Як пережити втрату на війні сестри-близнючки, коли про неї нагадує навіть відображення у дзеркалі

Олена Созонюк — бойова медикиня 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого — стала на захист України у 2016 році й загинула у бою в 2022-му на Харківщині, закривши собою побратима й врятувавши йому життя. Без неї залишилась тоді 3-річна донька Оксана, яку взяли під опіку бабуся з дідусем (батьки Олени) і сестра-близнючка Ольга.

Із сестрою Олена була близька емоційно і дуже схожа зовні. Перше допомагало їм йти гідно крізь труднощі життя й образи, розділяти біль. Друге — здавати контрольні та заліки в школі, а потім у коледжах.

Коли в Олени народилася Оксана, то називала мамою обох. Коли ж та загинула, донька росте й забуває, якою була Олена, тому запитує тітку: «А мама б зараз виглядала, як ти?». «Як я», — відповідає Оля, яка не може тепер без болю дивитися у дзеркало. Навіть голосом вона подібна до загиблої сестри так, що побратими її лякаються у телефонних дзвінках чи при зустрічі, а хтось так і не наважився сконтактуватись.

Пошуковий запит у гуглі видає низку згадок у ЗМІ близнюків, що воюють чи воювали з Росією:

Степан та Ярослав Джерджі — брати-близнюки з Тернопільщини, які служили в 141 окремій піхотній бригаді. 24 червня 2024 року Степан загинув на донецькому напрямку.

Кіндер і Сюрприз — позивні братів-близнюків аеророзвідників 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.

Ґрут та Ксерокс — пілоти аеророзвідки одного з підрозділів безпілотних систем 15-ї бригади оперативного призначення НГУ «Кара-Даг».

Брати Олексій та Павло служили у 47-й окремій механізованій бригаді «Маґура». Павло загинув під час виконання бойового завдання, а Олексій звільнився і викладає на військовій кафедрі.

Цей перелік, на жаль, можна продовжувати. Близнюки часто кажуть в інтерв’ю, що один із них був більш ініціативним, активним і першим вирішив іти на війну. А другий ішов за ним, бо не міг відпустити брата самого, допустити розлуки.

Це підтверджує особливий зв’язок, який формується від початку їхнього життя і посилюється спільним багаторічним життєвим досвідом — всі знання про світ вони здобувають разом, що посилює взаємну емпатію і так зване «розуміння без слів».

Як це — втратити настільки близьку людину — сестру чи брата-близнюка? Чи можливо це пережити? Досвідом поділилась Ольга Созонюк, чию сестру вбили росіяни три роки тому.

Дитинство. Несправедливість

Восени 1993 року сім’я Созонюків — Віра та Василь — з села Обенижі (Ковельського району Волинської області) чекали народження первістка. Мав бути син. Придбали блакитний одяг (традиційно) та інші необхідні речі для малюка.

13 листопада — день ікс. Та замість хлопчика народжується дівча, а за 15 хвилин — ще одне. Близнючок назвали — Ольга та Олена, на честь двох бабусь — по маминій та батьковій лінії. Одна була у блакитному, друга — у рожевому, докупленому. Це був єдиний раз у їхньому дитинстві, коли були одягнені у різне. Далі, аж до останнього 9 класу школи, — виглядали однаково у всіх сенсах. І вміло цим користувалися: підміняли одна одну на контрольних: Олена писала математику, Ольга — біологію.

Батько дівчат — Василь — ветеран війни в Афганістані, повернувся з полону. Через цей факт сестер у школі висміювали, намагались принизити. Ольга згадує: «Про нас завжди говорили, що ми „того афганця контуженого діти“. Навіть вчителі могли таке сказати, занижували оцінки, бо він міг пиячити десь. Хлопці до нас завжди чіплялися: „Ваш батько алкоголік, ваш батько алкоголік“. То ми завжди хлопців били».

Близнючки не давали себе ображати й вдавалось їм це, можливо, бо їх було двоє.

Та це не пройшло повз свідомість дітей. Ще у школі в обох з’явилось розуміння, що світ — несправедливий, що є скривджені, які потребують допомоги й захисту. Й коли після дев’ятого класу сільської школи треба було обирати, де вчитися далі, близнючки, свідомо чи несвідомо, обрали допомагати іншим.

Гостріше на образи реагувала Олена.

«Вона не стримувалася в словах, в діях. Це я була м’якша, могла промовчати, а вона — ні. Казала, що її задовбало те, що нас постійно обзивають, і тих, хто це робить, треба ставити на місце. Казала: „О, буду в поліції чи стану військовою, то я їх скоро построю“. А я відповідала: „Добре, построїш“», — розповідає Ольга про те, як вони з сестрою обирали професію.

