«Зробив я досить, щоб числитись між Бажаном та Рильським»

У 1980—90-х роках у луцьких кав’ярнях та кнайпах вголос читав свої вірші довговолосий чоловік у великих окулярах. У постаті вуличного поета в костюмі й капелюсі, який викроковує рядки міським бруком, всяк пізнавав поета-шістдесятника та художника Костя Шишка, автора трьох вінків сонетів, сотні творів соціально-філософської та пейзажно-психологічної лірики, перекладів із кількох європейських мов та багатьох інших творів. Він не обирав собі аудиторію слухачів. Казав: «Мені немає різниці. Я мушу це робити, бо воно мене задушить. Хай послухають».

У середині 1960-х совєти виштовхали на маргінес неблагонадійного націоналіста за фразу в поемі «Дума про матір» — «Ми — не підпільна організація. Ми — нація. Ми все ж таки — нація». До того ж комсомолець Шишко, станом на 1965 рік — інструктор обкому комсомолу, був помічений у приязних стосунках із «буржуазними націоналістами» — викладачами Луцького педінституту Дмитром Іващенком та Валентином Морозом, яких КДБ звинувачував у антирадянській пропаганді. Під час судилища над викладачами Кость, який у справі проходив свідком, виголосив: «…народи Африки борються за свою незалежність. Чому це заборонено українцям?».

Це був вирок.

Викладачам тоді дали по кілька років у спецтюрмах й таборах, а 25-річного Костя Шишка показово виключили із членів Компартії, звільнили з роботи, він не міг займати службові посади, викладати та друкуватися. Майже 30 років митець із «вовчим квитком» перебивався випадковими заробітками. Але продовжував писати в шухляду.

«Мене накрили покришкою», — казав Шишко, ілюструючи той період малюнком, на якому рука кидає маленького чоловічка у м’ясорубку.

Кохана жінка, яку Кость називав Білченям, теж вказала йому на двері.

«Поети не виходять у двері, коли їм наказують», — відповів їй і спустився через балкон на другому поверсі.

Лише у 1993 році поет знову з’явився перед читачами: у луцькому видавництві «Надстир’я» вийшла друком сатирична поема «Епупея», а вибрані твори почали публікуватися у місцевих газетах, часописах, літературних збірниках. Його навіть запросили вступити до обласної спілки письменників, але Кость уже нічого не хотів.

«Усе склалося так, як склалося… необхідно дотримуватись стилю», — печально віджартовувався поет.

Поет та художник

Кость Шишко народився на Турійщині у 1940 році. З 1944-го мешкав у Луцьку. Закінчив школу № 2, поруч з якою у 2010 році облаштували сквер його імені. Займався в художній студії при Палаці піонерів у Петра Сензюка.

«Я був дуже схожий на Буриданського осла , який стояв між двома в’язками сіна, міркуючи з котрої почати. Він міркував доти, доки не здох. Два предмети захоплювали мене і були об’єктом моїх мрій у віці, коли необхідно вибирати собі дорогу — це живопис і література. Хоча я пішов ніби по шляху літератури, в душі я фактично стою на роздоріжжі, не наважуючись віддати перевагу чомусь одному», — писав Шишко у своєму щоденнику.

Після закінчення школи хлопець вступив до Луцького педінституту на історично-філологічний факультет, де працювали діалектолог та краєзнавець Володимир Покальчук  та лідери волинського руху шістдесятників Валентин Мороз і Дмитро Іващенко  — тих самих дисидентів, яких разом із Шишком, судили кагебісти.

Художній хист годував митця, коли його як літератора «накрили покришкою». Шишко підпрацьовував як художник-оформлювач, перед самою пенсією влаштувався на цю посаду в «Просвіту» (нині Палац культури Луцька — mm.).

«Образотворче мистецтво Костя врятувало. Коли йому заборонили вчителювати у школі (Кость Шишко викладав 1963–1964 роках у селі Кречів Іваничівського району — mm.), публікувати в періодиці свої твори. Літератори його сторонилися, спілчанці — оминали. Його сім’єю стали художники, а їхні майстерні — прихистком», — згадує мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

Малювати словами

Балансуючи між двома в’язками сіна — поезією та малярством, Кость Шишко на початку 1970-х вигадав незвичну художню форму — «вірші-писанки»: унікальний жанр, якого немає в жодній світовій літературі.

Сам автор скромно називав ці роботи «формалістичними вправами». На їх створення його надихнули антична поезія, японські танка й хоку, а також спогади про те, як художників учать вимальовувати ідеальну форму курячого яйця. Влучне слово «поезомалярство» на позначення синтезу літератури та живопису запропонував основоположник українського футуризму Михайль Семенко.

Техніка створення вірша-писанки виглядала так: Шишко окреслював олівцем овал і вписував у нього вірш. Він експериментував зі шрифтами, виділяв окремі слова чи букви, а фломастерами наносив орнаменти. В радянські часи це був сміливий експеримент й навіть форма — критика режиму, адже традиційне писанкарство тоді перебувало під негласною забороною.

