності, то це 60 дронів на день, а це більш як мільйон гривень. Додати ще втрачені «мавіки», «вампіри» — виходить в середньому майже два мільйони на день лише для роти, без урахування інших закупівель. А рот сотні.

— У тебе є відчуття, що країна стала на рейки війни?

— Немає. Ми ще далеко від цього.

Але у мене зазвичай немає узагальнення, що я воюю — а ви живете життя. Якщо узагальнювати, то можна багато помилятися.

Я маю друзів-цивільних, які реально допомагають, і завдяки цьому мої хлопці не раз залишалися живими: чи то РЕБи спрацюють, чи надійне авто витягло з-під обстрілу. Узагальнювати, за бажання, можна, але я дивлюся на конкретні вчинки. Коли кажуть, на кшталт: «Я вас туди не посилав», то це огида і зневага. Балачки: «Нехай діти депутатів воюють», а вас розвели — це прикриття власного страху.

Я не злюся, я розумію, що людина боїться. Але часто вона замість того, щоб визнати свій страх, починає агресивно знецінювати чужу позицію. Типу, ви дурні воюєте, а я — переплив Тису, я красень. Бридко.

— Це тебе демотивує?

— Іноді, в моменти втоми. Але завжди було так, що лише невелика частина суспільства свідомо рухала все вперед. А ті, хто кидається лайном, нічого не змінюють у моєму виборі та моїй цілі. Хоча, звісно, шкода, що немає моноліту, як у 2022-му.

— Тоді було більше єдності?

— Так. У 22-му будь-яка «альтернативна думка» не звучала публічно. Тепер же, й завдяки російській пропаганді, це стало «темою для обговорень». І буквальні нарікання чоловіків, що вони народились з тестикулами, тепер висловлювати не соромно, це «позиція». Десь в тій же опері діти депутатів, злочинна влада, рожеві єдинороги та інше.

На фоні постійної втрати територій і втоми військових феєричні срачі в соцмережах виглядають, як приготування до самогубства.

Нація не виживе без механізму примусу

— Зачепили тему мобілізації. Яке в тебе ставлення?

— Війна буде довго, мобілізація триватиме. Я за те, щоб вона посилювалась. Бо коли на лінії замість 30 людей є лише 7 — вони швидше загинуть. Армії потрібні люди. Держава, нація не виживе без механізму примусу. Добровольцями великі війни не виграють.

Я підтримую роботу ТЦК. Так, є виродки, хабарники, ті, хто зводить особисті рахунки. Є типу колишнього одеського воєнкома , це яскравий приклад кінченого жлоба. Але є суспільний договір і його треба дотримуватися. Інакше ми як нація не вистоїмо. Якщо впаде влада, тут буде кривава баня і масові репресії.

Втекти встигнуть далеко не всі, кордони будуть закриті. А русня прийде і знайде кожного, хто кидав 5 гривень Притулі чи Стерненку. Тому краще мати справний механізм мобілізації, ніж хаос. Чим раніше ми зрозуміємо, що це інтерес усіх, тим більше шансів вижити.

— Як справляєшся з емоційним навантаженням?

— Для мене найважчими були перші місяці в Сумах на посаді командира роти: кожен виїзд екіпажу був лотереєю.

У 2025-му, коли дві ракети вдарили в Сумах на Вербну неділю, я був у місті. Це сильно вкарбувалося. Винаймав квартиру в будинку, поруч з яким прилетіла ракета, якраз вийшов на балкон подивитись на наслідки першої і побачив приліт другої. Там був жах. Розірвані тіла… Молоді люди. Це лишається всередині.

Але є ціль і завдання, і ти мусиш рухатися далі. Буває, дзвоню постачальнику, аби якісь запчастини замовити. Каже: «У нас неділя». А у нас нема, у нас дні тижня не мають значення. Яке свято? Яка неділя? Намагаюся відволікатися тим, що допомагало і до війни — книги, музика, спорт, іноді комп’ютерні ігри. На жаль, моя улюблена боротьба (джиу-джитсу) поки що недоступна.

