«Якщо ми не напишемо про цю війну, за нас це зроблять інші». Розмова з письменником Павлом Дерев’янком

Автор однієї з найпомітніших українських фентезі-трилогій про козаків-характерників, а сьогодні — військовий Сил оборони Павло Деревʼянко став співрозмовником misto.media.

Говорили про те, як змінюється поняття дому, коли побут вміщається в один рюкзак, як змінюється відчуття свободи в армії, чому зафіксований на письмі досвід військових потрібен суспільству вже зараз та про курйози з побратимами, які «піратять» його тексти.

Розмова відбулася в рамках фестивалю «Фронтера», що відбувся влітку цього року. Повну версію можете побачити на youtube-каналі misto.media.

Організатор фестивалю — Літературна платформа «Фронтера». Фестиваль відбувся за підтримки Українського культурного фонду @ucf.ua в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради.

Стратегічний партнер — платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер — ideil.

Благодійний партнер — фонд «Повернись живим». У межах партнерства тривав збір коштів на потреби бригади «Любарт».

«Дім там, де кинув наплічник»

— Павле, ти киянин родом із Білої Церкви, письменник, а зараз — військовослужбовець. На війні саме поняття дому неминуче трансформується. Чи змінилося для тебе відчуття дому за час служби? Куди ти насправді повертаєшся?

— Деякі військові кажуть: «Дім там, де ти кинув свій наплічник». У цьому насправді багато правди. Будь-яка орендована квартира чи сільська хата, де ви живете разом із хлопцями, з часом стає вашим новим домом. Ви там обживаєтеся, налагоджуєте побут, робите ремонти й платите за це житло скажені бабки — часто вищі за київські чи львівські.

Звісно, там з’являється своє відчуття спокою та безпеки, оскільки облаштовуєш там побут. Відчуття повернення є, але його не порівняти з тим, коли повертаєш додому — до своєї родини. Це значно глибше й щемкіше почуття.

Водночас ті села й міста, де ти прожив, стають тобі рідними. Неможливо залишатися байдужим до місця, де прожив кілька місяців, а то й рік. Свого часу я дуже полюбив Краматорськ. Зараз мені боляче дивитися, як його поступово руйнують КАБами та дронами. Те саме зі Слов’янськом, Дружківкою. Боляче бачити, як міста, які ти знав сповненими життя, хоч і прифронтовими, потроху знелюднюють і перетворюються на міста-привиди, зруйновані, розуміти, яка доля їх чекає.

— Пам’ять про ці міста можна зберегти в літературі. Чи не виникало в тебе бажання задокументувати те, що відбувається, чи втілити це в художній формі після початку великої війни?

— Для мене письмо зараз — це можливість відрефлексувати власний досвід і думки. Перше моє оповідання після повномасштабного вторгнення, яке я вважаю вдалим, називається «Дрібка блаженства». Воно про окупацію.

Цей текст народився з відчуття безвиході, яке, напевно, переживали всі ми, коли спостерігали за долею Маріуполя, обороною «Азовсталі», виходом у полон за наказом вищого командування та за тим, як люди залишалися жити в окупації. Тема прив’язаності до свого міста, причетності до нього буде у нашій творчості дуже довго. Так само, як і Велика війна за Незалежність, формуватиме характер усієї української літератури щонайменше впродовж усього 21-го століття.

«Ми не зі сталі, але опускати руки — злочин»

— Відчуття безвиході та втоми торкаються тебе особисто під час служби?

— Думаю, воно торкається кожного. Ми всі люди. Ми не зі сталі, не залізні й маємо почуття, право на слабкість. Але чого не можна собі дозволяти — це падати у глибину відчаю з думкою: «Все, від мене нічого не залежить, що б я не зробив». Тут треба взяти себе в руки і надавати умовних ляпасів, тому що від кожного з нас щось залежить.

Бездіяльність — це злочин. Під час Революції Гідності було гасло: «Я крапля в океані». Воно дуже влучне й промовисте для нашої нації: кожен робить своє, і разом цей океан бурею відповідає ворогу на спроби нас загарбати.

Хвилини слабкості бувають у всіх — їх не уникнути. Ми живемо в екстраординарні темні часи, і надломити може будь-яка трагічна подія — переповнити чашу терпіння, але треба вчасно взяти себе в руки. Треба тягнути далі на характері. Хлопці місяцями — місяцями! — тримають позиції у значно складніших умовах і виконують бойову роботу. Якби вони опустили руки, нічого б не було. Треба бути борцем попри миті слабкості. Тільки так здобувається краще майбутнє.