Сама вона намагалась вступити у медучилище і стати лікарем, а вдалося — у ветеринарний коледж у Рожищі. А Олена, згадує, хотіла носити форму, тільки не була впевнена, яку. Врешті вступила у львівський коледж транспортної інфраструктури, щоб побачити світ у формі провідниці. Так сестри роз’їхались різними містами, але не втратили зв’язок. Одна одну відвідували й ніколи окремо не повертались додому — Оля, яка приїжджала швидше, чекала на прибуття Олени, котра добиралась на декілька годин пізніше, щоб показатися на порозі хати у селі Обенижі разом.

Приїздили й одна до одної в гості, ночували в гуртожитках, в які потрапляли, прикидаючись однією людиною. Дивуючи вахтерку змінами у зовнішності, як-от різною довжиною волосся, яка в один день з короткої ставала довгою.

На відстані дівчата відчували й емоційні стани одна одної.

«Коли мені було недобре, хотілося плакати, я до неї дзвонила й питала: „Що ти робиш?“. А вона хлипала у відповідь: „Все нормально, все нормально“. „Чи ти плачеш, тобі щось недобре?“ — запитувала я. А вона не зізнавалась: „Ні, все добре“. Кажу: „То ж признайся“. Тоді вона вже розповідала, що хтось її образив чи дівчата щось сказали в гуртожитку, — згадує Ольга. Каже, якщо хотілось плакати, то обом: „У мене завжди відчуття важкості було, коли Олені погано. Я не знаю, чи у неї таке було, бо я тоді не питала, а зараз вже не спитаю, бо її нема“.

Про дитинство, юність Ольга говорить мало. Повертатись у минуле, де сестра жива — тяжко. Приймати факт, що її вже немає — нестерпно. І на це в Ольги пішло дуже багато часу, ліків і годин із психотерапевтом.

Революція Гідності. Олена йде на війну

Коли почалась Революція гідності, дівчата теж поїхали на Майдан.

Спочатку до Києва вирушила Ольга, сама. У потязі познайомилась із молоддю, яка прямувала туди ж. Їх у купе закрила провідниця й наказала сидіти тихо — міліція обшукувала вагони на наявність студентів.

У грудні — січні сестри були на Майдані разом. А в лютому Олена була з протестувальниками без Ольги. Тоді її побили й вона потрапила у лікарню. Про це не розповідала ні батькам, ні сестрі. Вже після її загибелі про це розказали побратими Олени.

Сестри їхали у Київ, бо їм набридла корупція у навчальних закладах, де навіть за трійку треба було платити.

«Оце кумівство, сватовство, оці вічні „хочеш десь попасти — плати“, зв’язки — мене це все нервувало. Нас з сестрою взагалі „вбивало“ те, що президентом обрали зека , який навіть не вміє нормально говорити. Я ще досі згадую, як в мене в селі тітка моя бігала з пакетами по пенсіонерах і носила гречку. Вона і її дочка вчителька в молодших класах. Померлі люди в них оживали й ставили за нього підписи», — розповідає Ольга.

По закінченню коледжу транспортної інфраструктури Олена пішла працювати провідницею у потязі «Ковель — Сімферополь», поки не потрапила під скорочення після анексії Росією Криму. Потім вступила на заочну форму навчання у Львівський державний університет безпеки життєдіяльності. «Бо ж там теж у формі ходять», — каже Ольга.

Але вже у 2016 році її сестра одягла форму військову. Мала поганий зір і хворі легені. Військово-лікарську комісію пройшла у лінзах, а паперову медичну картку з історією хвороб з дитинства, пов’язаних із дихальними шляхами, — викинула.

У турійський військкомат ходила декілька днів поспіль — не хотіли брати до війська жінку. А коли набридла на стільки, що погодились, — відправили на кухню. Там Олена була недовго — перекваліфікувалась у бойову медикиню. Ольга згадує, що надсилала їй свій диплом ветеринара, який мав переконати командира сестри відправити її на спеціалізовані навчання.

«Я мушу туди йти, все», — сказала Олена сестрі й попросила не говорити батькам.

У 2016 році склала присягу, вступивши до лав ЗСУ у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого (14 ОМБр). Відправили у Луганську область, «в АТО». Позивний — Аліса. Їй тоді було 22 роки.

Ольга тим часом поїхала на заробітки у Польщу, на зарплату у ветеринарній аптеці (тоді — 2800 грн) жити було тяжко.

Сестри кожен день говорили телефоном, підтримували одна одну.

У 2019 році Олена підписала контракт вдруге. На той момент була вагітною. Народила доньку Оксану і на 9 місяців пішла в декретну відпустку. Та згодом повернулася «до хлопців», довго просила у мами Віри, щоб та погодилась приглянути за внучкою.

