Стати непомітним саундтреком цього міста

Владислав Старенков прокидається вдосвіта. О восьмій ранку починається його робочий день. Він музикант-мультиінструменталіст  та вчитель з класу гітари у музичній школі № 3. Щоранку чоловік виходить на балкон перевірити погоду.

Зі свого восьмого поверху музикант бачить район ЛПЗ  як на долоні. Перед очима повільно пролітають птахи й кудлаті хмари. На землі навпаки — метушня: люди рушають до праці на підшипниковий завод. Йдуть повз «Дубки»  — невеликий парк, який самі ж висадили. Подвір’я ритмічно замітають «братики» — так Владислав назвав двох двірників Сашу й Вітю, котрі наводять лад у районі.

До початку занять у школі вчитель любить скупатися в Стиру. Він моржує понад 20 років. Тому найперш сідає на велик і мчить до центрального парку Луцька. Там, за дамбою, де старі верби торкаються кучерявим гіллям річки, — одна з найулюбленіших локацій. Каже, без води вранці — день нанівець. Це головна стихія в житті чоловіка.

(А найчастіше тисячі лучан бачать цього музиканта таким. Із саксофоном та клоунським носом.)

Нові Санжари

Владиславу Старенкову — 62. Він народився в Нових Санжарах на Полтавщині. Невелике селище розташоване на Ворсклі. Річка — головна розвага місцевої дітвори. Щойно блисне сонце — всі мерщій у воду. Любив пірнати у Ворсклі і малий Влад. А ще — обожнював нічну риболовлю. Уловом не пишався — кілька окунців та сомик. Але сам процес…

«Моя мала батьківщина — це курортна зона. Там мінеральна вода тече по кранах. М’яка вода — мило не змивається. В радянські часи там було сім піонерських таборів. Три бази відпочинку союзного значення. У нас така двіжуха була тоді — приїжджих повно», — розповідає він.

Тут пройшло його життя до музучилища. Каже, майже весь вільний час присвячував навчанню в музичній школі. Грав на струнних інструментах. Музика одразу стала його пристрастю. На дитячі розваги не відволікався — футбол, хокей чи бодай гра в квача хлопця не цікавили. Музики й річки вистачало з головою.

Після 8 класу вступив до полтавського музучилища (тепер Полтавський фаховий коледж імені Миколи Лисенка). Згадує, потрапив у середовище талановитих артистів. Старався відповідати майстерності одногрупників, тому постійно вчився.

«Мав азарт бути кращим, зрівнятися з більш талановитими колегами-студентами в училищі, в консерваторії. Я багато працював. Вільного часу не було взагалі. В оркестрі завжди сидів на першому пульті . Перший пульт — найближче до диригента, за ним завжди сидять найдосвідченіші музиканти. Мене поважали», — пишається він.

Військовий оркестр на Кубі

Після першого курсу київської консерваторії хлопця забрали в армію. У війську був недобір у 80-х роках. В цей час йшли на службу нечисленні діти «дітей війни». Влад потрапив у танкову дивізію.

«Два тижні на полігоні стали для мене „полем чудес“: велетенська дивізія на 12 тис. людей, учебка велика, три танкових полка, піхотний полк», — згадує.

Попросився у військовий оркестр. Його погодились взяти за однієї умови — поїде служити на Кубу . Тоді на «острові свободи»  відбувалась ротація. Радянські солдати відбували службу як «воїни-інтернаціоналісти» — так пропаганда називала військових, що брали участь добровільно або через службову необхідність в конфліктах на території іноземних держав на стороні режимів, лояльних до СРСР.

Для юного Влада це була можливість перевестись з танкової дивізії у військовий оркестр, виїхати за межі СРСР, побачити океан. Солдат погодився.

«На Кубу рушили вночі 5 листопада туристичним пароплавом з Ленінграду. Пам’ятаю, тушонки багато дали в дорогу. Йшли повз Фінську протоку, Північне море і Атлантику. Проходили Ла-Манш. Бачив Азорські острови, берег Великої Британії весь у вогниках. Я — Водолій за гороскопом. Вода — це моя стихія. Тому зовсім не страждав на морську хворобу під час плавання. 21 листопада стали на рейд біля Гавани, столиці Куби», — розповідає чоловік.

Зізнається: океан та служба — одні з найяскравіших спогадів у його житті. На невеликому військово-пасажирському літаку облетів уздовж увесь острів. Півтора року на Кубі музикант грав класику на контрабасі й домрі в оркестрі: «Скерцо»  Йогана Баха, «Чардаш»  Вітторіо Монті й багато іншого. На службі Влад познайомився із саксофоном. Армійське хобі стало чи не найбільшою пристрастю його життя.

Луцьк — це Європа

Після служби музикант продовжив навчання в консерваторії. У 1995 році з особистих причин оселився у Луцьку. Досі пам’ятає першу прогулянку проспектом Волі та центральним парком:

«Вийшов ввечері пройтися ще незнайомим тоді містом. Вразили великі круглі ліхтарі біля кожного дерева. Подумав тоді: „Європа“. Повз мене повільно йшли люди. Затишок і спокій неквапливого ритму життя огорнули мене. Вперше тоді почув нові для себе слова: „мешти“, „пательня“, „слоїк“», — розповідає чоловік.

Тоді ж музикант пішов працювати вчителем гітари в дитячу музичну школу № 3. Згадує, як його вразив професійний рівень колег. У перші роки у Луцьку Влад встиг познайомитися чи не з усіма музикантами міста. Каже, відчув до себе повагу, як до фахівця.

«На звітному концерті нашої школи вихованці виконували надзвичайно складні музичні композиції. Мене аж розпирало від гордості, що я в цьому колективі працюю», — згадує вчитель.

Педагоги віддавалися роботі на 100% в умовах тотального безгрошів’я (в 90-ті освітянам місяцями затримували зарплату).

З цієї причини Владислав Старенков вперше в житті вийшов грати на вулицю.

Вплестися в місто

Той день 30 років тому, коли вперше заграв на Театральному майдані Луцька, пам’ятає, як вчора. Згадує, як обрав місце під липою для першого виступу. Як обережно роззирався довкола й діставав з об’ємного футляра блискучий саксофон. Як тривожно було набрати повні груди повітря і видати перший звук… Пам’ятає, як зненацька його обпекло дежавю: це вже було!

Задовго до цієї події чоловікові наснилося, як він грає на вулиці. Повз нього йдуть люди і кидають у відкриту валізу гроші. І ось збулося. Вирішив, так мало статися. Того дня музиканта підтримало кілька перехожих, похваливши його за хоробрість.

Хвилювався — здавалося, всі дивляться на мене. Але почав потихеньку грати і поступово заспокоївся. Вловлював настрій міста, впізнавав людей. Зараз я роблю те, що мені подобається.

Розповідає, хотів спочатку вплестися невидимою мелодією в місто, розчинитися в ньому, накривши музикою Театральний майдан (основну і найбільш людну луцьку площу). Чоловікові це вдалося — він став непомітним саундтреком міста.

Згодом вирішив дещо змінити концепцію виступів й привернути до себе більше уваги. Так в образі музиканта з’явився сплетений мамою яскравий берет, а потім — клоунський ніс та стильні круглі окуляри. Народилося нове творче амплуа Влада Старенкова — клоун-саксофоніст, якого нині знає кожен лучанин.

Навіть з яскравими аксесуарами музикант не схожий на циркового веселуна. Він — печальний філософ. Особливість соло на саксофоні, каже, — це мінорний настрій: «Навіть весела мелодія звучить сумно».

Сьогодні в репертуарі Влада їх понад 400. Серед них популярні впізнавані пісні з кінофільмів, любить виконувати композиції відомих джазменів: Луї Армстронга , Діззі Гіллепсі .

На майдані посеред міста добре знає свою аудиторію: знайомих педагогів зустрічає сентиментальною «Вчителько моя», дітей — танцем маленьких каченят. Саме малят вважає своїми найщирішими слухачами. Для них завжди має в кишені цукерки.

«Треба бути, як діти. Це лакмус, найкрутіші критики. Їх не обдуриш. Вони відчувають, коли ти щирий», — розмірковує.

П’ять луцьких любовей саксофоніста

1. За 30 років життя у Луцьку Влад вивчив кожен камінчик. Любить посидіти у «Театральному кафе» на вулиці Лесі Українки після концертів просто неба. Тут він замовляє американо з цукеркою і мовчки дивиться на місто крізь панорамне вікно.

2. Має «свої» точки на Старому ринку, де затарюється улюбленим «Війтовецьким» хлібом на черені, молочкою, домашніми яйцями та зеленню.

3. Облюбував собі лавочку на пляжі біля Стиру неподалік від вагончиків луцьких моржів. Сніг чи спека — Влад паркує велосипед на березі та йде у воду. Звичка.

4. Чоловік любить свій дім — невелику квартиру на ЛПЗ, де його чекає мама. Вона готує синові гарячі канапки з сиром й цибулею на сніданок та несамовито червоний борщ на обід. Стежить, аби син завжди був стильно вбраним: рихтує йому костюм на роботу до школи, а на вуличні виступи — теплу жилетку, сплетену власноруч.

5. Музикант любить свою роботу у школі. На перерві п’є традиційну каву в закапелку на сходах у дворі. Там спокійно й тихо — чистісінький дзен.

«Людині багато не треба. Живу, як Бог дає. Роблю те, що роблю», — каже Владислав.

Цю історію ви читаєте завдяки партнерству з Luchan Brothers’ Brewery. Спільно ми прагнемо зафіксувати життєписи лучан, які стали обличчям Луцька і водночас героями муралів луцького художника Юрія Чайки. Люди, яких впізнає це місто, і місто, яке є в цих людях, водночас стають героями серії журналістських проєктів misto.media.