«Тексти зараз працюють як свідчення». Інтерв'ю з Галиною Крук

Галина Крук — українська поетка, літературознавчиня, перекладачка. Авторка шести поетичних книг, збірки оповідань та чотирьох книжок для дітей. Твори Галини перекладені понад 30 мовами та входять до багатьох міжнародних антологій.

Лауреатка численних літературних премій, серед яких «Жінки в мистецтві» — 2023, Фонду Ковалевих — 2022, «Найкраща книга Букфоруму — 2021» тощо. 

У 2024 році її англомовна збірка A Crash Course in Molotov Cocktails увійшла до короткого списку канадської поетичної премії «Ґріффін». 

misto.media поспілкувалося з Галиною Крук під час 6-го літературного фестивалю «Фронтера» в Луцьку, учасницею якого вона була. 

Організатор фестивалю — Літературна платформа «Фронтера». Фестиваль відбувся за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради.

Стратегічний партнер — платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер — ideil.

Благодійний партнер — фонд «Повернись живим». У межах партнерства тривав збір коштів на потреби бригади «Любарт».

Повну версію розмови можна послухати та подивитись на YouTube-каналі misto.media.

Провести віршем понад прірвою на світло

— Вас знають не лише з книг, наукової діяльності, публічних виступів, а й зі сторінки в соцмережах, яка не є спланованим контентом, а народжується зі справжнього життя. Ви можете зникнути, з'явитися. І колись навіть зізналися, що пишете і публікуєте свіжі вірші, які потім не редагуєте. Як вам дається така щирість і якою є Галина Крук зараз?

 — Часто стаєш публічним, коли щось пишеш і виходиш до людей. І ця форма публічності накладає певні зобов'язання. Так, вона є достатньо важкою часом, коли хочеться побути для себе, але, можливо, зараз я пишу менше на фейсбук.

Я пишу менше приватного, бо не завжди цей досвід є таким, яким мені хочеться ділитися, не хочеться проєктувати на інших якогось свого болю, своїх розчарувань, своєї зневіри, бо всі ми це переживаємо через такий довготривалий стрес.

Але водночас якщо в мене є чим поділитися і є бажання це робити, охоче ділюся. За багато років я зрозуміла, що є люди, яким потрібні мої вірші, свіжонаписані і давніші, люди, які з цього черпають сили для себе. Вони розуміють, що життя письменника — це не завжди лише про події, успіхи, перебування на сцені, перебування перед камерами, але це теж частина приватного досвіду, який буває різним, як у всіх нас. 

Роль письменника сусідить з іншими ролями: жінки, матері, викладачки, чи людини, яка чимось розчарована, фрустрована, якій щось не вдалося, або яка намагається запитати поради, як краще, де щось можна знайти купити чи до яких тих соціальних якихось служб звернутися при потребі.

— На початку 2014 року ви сказали, що багато своїх текстів змушені були поховати через те, що вони могли бути занадто різкими, занадто болісними, щоб не руйнувати цей світ ще більше, оскільки він вже і так руйнується. В одному з віршів є слова про те, що словом можна кинути під поїзд, а можна заговорити зуби мамі дитини, яка плаче. Як ви відчуваєте цю межу: коли дати ляпаса, коли штовхнути під поїзд, а коли втішити — який текст варто показати, а який варто притримати?

— Найчастіше те, що стосується давніших текстів, які я, можливо, десь намагалася не згадувати, вже після початку війни і не тільки повномасштабного вторгнення, але й війни в ширшому розумінні після 2014 року, — це були тексти, де, можливо, не було світла. (...)

Але я вважаю, загалом, ці вірші, які писалися і пишуться в цей час за останні 12—13 років, для мене випробовуються тим, чи вони мають внутрішнє світло, чи вони залишають людину з надією, чи дають бачення того, що ця ситуація не остаточна, що ми маємо вихід з неї.

Тому що дійсно віршем можна людину загнати в якийсь стан розпачу, безвиході. Але якщо ти відчуваєш внутрішню відповідальність, то не заходиш туди, не ведеш людину туди, де вона буде бачити тільки чорноту та найглибшу прірву. Ти намагаєшся провести читача понад цією життєвою прірвою на якесь світло, вивести туди, де є надія, що так буде не завжди. І для мене це такий важливий момент, яким я випробовую поезію зараз.

Як перекласти війну мовою миру?

— Письменниця і лікарка Ірина Фінгерова у своєму есеї згадувала, як вона намагалася писати іноземцям, використовуючи їхні культурні коди, аби донести їм щось зрозуміліше. Чи використовуєте ви якісь міжкультурні образи, говорячи перед іноземною публікою?