Ольга ж у 2020 вийшла заміж у Туреччині й переїхала туди. Час від часу провідувала батьків та племінницю, яка називала її мамою, плутаючи з Оленою.

Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Ольга була на шостому місяці вагітності — чекала сина. З сестрою стало набагато важче спілкуватися, вона часто була на позиціях без зв’язку днями, а то й тижнями. «Ти тільки сидиш і дивишся у телефон — засвітиться зелений кружечок біля її імені в месенджері чи не засвітиться», — пригадує.

У березні Олена брала участь у звільненні Київщини, розповідала сестрі, як збирала тіла вбитих цивільних на дорогах, дорослих і дітей такого віку, як її дочка. Згодом була на Харківщині, у Запорізькій області, Херсонській, Кіровоградській, на Донеччині та Луганщині. Останній напрямок, на якому служила, — Харківський.

«Я пам’ятаю ніч, коли Олена мені подзвонила о 2 ночі і каже: „Поговори зі мною трохи“. Я запитала, що вона робить. Вона говорить: „Я голову шукаю… З сусіднього села загинули два чоловіки, і я шукаю одного з них голову, десь відлетіла, треба знайти, щоб відправити додому“. Усю ніч з ліхтариком шукала її після бою, коли ніхто більше не схотів цього робити», — розповідає Ольга.

Побратими розповідали, що Олена складала тіла полеглих, «як лего», залишалася з загиблими, поки їх не заберуть. І убитих, і поранених з поля бою часто виносила на собі — прикріпляла мотузками й карабінами до лямок для пояса і так тягнула. Коли її одяг повернули сестрі — на її штанах всі лямки булі обірвані. Бувало, що евакуйовувала побратимів з місць, куди відмовлялися йти інші медики. На похороні Олени була жінка, що дякувала загиблій за життя чоловіка, якого вона викопала із землі після влучання в бліндаж.

Олена Созонюк загинула у бою на Харківщині 3 вересня 2022 року, прикривши собою побратима, який вижив. Їй було 28 років.

Ольга намагалась домогтися присвоєння звання Героя України для сестри. Збирала голоси для петиції. Але на тому й затихло. Каже, що хотіла б, щоб подвиг Олени визнали хоча б для її доньки, що залишилась сиротою — її батько, військовий, також загинув.

Про втрату сестри-близнючки

Коли Олена загинула, Ольга довго не могла в це повірити, усвідомити цей факт, прийняти його. Вона почала бачити реалістичні сни, у яких сестра жива, говорить з нею, каже, що все добре, що скоро повернеться, запитує, чому її похоронили. У снах Олена також застерігала Ольгу про смерті побратимів, просила їх врятувати.

У перші місяці не могла спати наодинці й без світла. Здавалось, що сестра з нею у кімнаті, чула її дихання, кроки, бачила тіні, чула голос.

Прокидатись щодня після таких сновидінь було для Ольги нестерпно. Дійшло навіть до думок про самогубство. Почала звинувачувати себе: «Якби я була з нею, то вона б залишилась жива. Або я б краще померла», — згадує. З’явилися панічні атаки.

Жінка закрилась у собі, майже не виходила з дому. Ольга вирішила звернутись за допомогою до психіатра. У державній лікарні їй не допомогли, стан загострився, реальності змішалися. Пішла до приватного спеціаліста. Лікар сказав: «Результат сильного пережитого потрясіння. Це нормально при такому стресі, а оскільки ви близнюки, то важче вдвічі». Виписав антидепресанти, які почали приглушувати сни й панічні атаки. Тільки через рік після втрати Ольга прийняла, що Олена загинула.

Найгірший день в мене в житті — це день народження. Він нагадує, що я живу, а вона ні.

Ольга Созонюк,
про втрату сестри-близнючки.

Жінка приймає ліки, ходить на психотерапію. Скоро вже три роки від загибелі сестри, легше не стало. Снів менше, але біль поглиблюється.

«Знаєте, є такий стан — душа вмерла, а тіло живе. Оце в мене таке», — говорить.

Це дуже важкий процес, і ніхто не знає, як його подолати, каже Оля. Знайомі радили їй: «Змирися, треба жити далі», «Не можна так довго горювати» тощо.

«Поясніть мені, як жити далі? Для мене це, як втрата себе. Я не бачу продовження. Моє життя зупинилося на моменті її гибелі, я там застрягла. Для мене це наче вчора сталось. Ось о 3-й дня ми переписувались, о 6-й вона написала мамі, а в 8 вечора написали її дівчата, що вона загинула», — ділиться жінка.

Радили знайти якесь хобі. Вона малювала, вишивала, почала писати вірші.