Якщо почнеться нова війна — я все одно повернусь

— Ти уявляєш себе в цивільному житті після війни?

— Я не уявляю себе у військовому житті після війни. В армії не залишуся. Це не моє. Коли буде можливість, повернуся до цивілки, може трохи поїжджу світом. Бо найкращі роки йдуть, і хочеться надолужити хоч щось. Але якщо почнеться нова війна — все одно повернусь. Бо мої хлопці будуть там. Ми можемо це одне одному не говорити, бо ж чоловічий колектив і там не до шмарклів. Але. Але це ж найближчі люди. Це сім’я.

— Ти вийшов із націоналістичного середовища. Чи змінилося твоє розуміння націоналізму?

— Для мене це завжди було більше про дію, ніж про теорію. Якщо молодий чоловік з націоналістичних організацій знає напам’ять десять заповідей націоналіста, але обрав еміграцію, а умовний доброволець дядько Василь в 55 і з грижами налаштований воювати до кінця — хто з них націоналіст?

— Ти трошки зачепив тему мови, коли ми говорили. Ставлення змінилось у тебе до того, хто якою мовою говорить?

— Скажімо так. У розмові зі своїми хлопцями я жодного разу не просив їх переходити. Вони роблять найбільш можливий внесок в загальну справу — дію. Водночас я вважаю, що Україна повинна українізуватися й викинути російську мову як те, що загрожує нам.

Якщо з дорослими це складно, то з молодшим поколінням це обов’язково треба робити. Там процес піде легше: українізація інтернет-простору, YouTube, шкільної освіти, музики.

Частина моїх хлопців питомо російськомовні. Я їх не прошу, але зазвичай вони самі часто переходять на українську. Є кілька прикладів, коли хлопчина, один з кращих пілотів, завжди говорив російською, а потім раптом чую — щебече. Каже, що його задовбав побратим і вирішив спробувати. Каже, що виходить круто і це подобається.

Важливо розуміти: коли людина каже: «Мені так зручно, я так хочу» — вона не усвідомлює, що це загроза. Бо вся російська пропаганда на цьому грає: «Де русский язык — там наш народ». Це працює, як одна з десятка пропагандистських тез. Українські діти мають говорити українською. І для цього потрібні конкретні кроки — освіта, культура, музика. Щоб дитина виростала в україномовному просторі.

Поки що ми відстаємо. У росіян потужна пропаганда для дітей, «октябрята», гурти, музика — воно йде в топи. Це треба викорінювати.

— А бували ситуації, коли мова — питання безпеки?

— Так. Наприклад, уночі ми лазили по бліндажах. Заходиш усередину — і якщо крикнеш російською: «Ребята, есть кто?» — хтось сонний з переляку може пустити кулю. А от: «Козаки, є хто?» — це вже свій сигнал. У таких моментах російською я б не говорив. Це пряма загроза.

— Які в тебе плани на відпустку?

— Буду бачитися з родиною. Зустрівся з тренером. Для мене він важлива людина, наставник. Я до війни жив боротьбою, дуже її любив. Зараз форма вже не та, набрав, витривалість впала. Але навички лишилися.

— Ти казав, що читаєш, аби відволіктися. Що саме?

— Переважно фентезі. Зараз — Сандерсона . Бо реальності навколо і так забагато. Якщо читаю, то або щось відверто казкове, або навпаки — суху історичну літературу, факти. А от напівхудожні книжки, як у Василя Шкляра, мені не заходять.

— За рік до повномасштабки ми говорили з тобою, коли ти очолив Центр національно-патріотичного виховання. Мені видається, що ти став менш обережним у висловлюваннях. Відчуваєш це?

— Та можливо. За що мені переживати? Що відфрендиться хтось з іншими поглядами? Я намагаюся нікого зайвий раз не образити, але інколи треба називати речі своїми іменами.

Я не бачу ніяких «сірих зон». Є чорне й біле. Є захист своєї країни, свого дому, своїх рідних.

Все.

Актуальний збір для деталей для дронів.

Номер картки банки

4441 1111 2462 9530