— Це залежить від країни, звісно, і в кожній країні свої контексти та досвіди, через які я теж намагаюся пояснити нашу ситуацію. Але часто ці пояснення — це свого роду переклад із мови війни на мову миру.

Я зрозуміла ще після початку повномасштабного вторгнення, що мені не хотілося нікуди надовго виїжджати — лише коротко на виступи і назад. По-перше, в мене чоловік воював, зараз син у війську, і я не хотіла бути далеко. Тобто для мене цей контакт завжди був важливий, щоб я була в досяжності бодай телефонного дзвінка.

З іншого боку, для мене було важливо, аби я пам'ятала і відчувала, як і що ми переживаємо в Україні. Щоб я пам'ятала цей стан: як це, коли в нас немає світла, як це практично відчувається, коли ми маємо обстріли, коли ховаємося, чекаємо когось, допомагаємо шукати тіла загиблих, коли всі ці досвіди, про які я пишу і про які я говорю назовні, — це дуже конкретні досвіди. Мені важливо їх знати з власних переживань, емоцій, з прямої дотичності.

Поезія дозволяє своєрідний, дуже суб'єктивний, спосіб фіксації реальності. Я намагаюся так фіксувати, аби нічого не вигадувати, бути дуже близько до тої реальності, в якій все це відбувається, не доповнювати її, не переписувати якимось чином.

Тоді є змога цим дуже чесним, дуже щирим віршем зачепити когось назовні за їхній емпіричний досвід, який, можливо, стосувався не війни, але чогось теж важкого, якихось екзистенційних меж, прірв.

Я бачу, як ця поезія відгукується і як вона дозволяє людям в інших країнах абсолютно без досвіду війни навіть через переклад почати хоча б трошки розуміти нас.

— Чи стикалися ви з тим, що український досвід в якихось сенсах та ідеях принципово не може бути перекладений на інші мови? Чи існують якісь межі перекладу? 

— Щодо перекладу є два різні підходи. Є люди, які вважають, що все можна перекласти, просто треба достатньо професійного перекладача з достатньо добрим знанням обох мов. А є такий підхід, який каже, що справді неперекладність існує як така, і ми загалом навіть одне одного можемо зрозуміти тільки приблизно.

Ми маємо якийсь свій досвід, відчуваємо щось інтуїтивно — це досвіди, яких ти не можеш пояснити на прикладі… От, скажімо, емоції дуже важко пояснювати.

Наприклад, складно пояснити, на чому базується наша лють, яка була такою формотворчою, була хребтом перших місяців повномасштабного вторгнення і дозволяла нам опиратися, розуміти, що ми можемо вистояти, давала нам сили в цій ситуації. Цю емоцію дуже складно було пояснити назовні, бо вони (люди без досвіду війни — mm.) вважали, що треба бути поміркованішими: «Це ж ви про ненависть говорите — як можна ненавидіти представників іншого народу?» Тобто для них цей момент був пом'якшений політкоректними формами, і це дуже складно пояснити, що коли тебе вбивають, у тебе не лишається іншого варіанту, іншої форми ставлення, ніж опиратися і плекати в собі таку внутрішню силу, яка дозволить тобі мати цю опірність.

— Всі цитують вашу берлінську промову, в якій ви говорили, що для українців не може бути політкоректності, толерантності, бо вас закликали толерувати російську культуру, і що Пастернак би ніколи собі не дозволив скотитися до цілої культурної ксенофобії. Ви стали рупором послідовної української позиції. Чи змінилося ставлення в Європі до російських учасників, чи досі доводиться переконувати, що українці з росіянами на одній сцені не говоритимуть?

 — Я дуже добре пам'ятаю момент, з якого ми починали відправну точку з перших днів повномасштабного вторгнення. Коли питання постало: якщо ми продовжуємо далі виступати в одному форматі з російськими авторами під гаслами No War — «ні війні», то вони звучать так, ніби війна є погодним явищем.

Будь-які дискусії, спільні формати з ними змушували нас грати в тому самому полі. Тобто говорити про спільний досвід, про радянське минуле, про те, що ж все-таки доброго було в цьому минулому.

Пригадую, досить багато було таких у нас розмов, були репутаційні скандали деяких європейських фестивалів, які потім залишалися без українських учасників, тому що українські учасники бойкотували росіян і таким чином відмовлялися від участі.

Мені довелося теж пояснювати на зустрічі директорів найбільших європейських фестивалів, на чому базується українська позиція. На щастя, багато українських організацій — це Український PEN, і Український інститут книги — вони цю позицію прийняли як нашу базову, вихідну і митці з інших сфер теж.