«Якщо ми не напишемо нашу історію, за нас це зроблять інші»

— Після 2022 року тема війни зросла у літературі. Чи стає для тебе письмо своєрідною психотерапією?

— Безумовно. Текст дає змогу виговоритися, пережити й відпустити. Те, що було тоді, закарабувати, а потім — за кілька років бути живим свідком того, що переживав. Людська пам’ять має властивість стирати погане, залишаючи спотворені спогади. Поганого багато стирається, а хороше, навпаки, запам’ятовується. Те, що твориться тут і зараз. Та література, яка пишеться військовим, — це зріз цієї війни. Він вкрай необхідний. Не всі ці твори стануть літературними шедеврами, але вони й не мусять ними бути.

Це підґрунтя, на якому зростатиме нове покоління української культури, те, до чого будуть звертатися, це наші витоки, те, що потрібно писати. Якщо цього не писатимемо ми, українці, то за нас це зроблять інші. І те, що вони напишуть, нам точно не сподобається. Ми знаємо власну історію 20 століття і знаємо, що тут і зараз, маємо засвоїти ці уроки, бо хто цього не зробить, вимушений буде повторювати їх у майбутньому.

— Ти записуєш типажі, підглядаєш образи серед побратимів?

— У моєму першому оповіданні, написаному після бойового виходу, практично всі персонажі мали конкретних прототипів. У другому — про піхоту — я вже створював збірні образи.

Мені хотілося чесно показати, чим живе військо. Бо навіть на четвертий рік великої війни багато цивільних людей, які щиро донатять і допомагають, усе ще не уявляють військовий побут. Думають, що біля лінії бойового зіткнення є якісь казарми, що всі марширують строєм тощо. А не змушені орендувати квартиру, що таке захід на позиції, що таке вихід, що таке побут на позиції. Це можливість не лише закарбувати власний досвід, а й показати цю сторону людям, які там не були, які не дивляться документалки, бо їм боляче, важко. А художній текст допомагає пережити, відчути себе «в шкурі» іншого. У цих текстах образи можуть бути збірними. Про людей, яких знаєш, про яких чув, впізнаєш типажі, ці архетипи.

«Де взяв? Скачав!»

— Рік тому ти виходив на онлайн-зв’язок із книжковим клубом «Місто читає» у Луцьку буквально з бойових завдань — утомлений після виходу. Що відчуває військовий, письменник під час оцих митей зіткнення з іншою реальністю?

— Мені подобається, як ти сформулювала це — інша реальність. Бо це справді часом гостро відчувається. Я радий, що тоді вдалося вийти на зв’язок, бо часто після виходу навалюються інші завдання. Так, втомлений, але як приємно відчути себе у ролі письменника. Ми живемо у соціумі, і кожен носить соціальні маски: «я — військовий», «я — письменник», «я — батько». Часом вони поєднуються. Часом ні. Часом коли занадто довго носиш одні, то про інші забуваєш.

У той момент, в бойовій рутині, після повернення, побачив людей, які цілеспрямовано зібралися обговорити мою книгу і чомусь були дуже раді побачити мене. Я бачив живу реакцію, чув запитання — це надихає, це те, що давало грунт під ногами.

— Побратими знають, що ти письменник?

— Минулого року я був в артилерії і не артикулював, що я письменник. Я не ходив із заявами: «Добрий день, я письменник». Загалом не хвалюся цим. Але коли «Видавництво Старого Лева» перевидало мої книжки, то це стало питанням часу, коли кіт з того мішка визирне.

Була кумедна історія. Один мій побратим, який зазвичай у вільний час дивиться аніме, сидить у бліндажі й щось зосереджено читає в телефоні. Питаю: «Що читаєш?» — «Твою книжку!». Я здивувався: «Справді? А де ти її взяв?». Він каже: «Я її скачав!». Питаю: «Ти нормальний взагалі? Ти спіратив у мене текст, а я міг би отримати з цього роялті!». Він сміється: «Давай номер картки — я тобі скину, що ти кіпішуєш».

— Ти загалом хвилювався щодо реакції побратимів? Їхню оцінку?

— Ні, там у мене інша соціальна роль, а ця — додаткова. Була ситуація, коли поверталися з побудови позиції, усі в броні, шоломах, стоїмо край села, всі вивалюються, а хлопці з іншого екіпажу привезли паперові примірники й кажуть: «Підпиши, бо ми зараз роз’їжджаємося по різних позиціях, хтозна, коли побачимося».

