Борщ і кров. Історія військового з Волині Олександра Мурашова

— Важко згадувати погані історії, бо тоді все це проживається знову і знову, й пустка повертається, — каже Олександр, у його війні пауза, боєць 5-ї штурмової — на трошки вдома, де його просять згадати про…

Раптом згадує борщ.

— Якось мій побратим Артем дзвонить і каже: «Фін, так хочеться борщу!». Вони якраз стояли в Бахмуті. Ну, ми поїхали по борщ. Набираємо їжу, медикаменти під супровід ракет. Через пів години повертаємося тим самим шляхом — і свинособаки (так Олександр називає російський військових — mm) починають розстрілювати дорогу. Перед нами їхала медичка, в яку прилетіла міна, і людей просто розірвало всередині. Ти їдеш, а на узбіччі догорає тіло. Таких ситуацій, коли ти за волосину до смерті, дуже багато. А той борщ ми таки довезли до Бахмута…

***

Олександр Мурашов — 45-річний підприємець та військовослужбовець 5-ї окремої штурмової бригади. За його плечима — Нью-Йорк, Торецьк, Бахмут, Покровськ, Часів Яр.

Спочатку мав позивний Добряк, бо «мабуть, добра людина». А після того, як прийшла перша допомога з Фінляндії з нічниками, біноклями та фінськими прапорцями, побратими нарекли Олександра Фіном: «О, так він — Фін!»

Останні 6 років чоловік жив на березі холодного Балтійського моря, у фінському місті Еспоо . Там він шукав себе після метушливого Києва. І знайшов. А ми знайшли Олександра у Луцьку, куди чоловік приїхав на кілька днів у справах і де провів колись не один рік.

Спокій, Луцьк

Площа довкола Луцького замку, поруч — юрба студентів з сусіднього коледжу зайняла усі лавочки, бо ж перерва. Трохи осторонь високий чоловік у військовій формі п’є з колегою каву в стаканчиках. Пара від напою і дим цигарок у повітрі. Ми зустрілися поруч з короною некоронованого Вітовта — така туристична скульптура біля ресторану в мирному місті. Йдемо у сквер за кілька метрів, щоб зайняти вільну лавочку.

— Яке ваше улюблене місце у місті? — питаю я напередодні розмови.

— Як і у всіх лучан — замок Любарта, — відписує Олександр у вотсапі.

Чоловік любить Луцьк і замок не лише на словах. Він справді приводить усіх своїх гостей та друзів сюди. А потім — на обід у ресторацію поруч.

Для Олександра Луцьк — не рідне місто, адже чоловік родом з Цумані . Проте з обласним центром чоловік має гарні спогади, адже переїхав сюди у 20 років через кохання. Одружився та проживав 10 років. Його перша дружина та донька досі мешкають тут.

— Луцьк — найкраще місто України. Дуже комфортне та красиве для сімейного життя. Спокійне та європейське. Завжди запрошую друзів сюди у гості. Я водив у замок та «Корону Вітовта» свого друга Івана, який приганяв машину з Фінляндії на Південь України. Він був приємно вражений, бо його рідний Харків — зовсім інший, — каже Олександр.

Київ і три роботи

Після Луцька чоловік поїхав випробовувати себе у столиці. Працював на трьох роботах. Був одночасно виконробом на будівництві, таксистом та відкрив два магазини секонд-хенду. Його робочий день починався о 6 ранку та закінчувався опівночі:

— Для чого три роботи? Життя таке. Намагаєшся щось заробити, щоб підтримати свою сім’ю. Якщо у мене йшли кепсько справи у секонд-хенді, то я міг виплатити зарплату працівникам з коштів, зароблених на будівництві.

Секонд-хенд — для мене передусім про бізнес. Але я вважаю, що там справді можна знайти гарні фірмові речі. А ще дотримуюся філософії, що немає поганої погоди — є поганий одяг, як каже фінська приказка.

Фінляндія

Якось Олександр приїхав до друзів погостювати на кілька днів у Фінляндію. Йому там настільки сподобалося, що чоловік вирішив переїхати. За місяць закрив свої магазини, зібрав речі — та й переїхав в Еспоо. За пів року вдалося там відкрити своє будівельне підприємство:

— Відразу ніколи нічого не виходить, звісно. Навіть отримати посвідку на проживання непросто, бо потрібно було показати наявність контрактів, зеленої карти з техніки безпеки на будівництві, необхідні для бізнесу кошти. У паперових питаннях мені допомагала фіно-угорська фірма, бо мова дуже важка, самому було б складно.

Доки чекав на документи, телефонував за оголошеннями й питав, чи не потрібен їм вантажник, перевізник. Ось так і працював перший час, не зовсім легально. А потім заснував свою фірму. Там, на відміну від Києва, працював з 7 ранку до 15, а далі — спортзал і рибалка, — ділиться досвідом Олександр.

Цигарки: пунайнен чи сіненен?

У новій країні важко адаптуватися без знання мови. Олександра рятувало знання російської та англійської. До речі, англійською там говорять і діти, і пенсіонери:

— Коли приїхав, то одразу вивчив кольори, щоб мати змогу купити потрібну пачку цигарок. Синій — sininen, червоний — punainen. От я приходив в магазин і казав: «Pall Mall , punainen». Раз — і продавець тобі дає, що треба. А бувало складніше, бо питали «pieni tai iso» (з фін. — велику чи малу — mm). І вже не знаєш, що відповісти. Але з часом, за 6 років життя там, чогось таки навчився.