Це дозволило пояснити, що це не чиясь примха, що, відповідно, це не просто намагання якісь викидати коники, так? Це набагато глибша проблема, яка змушує їх подивитися на нас як на окремих суб'єктів, не на обов'язкових парних учасників цих зустрічей. Для мене це був важливий момент, що ми принаймні в сфері літератури цю позицію за собою закріпили. 

Поезія як свідчення та вітальна сила гумору

— Чи зберігається нині за кожним українським автором додаткова роль репортера війни?

— Все, про що ми пишемо зараз, все одно виходить про війну. Не йдеться про те, що ми змушені фокусуватися на війні, писати про неї, згадувати слово «війна» в кожному тексті.

Але часто виходить так, що про що ти пишеш, все одно розповідаєш про ситуацію останніх років, про те, як суспільство реагує на неї, наскільки люди травмовані, як відбувається (чи ні) перетравлювання важкого досвіду, чи цей досвід нас якось пригнічує і розчавлює.

Література найчастіше існує не для того, щоб щось назовні репрезентувати. Вона існує для того, щоб дозволити самому суспільству щось у собі осмислити, трансформувати свою травму у досвід і піти далі, пережити це в певний спосіб. Часто травматичний досвід потребує певного опрацювання.

Автор, коли пише зараз в Україні, не ставить собі за мету пропрацювати важкий досвід. Він просто пише про те, що болить йому та його оточенню. І з цього виникає цікавий ефект: не репортаж, а свідчення. 

Це дуже інтимний момент. Людина свідчить, і часто їй неважливо, як виглядає той, перед ким вона свідчить. Їй важливо, щоб те, що вона хоче сказати, було сказано. І це може бути дуже суб'єктивна, дуже емоційна оповідь.

Література, якщо вона чесна, якщо вона працює як свідчення, дозволяє бодай зафіксувати те, що з нами сталося. Я для себе маю таке окреслення (літератури — mm.): «зберегти як» — як функція в комп'ютері, коли ми працюємо з текстом.

— На стрес і часто на страх і, можливо, навіть на біль українці реагують мемами і жартами. І це такі дуже специфічні жарти, які, можливо, дозволені тільки українцям для українців. Що ви думаєте про цей особливий воєнний, часто чорний, часто болючий гумор?

— Це наша життєва, вітальна сила, яка дозволяє нам виживати і мати опірність. Дуже часто при високому рівні травмованості, якщо людина зациклюється тільки на тому, що все зле і що їй найгірше, то шансів вийти з цієї ситуації немає. Це дозволяє нам, як барону Мюнхгаузену, витягнути самих себе з безпросвітного болота.

Але водночас я би його не переоцінювала. Цей гумор у нас часто з'являвся на початкових етапах (війни — мм.). Він є швидкою реакцією і може виникнути, коли треба дати надію. Ти різко опинився в цьому стані, то ще маєш внутрішній ресурс, можеш сприймати багато що з гумором.

Але коли життєві сили вичерпуються, то уже з гумором набагато складніше. Він вже не дає кисню, не виносить — ти вже не маєш сили витягнути себе з цього болота.

Я думаю, що гумор дозволив нам репрезентувати нашу опірність: історії про танк, який вкрали цигани; дрони, збиті банкою огірків, — це може бути смішно, доки ти до цього ставишся з певної дистанції. Але коли ти щодня маєш загрозу від цих дронів, коли розумієш, як багато  всього лишається за кадром, на жаль, ці ресурси життєвої сили вичерпуються.

 — Ви заговорили про силу і про те, що нас витягує зі складних ситуацій. Що вам допомагає тримати крила розправленими?

— Мені допомагає допомагати іншим. Тому що коли я фокусуюся тільки на своєму болю, на своїх проблемах, мені складніше побачити світло.

Але коли я розумію, що мушу бути людиною, яка має надягнути маску на себе, щоб допомогти далі іншим людям одягнути на них маску — так, як і в літаку: ти мусиш бути притомною людиною, яка допомагає іншим, — це підтримує.

Це спосіб побачити себе збоку і сказати, що не всі проблеми світу сфокусовані на мені, не всі болі світу є моїми. Я думаю, це хороший рецепт, бо ми всі потребуємо допомоги, порозуміння; ми всі потребуємо якоїсь підтримки.

Так, як для мене хтось міг бути такою підтримкою, вчасно підставленим плечем, добрим словом чи якимось погладжуванням по голові в моменті, коли було найгірше, так я намагаюся бути зі свого боку кимось теж таким. Надіюся, вдається.