У мене досі це відео збережене. І от ніч, посадка, червоний ліхтарик, капот позашляховика, ми в броні — і я підписую «Аркан вовків». Це досвід, який не забувається.

Втрата свободи та адаптація

— Письменництво потребує внутрішньої та зовнішньої свободи, тоді як армія підпорядкована суворому регламенту. Як служба змінила твоє відчуття свободи?

— Потрапити до війська у 20–22 роки, коли ти ще тільки формуєшся, — це одне, значно легше. Зовсім інша історія — заходити на службу після 35 років. Ти вже доросла людина зі сталими звичками, сім’єю, світоглядом і життєвим ритмом. А тут все ламається і доволі жорстко. Коли ти перестаєш належати собі й не можеш розпоряджатися навіть найближчими годинами власного дня — це страшенно фруструє, лякає, бісить. Але єдиний правильний шлях — адаптуватися і цінувати короткі ковтки умовної свободи. Цей досвід розширює світогляд, змінює тебе, як особистість.

Я ніколи не мріяв про мультикам чи зброю або військовий шлях. Але ми живемо в час, коли потрібно захищати державу. Той досвід, який я отримав, — попри те, що він травматичний, лячний, я радий, що він у мене є. Я цим пишаюся. Я знаю, що я робив і де був. Коли закінчиться війна і мої діти запитають, що я робив у цей час, я зможу чесно подивитися їм в очі й показати фотки зі смартфону і те, що робив. Небагато у порівнянні зі справжніми рексами. Я до них не належу. Але трішки десь був і щось бачив. Пишаюся цим попри те, що це не проста стежка.

«Не хочу доїти франшизу»: чому трилогію завершено

— Твоя трилогія про козаків-характерників, Сірий Орден, стала подією в українському темному фентезі. Її читають підлітки й дорослі, хвалять критики. Чи відчуваєш ти тиск очікувань читачів?

— Читачі постійно пишуть: «А коли приквел? Давайте сиквел!». Це приємно — це комплімент від читацької спільноти, якій сподобалося, яка хоче ще. Але я не маю ідеї, аби зараз написати щось ще у цьому світі, бо концепція, весь сюжет будувалися навколо Сірого Ордену і цієї трилогії. Я не маю наміру штучно «доїти франшизу» лише заради того, щоб заробити грошей.

Я свідомий того, що збірка оповідань не стане бестселером як трилогія, бо це інша проза з іншою специфікою. Я міркував, що хочу писати зараз, і була думка, що, ймовірно, все, що я напишу, не здобуде такої популярності, і все, що від мене очікують, — це і є продовження тієї ж саги про сіроманців. Але це не мене засмучує. Це свідчить, що 5 років я витратив не дарма і зробив хорошу роботу, яка відгукнулася і змогла зайти багатьом, хто навіть не цікавився фентезі. Те, що в одну річку двічі не увійти — нічого не поробиш, буває. Зараз у мене змінилися деякі життєві пріоритети, і я буду писати те, що вважаю за потрібне, що подобається мені, без намагання створити бестселер. Мені здається, що треба ставитися спокійніше. Так простіше.

— Зараз ти більше пишеш саме коротку прозу.

— Так, це те, що дозволяє закарбувати досвід, відрефлексувати певну думку, яка замала для великої форми. У мене небагато часу, хоча зараз стало трішки більше для читання і написання. Можливо, буде змога думати про щось більше.

Коротка проза — це полігон для літературних експериментів, коли ти можеш писати оповідання у майбутньому часі, від другої особи, одним реченням тощо. У великій прозі ці експерименти можуть легко провалитися. А якщо не зайшло оповідання, то це читацький досвід на пів години, який є завершеною історією. Це цінно. Але й не можна спостерігати за розвитком персонажів. Інший резонанс тексту.

— Коротка проза дається легше чи складніше за великі романи?

— Спочатку коротка форма здавалася значно складнішою. Нема часу, сторінок, можливості розказати, хто, де і що. Потрібно писати одразу по суті, зачепити і по ходу викинути зайві слова, працювати над стилем. Це мені теж подобається — без зайвої води розповісти цільну історію, аби на кількох сторінках була завершена думка, посил.

Це чудова вправа для відточування стилю, думок. Думаю, це сприятиме майбутнім змінам у роботі над довгою формою.