У кількох лаконічних рядках поет уміщав філософські роздуми, емоції та моральні орієнтири. Щоб так підганяти слова одне до одного, треба чудово володіти мовою і мати величезний словниковий запас — Шишко малював словами.

Рукописи та самодруки поета зберегли його друзі. У 2010 році завдяки волинським художникам Сергію Корсаю та Володимиру Жежеруну вийшла посмертна збірка «Писанки». Щоправда, у звичайному друкованому тексті оригінальне овальне оформлення, на жаль, втрачається.

Богемне товариство

Сергій Корсай дружив із Шишком попри 20 років різниці у віці. Каже, Кость був завсідником і душею творчих тусовок.

«Ми зустрічалися у художника Володимира Жежеруна. Той мав майстерню на піддашші одного з будинків на вулиці Лесі Українки. Майже щовечора там збиралася творча тусовка міста: Андрій Шумський, Євген Ходаковський, Іван Гаврилюк, приходив Олександр Коровицький, коли бував у Луцьку, і авжеж, — Шишко. Всі про щось сперечалися, всі співали, шуміли. Костя найменше співав, але він багато читав поезії. Ми завше його просили про це», — згадує чоловік.

Шишко чудово знав математику, геометрію, постійно стежив за сучасним життям — з ним завжди було цікаво. Він був і залишався професором до останнього. Звісно, у вічі «професором» його не кликали, але це був його статус — найвищий ранг у колі своїх. Він міг запросто сказати на дурну думку, що це дурниця, і повністю змінити хід розмови.

«Він був серед нас особливою людиною. Коли починав говорити, ми замовкали. Кость був справжнім філософом, і кожна його присутність робила наші розмови вагомішими та серйознішими», — зазначає Корсай.

Інше незмінне місце зустрічі творчої інтелігенції міста — кафе «Ласощі». Компанія з Шишком збиралася там впродовж багатьох років. Під вечір, на четверту чи п’яту годину туди з’їжджалися усі «свої». Хто мав гроші — пригощав. За двома столиками поміщалося до 15 чоловік. Сміялися, ділилися планами, ідеями, потім йшли в парк і завжди співали народних пісень.

«У „Ласощах“ влітку виставляли столи надвір. В 9:00 відкривалося кафе, і Костя сидів за одним з цих столів з аркушем у руках. Щоразу це був новий вірш. Я замовляв нам каву і слухав, як Кость читає свіжу поезію. Потім підписував цей аркуш і дарував мені», — розповідає.

Перші 10 років після судилища, з якого Шишко вийшов з «вовчим квитком», люди боялися до нього заговорити, привітатися, переходили на інший бік вулиці.

«Це був такий махровий соціалізм. Ніхто не міг підняти голови. Шишко знав тих, хто на нього доносив. Якщо зауважував за сусіднім столом когось із них, міг підійти зі словами: „Ти пам’ятаєш, гівнюче, як ти стукав? Шестірка!“. Отак виговориться, і аж пашить від того. Таке декілька разів було, що він себе не стримував», — пригадує Сергій Корсай.

Класик

Коли Костю Шишку виповнилось 60, Сергій Корсай організував свято в луцькій Галереї мистецтв. Зібрав його графіку. Спільний друг нарізав скла і зробив антирами. У Корсая настоялося багато домашнього вина — пахучого 30-градусного вишняку. Сплели вінок, запросили музикантів. Завітала навіть колишня вчителька поета. Прийшов і сам ювіляр. Веселий та вбраний у святковий вінок, Шишко виголосив: «Зробив я досить, щоб числитись між Бажаном та Рильським». Він знав, що гідний бути класиком.

«Тоді в 60 років людина вважалася літньою. Попри це Костя був досить виразний, хоч і не франт. Носив крислатий капелюх, байдуже, що не новий і трошки пожмаканий. Довге пальто, хоч і недороге. Іноді він одягав шкіряний плащ. Франтом він був, коли був секретарем комсомольської спілки, мав тоді „Волгу“ і шофера».

Багато палив, докурював цигарку завше до кінця. Часто це були цигарки без фільтру. І тютюн залишав на пальцях жовті відбитки.

Красиве довге сиве волосся, рівне каре.

«Кость підстригався двічі на рік — перед Великоднем та на початку осінніх холодів. Це було через невеликі статки. Але з часом вимушена постійність сформувалось у його особисту традицію», — згадує Зоя Навроцька.

Місяць щастя

Шишко мешкав у районі вулиці Рівненської разом із мамою. Багато років дружив із Євгеном Ходаківським — провідним і головним архітектором міста, автором першого проєкту центрального універмагу. Поет навіть написав для нього три присвяти.

Після смерті матері Костя ще кілька років жив сам. Потім зізнався Євгену, що йому важко платити за квартиру й самотужки тримати в ній лад. Ходаківський допоміг йому продати це житло й придбати меншу квартиру. На решту коштів Шишко жив далі: платив за комуналку й покривав щоденні потреби.

«Згодом здоров’я почало підводити: у поета набрякали ноги, а в легенях з’явилася вода. Коли він потрапив до лікарні, ми ходили до нього всім товариством — абсолютно всі відвідували Костю, щоб підтримати. Проте складалося враження, що він просто страшенно зморився й відчував глибоку апатію до життя», — розповідає Корсай.

Та за два місяці до лікарні сталася подія, яка подарувала йому справжню радість: в листопаді 2001 року — за кілька місяців до відходу автора — вийшла друком довгоочікувана об’ємна збірка його поезій «Пісня дощу».

«Він всюди ходив із цією книжкою й був абсолютно щасливий. Я чудово пам’ятаю цей місяць його щастя», — каже Корсай.

Про той складний період згадує Зоя Навроцька:

«Ми з Костем говорили про його відхід. Це було під час хвороби, за кілька місяців до смерті. Він був дуже хворий, погано дихав і відмовлявся приймати ліки. Я зателефонувала йому й суворо спитала, чому не хоче лікуватися? На що він мені відповів: „Боже мій, і ви туди ж! Не потрібно спиняти біологічний процес“».

Тяжкохворий поет помер 24 січня 2002 року. Того дня в Галереї мистецтв зібралися всі друзі Костя Шишка. Вони ж його й поховали.

Два пам’ятники

У травні 2013 року в Луцьку оголосили конкурс на створення проекту скульптури Костя Шишка. Свої роботи представили киянин Володимир Шолудько, лучани Ірина Дацюк та дует Миколи Кумановського й Михайла Шумського із композицією з двох скульптур, а також рівнянин Володимир Стасюк, який долучився поза конкурсом.

Першу премію тоді не призначили нікому через те, що «робота, яка б повністю відповідала високим художньо-мистецьким вимогам, відсутня». Друге місце посів проєкт Володимира Шолудька.

Третю премію розділили художник Микола Кумановський та Михайло Шумський. Вони мали ідею закарбувати одразу двох знакових для Луцька митців — Костя Шишка та Олександра Валенту, які творили художнє обличчя міста, залишаючись наодинці зі своїм мистецтвом.

На макеті Кумановського Шишко вмостився на самому краю довгої лавки. На ньому крислатий капелюх, окуляри та піджак, нога за ногу. Головний детальний акцент тут — птахи: один сів на його плече, другий — на колінах, а ще двійко підбирають щось із бруківки біля ніг. Птахи здаються його єдиними найближчими співрозмовниками. Більша частина лавки залишається вільною — це одночасно простір для перехожого, який може присісти поруч, і знак глибокої міської самотності.

Пам’ятник Олександру Валенті — суголосний за настроєм: художник сидить на краю дерев’яного ослону із засуканими рукавами сорочки і дивиться в небо. У руках — велике полотно з птахом скраю.

«Це був би пам’ятник великого художника великому поету», — вважає мистецтвознавиця Олена Романюк.

Попри рішення худради конкурсу, міська влада реалізувала проєкт Ірини Дацюк. Чиновницьке свавілля викликало обурення у художників міста через низький художній рівень виконання. «Паркова скульптура», «профанація», «аматорщина» — гнівалися митці та друзі поета. Але статую таки встановили на перетині вулиць Лесі Українки та Кривий Вал.

Задум монументу був дещо відмінний від реалізації. На початковому проєкті до стовпа ліхтаря кріпився невеликий консольний столик, схожий на барну стійку. Шишко в капелюсі й довгому застебнутому пальті тримає в лівій руці філіжанку, а правою спирається на розгорнутий папір на столику.

У реальному монументі з композиції зник ліхтар, пальто поета — розстебнуте, а поза — розслабленіша. На столі з’явилася додаткова бронзова філіжанка. Про портретну схожість казати нічого.

Тривалий час скульптура була без підпису. Лучани назвали анонімну статую «пам’ятником луцькому інтелігенту». Ім’я поета з’явилося на монументі пізніше.

Портрет на стіні бібліотеки

5 липня 2026 року на стіні бібліотеки Волинського національного університету з’явилася намальована постать чоловіка в повен зріст в класичному костюмі та книгою в руках. Навіть із недописаним обличчям у силуеті впізнавався Кость Шишко — розхристаний і вільний. Зробити цей мурал саме тут — ініціатива професорки і дослідниці творчості поета Ірини Констанкевич.

Автор роботи — луцький художник Юрій Чайка. Він малює знакових для Луцька людей.

Кость Шишко повернувся у свій інститут бодай так.

Підготовлено за матеріалами: Художнього музею Луцька, Галереї мистецтв Волині, відділу краєзнавчої роботи Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки, «День», статті Марії Пилипчук на сайті «Волинські новини».

***

Цю історію ви читаєте завдяки партнерству з Luchan Brothers’ Brewery. Спільно ми прагнемо зафіксувати життєписи лучан, які стали обличчям Луцька і героями муралів луцького художника Юрія Чайки. Люди, яких впізнає це місто, і місто, яке є в цих людях, водночас стають героями серії журналістських проєктів misto.media.