Багато росіян

104 доби та 4 години — стільки часу фіни відбивалися від радянських військових під час «Зимової війни», яку розпочав СРСР у листопаді 1939 році. Було морозяно, совєцькі солдати замерзали, не доходячи до поля бою. Фіни тримали оборону, попри значну перевагу в чисельності війська СРСР. А проте Фінляндія таки втратила частину своєї території: Карелію.

Олександр нарікає на те, що у Фінляндії багато росіян, що також пов’язано з історією.

— Після окупації Карелії частина фінів залишилася там. Зараз у Фінляндії діє така програма, що особи з фінським корінням можуть отримати посвідку на проживання. Через це багато росіян з фінським корінням переїхало. Фіни їх не люблять, бо їх дуже багато і вони дуже ліниві, — каже Олександр.

Коли чоловік говорить про росіян — щось у небі починає гуркотіти. Гучно. Олександр спокійно промовляє: «То точно літак. Ракета не так звучить».

Війна

За тиждень до війни Олександр приїхав в Україну на поховання батька вже тепер дружини, з якою чоловік побрався під час широкомасштабного вторгнення. Коли збиралися назад, у Луцьк прилетіло.

— Мав два варіанти: повернутися у Фінляндію чи стати на захист. За один день вивіз сім’ю до мами в Цумань, а потім — одразу в піксель. 25 лютого я був уже в луцькому військкоматі. Іншого вибору я не міг зробити. Мабуть, мене так виховали. Якби я не став на захист своїх батьків, доньки, дружини — то хто тоді? — пригадує Олександр.

У війську чоловік спершу служив у роті охорони Волинського обласного ТЦК та СП. Згодом перейшов до 5-ї окремої штурмової Київської бригади.

— У роті охорони у нас був бомбезний командир, майор Волков, який дав ази такмеду, тактики, запрошував гарних спеціалістів до нас. Коли командир роти перейшов до 5-ї штурмової як начальник автомобільної служби, то ми, 6 чоловіків з луцької роти охорони, взяли листи-відношення і пішли за командиром. Попали на ППД  міста Києва. Потім нас кинули на Донбас. Без ротацій, без нічого ми й досі на Донецькому напрямку, — розповідає Олександр.

Чоловік проводить добрячу частину служби в автівці. Працював водієм, старшим водієм, завозив людей та медикаменти в різні гарячі точки. А серед найважчих спогадів Олександра — обмін полоненими та борщ для побратима.

Обмін полоненими

Військовий брав участь в обміні полоненими як водій. На його рахунку — 5 обмінів:

— Та звісно, що вони проходять з грифом «секретно». Ти отримуєш команду: завтра о 10-й ранку потрібно приїхати на певне місце. У тебе в підпорядкуванні 10 автомобілів. Ти — старший колони. Приїжджає СБУ, ГУР, журналісти, координаційний центр. Привозять свинособак. Як правило, у них зав’язані очі. Їх завантажують у машину і треба везти.

У цей момент припиняють вогонь із двох сторін за домовленістю, хоча мало хто цього дотримується. Далі виводять свинособак, направляючий колони знімає їм пов’язки з очей, і ті беруть білий прапор та колоною йдуть 1,5 км до своїх. З іншого боку йдуть наші. На пів дорозі вони перетинаються, бачать одне одного і вже розуміють, де опинилися. І так ідуть до кінця, несучи у руках тіла загиблих побратимів, поранених.

От уявіть: ми привозимо чистеньких свинособак, вибритих, з кульочком. А поруч йдуть наші хлопці, які втратили по 50 кг, одягнені, наче безхатьки, в капці та жіночу кофтину з обірваними рукавами. Коли приїжджаю на обмін, стараюся брати хлопцям якесь печиво, воду.

Завжди, коли відвожу росіян, відчуваю ненависть, але нічого зробити не можу. А коли везу, повертаю назад наших, є тільки радість-радість, — рефлексує Олександр.

Підтримка Фінляндії

За словами Олександра, фіни здебільшого дуже підтримують Україну. Чоловік досі спілкується зі своїми друзями звідтіль. Іноді допомогу передають навіть незнайомці:

— Якось зі мною зв’язався фінський блогер, хоча він сам росіянин, але дуже «топить» за нас, і пригнав машину для військових до Львова. Я приїхав її забрати. Він був разом з фінкою. Дуже здивувалися обоє, що я маю фінські права. Я ще потім подякував їм фінською мовою.

Але найдужче, звісно, підтримує українська діаспора, ще з 2014 року. Товариство українців Фінляндії у цьому сприяє. Зараз вони, мабуть, з 8 автомобілів нам дали. І досі телефонують, передають нам посилки з ліхтарями, грілками, термобілизною.

Після війни

— У Фінляндію я однозначно не поїду. Лишуся в Україні, бо все-таки воюю за свою країну. Їхати знову на чужину не хочеться. Як би там добре не було — це чужа держава, і там ти — ніхто, — підсумовує Олександр.

Остання цигарка. Через кілька хвилин Олександр триматиме курс на Схід за кермом автівки. Подалі від усіх трьох міст, де вирувало його життя. Зараз — Покровськ, лише після будуть Луцьк, Київ, Еспоо. І знову Луцьк.

***

Далі — воєнні візуальні нотатки Олександра: