POWERDRIVE ветерана Андрія Щурука

Гаражний кооператив «Залізничник» заховався поміж луцьким вокзалом, ринком та ЖК «DreamTown». Десь тут, за скреготом потягів на залізниці, ховається приміщення, повне електроскутерів. Знайти його нелегко: треба йти на звук потяга, поблукати поміж дитячим майданчиком та новобудовою.

Андрій Щурук прямує до нас і майже одразу починає енергійно розповідати про свої електроскутери. З гаража позаду нього виходить чоловік пенсійного віку.

— Це мій помічник дядя Міша. Його точно вже не мобілізують! — жартує Андрій.

Саме у цьому гаражі припарковані яскраві електроскутери Андрія. Він — ветеран російсько-української війни. На фронті був двічі: добровольцем у 2014 році та у 2022 році. Служив у 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова (2014-2015) та в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого (2022-2023). Воював на Дебальцівському, Харківському, Соледарському, Бахмутському напрямках.

До широкомасштабного вторгнення реставрував вінтажні мотоцикли, займався прокатом та ремонтом електровелосипедів. А у 2023 році, після повернення з фронту, заснував компанію з прокату електроскутерів POWERDRIVE. Згодом масштабував свій бізнес та вийшов за межі Волинської області. Зараз його скутери можна побачити у Луцьку, Рівному, Львові.

Андрій показує, як кататися, і розповідає, що ці залізні коні швидко мчать містом. Це ідеально для кур’єрів, каже чоловік. Розповідає: коли побачив, як «бідні кур’єри Львова мучаться на велосипедах у спеку», запропонував їм свої скутери в оренду. І це спрацювало. Зараз працівники доставки — його цільова аудиторія.

У гаражі є і нещодавня новинка — двомісні скутери для подорожі та відпочинку за містом, на природі. Якось батько з сином брали такий для подорожі у Воротнів. 

Романтична залізниця і ретро-мотоцикли

Гаражі зі скутерами POWERDRIVE не дарма розміщені поруч з вокзалом та залізничними коліями. Андрій має глибший зв’язок із залізницею, адже його батьки — залізничники, чоловік і сам навчався за цією спеціальністю у Здолбунові (Здолбунівське вище професійне училище залізничного транспорту — mm), аби продовжити сімейну справу.

— Я працював помічником машиніста теплотяга. Звучить це, певно, дуже романтично — машиніст потяга, але насправді не дуже. Пропрацював там рік і зрозумів, що не моє, — каже він.

Андрій разом з дядьком продавав за кордон ретро-мотоцикли. У пошуках «діаманту серед бруду» об’їздили чи не всю Україну. Знайдені мотоцикли вони відвозили у Польщу, де їх реставрували та відправляли до колекціонера. Через це один з їхніх клієнтів запросив Андрія працювати там:

— Приїхати на роботу в Польщу?! Блін, це ж класно! А тоді ще й був популярний серіал «Харлі і брати Девідсон» . Така ностальгія за ретро-тематикою. І я погодився, думав: «Ай, ну його, візьму відпустку на місяць і поїду». Треба було спочатку спробувати, всяке кидалово може бути. Приїхав — все справжнє. Пьотр Кавалек, фірма OldtimerbazaR, Вроцлав. Заходжу в майстерню, а там у нього мотоцикли від 1910 року і до сучасності. Ось брати Гарді їздили на таких же. Беру того мотоцикла і питаю Пьотра, скільки вартує. А він відповідає: «Опусти, бо зрониш. Коштує один 20-25 тисяч доларів».

Після року роботи там Андрій зрозумів, що хоч тема дуже цікава, та в Україні це не було актуальним. Він повернувся додому і потрапив на підприємство «Модерн-Експо» . Працював оператором верстатів з ЧПУ  4 роки.

Паралельно займався продажем та ремонтом електровелосипедів. Перший гараж був у Ківерцях.

— Заробляв ремонтом більше, ніж на «Модерні», тому ходив на роботу по приколу. Перші електровелосипеди, які заїжджали з Європи, потрапляли до мене, і я одним з перших на заході України почав їх ремонтувати. Мені це дуже цікаво, бо, окрім того, що це новенька тема, це ще й зламаний об’єкт, якому можна дати нове життя. Мабуть, немає такого міста в Україні, куди я не відправляв мотора від електровелосипеда, — розповідає.

Війна. 2014

А проте всі описані робочі пригоди сталися з Андрієм між 2015 та 2022 роками. Бо до цього в його життя прийшла війна. Андрій пішов у армію у 18 років. У 20 став ветераном. Служив у 101-й окремій бригаді охорони ГШ:

— Йшов на рік, а прослужив 2 роки і 6 місяців. Я був діловодом. Опрацьовував дані, робив звіти, вів накази в заступника начальника штабу. На службі час йшов швидко, я був постійно зайнятий, дедлайни горіли. Там я навчився, що немає неможливих завдань — є люди, які не хочуть їх виконувати. От і все.

У 2014 році, коли почалась вся двіжуха, окупація Криму, я міг залишатися на своїй посаді, але вирішив їхати на Схід з начальником штабу, з яким працював. Там ми одразу пішли на супровід колон. Їде БТР, а справа і зліва — два стрільці. І я в цій колоні — лівий ведучий. Скучно не було (сміється — mm).

Після повернення зі служби ми з’їздили з друзями в Чорнобиль, тиждень пожили там. Потім з парашутом стрибнули. Не вистачало мені адреналіну. Але згодом заспокоївся, пішов на роботу…

Війна. 2022

До початку широкомасштабної війни Андрій не був впевнений на 100 відсотків, що щось таке відбудеться. 24 лютого прокинувся від дзвінка свого керівника. Тоді працював у селі Прилуцьке, робили дерев’яні «пілбокси  на Америку», адже після коронавірусу це було дуже популярним.

5 пропущених, чоловік подумав, що потрібно терміново на роботу. Дзвонить шефу, а той відповідає: «Яка робота, аеропорт бомблять, ракети летять!». Після цього Андрій сказав батькам, щоб ті ховали документи, і одразу поїхав забрати з Луцька в Ківерці свою доньку, колишню дружину та кота.

— Тоді було таке ІПСО, наче вже захопили Київ, а в Одесі висаджують десант. Думав, треба шукати зброю, але у зброярнях, певно, все розкупили. Значить, треба йти у військкомат. На другий день війни друзі якраз йшли записуватися в територіальну оборону і запитали, чи я хочу з ними. Батькам сказав, що мене викликали в ТЦК. Черги там були великі, працівники відповіли, що місця немає. «Але ж я був командиром відділення в 14-му, трохи двіжував», — і вони одразу: «хлоп», перевернули свої папери на другий бік, записали мене.

Так він і потрапив у військо, служив у 14-й окремій механізованій бригаді. Був знову командиром, хоч за віком — наймолодший у відділенні, та мав досвід. Чоловік називає це «ефектом капітана», бо часто приходить на нове місце, де має більше досвіду, ніж старші:

— Я знав, як робити бліндажі, які витримають і танкові атаки, і що завгодно. Перше, що я казав своїм хлопцям, щоб вони купили нормальні лопати, бо нам видали малі саперки. Я колись ходив з металошукачем, шукав цікаві речі, бо люблю історію. І з того часу знаю, що «фішки»  — класні. Ось і мій знайомий з Ківерців, який має свій будівельний магазин, продав нам їх по собівартості.

До речі, штурм на Харківщині (Йдеться про визволення Харківщини у 2022-у році — mm) фактично з нас почався. Там росіяни швидко втікали, ми не встигали їх доганяти. Був квест — дожени росіянина. Мій товариш, який вішав прапор в деокупованому селі, потрапив в кліп до Jerry Heil. Потім тримали оборону Бахмута. Бригада, яка нас міняла, сказала: «40 чоловіків тримали Бахмут без артпідтримки, без нічого… Це взагалі крейзі».

Своїх не кидати

У 2023 році Андрій звільнився зі служби за сімейними обставинами. Чоловік дуже переймався за своїх побратимів як на полі бою, так і після звільнення. В них навіть утворилося певне «ком’юніті». Чоловік постійно надсилає грантові можливості своїм товаришам, хоче, аби вони не сиділи на місці й реалізовували свої проєкти. До побратима Володимира, який втратив руку і ногу, вони часто їздять додому, у Маневицький район, щоб підтримати та підбадьорити його:

— Я дуже переживав за своїх хлопців. Був навіть такий момент, що перед Сходом, я йшов у місті Володимирі і поставив свічку в церкві. Думав, хоч би всі мої повернулися. І Слава Богу, станом на зараз всі живі, тільки двоє залишилися на фронті, решта — позвільнялися.

У мене є побратим з Маневиччини, який втратив руку і ногу. Його звуть Володимир, гранатометник. Котрийсь з наших хлопців дав йому колісне крісло, ми докупили акумулятори. Він там ганяє на своїй ділянці розміром на три гектари. Мабуть, кілометрів 20 за день накатує. Збирає малину. За день по 40 кілограмів здає на базар.

За словами Андрія, довіра до ветеранів падає на фоні дій ТЦК. Коли люди зараз бачать військових у формі — бояться їх. У 2022—2023 роках діти підходили до військових з печивом, а ті дарували їм шеврони.

— Я не дуже люблю ходити у формі через ці асоціації з ТЦК, — каже. — Коли мене запросили в релокований коледж ВНУ і попросили бути у формі, то я брав її з собою і переодягався в машині.

Хоча до ветеранських бізнесів довіра є, адже ті звикли робити все чітко і якісно:

— На війні крок вправо чи вліво може бути небезпечним, тому військові звикли діяти за інструкціями, фокусуватися на цілі і йти до успіху.

Також Андрій вважає, що ветеранам важливо і потрібно гарно відпочивати, наприклад, спробувати «Горотерапію»  та обов’язково пройти психотерапію:

— Уявіть: чоловік повертається з війни іншим, не таким, як його пам’ятає дружина. Йому треба час, щоб пригадати, що він називав її «котиком, зайчиком». Впала чашка — і він може накричати на неї через певні спогади. А психолог розтлумачить дружині те, що чоловік не може проговорити. Йому може бути складно пояснити, чому він встає о 3 ночі й ходить по квартирі. Психолог може припустити, що чоловік робить це задля безпеки.

Має бути, переконує Андрій, й культура поведінки з ветеранами. Пропустити військового у супермаркеті чи поступитися йому місцем у громадському транспорті — це не важко. Або допомогти швидше зробити їм документи у центрах надання послуг й уникнути бюрократії.

Ветеранський бізнес

Після повернення додому Андрій заснував бізнес із прокату електроскутерів POWERDRIVE. У липні отримав право на користування знаком «Створено захисниками» від Міністерства у справах ветеранів.

Чоловік виграв грант від «Українського ветеранського фонду», подався на проєкт Just Transition through Entrepreneurship , пройшов навчання та здобув стипендію на пів року. Зараз активно розвиває свою справу і допомагає іншим: ділиться досвідом, навчає, як заповнити грантові заявки, писати бізнес-плани.

Андрій також залучений до створення ветеранського хабу на проспекті Волі у Луцьку. Його напрямок — ветерани та бізнес. Серед інших там: ментальне здоров’я, юридична допомога, фізкультурно-спортивна реабілітація, працевлаштування, освіта, навчально-патріотичне виховання, гуманітарна допомога, дозвілля, туризм, шанування пам’яті, національно-патріотичне виховання школярів.

— Ветеранами займатися дуже цікаво, бо ці люди до війни були дуже різними. Разом служать як айтівці, так і фермери. Шкода, звісно, що у нас немає певної державної політики щодо ветеранів у селах. Банально: щоб подати заявку на грант у ветеранський фонд, потрібно мати той самий ноутбук, який не у всіх там є. Якось був разом з іншими активістами на прийомі в Міністерстві у справах ветеранів, ми трохи дали зауваження до всіх програм. Вони вже й не раді були, що запросили нас. Ми якраз такий активний зріз громадянського суспільства, — зауважує.

4 стовпи

Зараз Андрій працює над грантом від луцької Спілки воїнів АТО Волині. Він планує розробити концепцію повернення ветерана з війни до мирного життя «Ветеранський міст». Вона базуватиметься на чотирьох стовпах. В основі — дослідження американських психологів, які займалися ветеранами. Андрій її трішки переробив:

1 Стовп. Реабілітація

Військовий після війни повертається новим, тому відбувається процес пошуку себе нового. Фізична та психологічна реабілітація.

2 Стовп. Навчання

Військовий вже знає, хто він і що хоче. Далі — навчання, курси й здобуття нових навичок.

3 Стовп. Самореалізація

Нова робота, гранти. Час починати власну справу.

4 Стовп. Допомога іншим

За правилом кисневої маски — спочатку рятуєш себе, а потім — свого сусіда.

Моя робота — власним прикладом показувати ветеранам, що на війні їхнє життя не закінчується. Існують можливості й у цивільному житті реалізуватися і чогось досягти.