«Я стараюсь уникати людей, менше спілкуватись, тому що коли я приїжджаю в село, люди починають говорити: „А чого ж вона пішла на війну? А сиділа б вдома, жива була. То ж вона знала. А так, ой, оставила дитину, вибрала армію“. Вони мені такі токсичні. Я ненавиджу тепер людей. Не хочу контактувати з ними, бо вони не розуміють мене, вони не розуміють… Коло спілкування повністю зникло. Я думала, що це нормальні люди, а вони: „Мій не піде на війну, буде вдома сидіти, схований, бо нема за що воювати, нема за що воювати“. Це вони мені в лице кажуть», — розповідає.

Морально готується до поїздки додому (з Туреччини, де вона вийшла заміж і проживає досі) — у кінці серпня, на вересень, щоб повести Оксанку в перший клас, бо дитина дуже сумує, коли всі приходять з мамами, а у неї мами немає.

Ольга заспокоює себе думкою, що переживання втрати — дуже довгий процес, який займає не один рік, але це все-таки процес. Удень вона займається рутиною, виховує сина. А вночі дає волю думкам.

Післяслово. Погляд психологині

Що відбувається зі свідомістю людини, яка втратила свого брата-близнюка чи сестру-близнючку, та як навчитись із цією втратою жити, ми запитали у клінічної психологині, гештальт-терапевтки, колишньої керівниці ветеранського простору в Луцьку «Плюс Плюс ++» Тетяни Гордовської.

— Між близнюками точно є особливий зв’язок. Їхня ідентичність формується спільно — вони весь час разом, спільно дивляться на світ. Вони накопичують спільний досвід з народження, тому розуміють один одного так, як ніхто інший. Тож, коли один із близнюків втрачає іншого, то втрачає розуміння себе як цілісної особистості. Через це горювання може тривати значно довше, ніж при втраті, наприклад, брата чи сестри не близнюків.

Ускладнює цей процес війна, яка триває — психічного ресурсу людини не вистачає на особисте горе й смерті, які стаються навколо. Коли зовнішні обставини травматичні й у людини немає відчуття безпеки, то рефлексувати про те, що робиться навколо і про те, що всередині — дуже-дуже складно, майже неможливо. Через це перша умовна стадія горювання — заперечення — може тривати довго, людина довго може не сприймати, що це — реальність, це не сон, і не визнавати факт, що близької людини немає поруч.

Легше переживати горе, коли людина розуміє, що у ньому вона не одна, коли є відчуття, що хтось проживав це до неї і впорався. Але досвіду втрати серед близнюків дуже мало, вони розкидані по країні чи світу. Відчуття самотності від втрати посилюється відчуттям самотності від того, що ніхто не може тебе зрозуміти, бо не мав такого досвіду. Допомогти можуть групи підтримки, де хоча б частково людина змогла б знайти розуміння і подібний досвід.

Майже ідентична зовнішність — це теж тригер, бо щоразу, коли той, хто лишився живий, підходить до дзеркала або спілкується з рідними, бачить не своє відображення, а відображення того, хто помер, нагадує собі, що його не стало.

Може бути також ускладнене почуття провини, пов’язане з тим, що коли людина спілкується з родичами, батьками, своєю зовнішністю, звичками, рухами, може нагадувати їм про загиблого. Бачити, що іншим боляче від цієї схожості і не могти ніяк на це вплинути чи змінити.

Коли зберігається сильний емоційний зв’язок між близнюками, то людина, яка втратила, може також відчувати суперечливі почуття до загиблого — сумувати і горювати й одночасно злитися, наприклад, на те, що людина пішла на війну, зробила такий вибір, не змогла себе захистити. Це також ускладнює проживання втрати. Полегшенням можуть бути листи до померлого, де можна виписати всі свої думки.

Як навчитися жити з втратою?

Людині, яка втратила, страшно заглядати всередину себе, де можна віднайти дуже сильні емоції й переживання й не змогти з ними справитись.

Легше відрефлексувати свій стан, коли поруч є хтось, хто не розвалиться від цих почуттів. Цією людиною часто не може стати хтось з батьків, бо вони теж втратили дочку чи сина, вони теж у процесі горя.

Коли в оточенні загалом такої людини немає — біля кого можна бути сумним, з ким можна поговорити, варто шукати фахівця: психотерапевта, психолога, психіатра. Зазвичай це люди, які не злякаються надміру горя, сліз, болю, злості та інших почуттів і емоцій, які виникають при втраті.

Зрозуміти, який саме спеціаліст вам потрібний, може допомогти сімейний лікар за описом вашого самопочуття. Можна також піти до психолога, який збере загальну картину скарг і симптомів, і, якщо побачить потребу медикаментозної допомоги, відправить до психіатра.

Перше, на що варто звертати увагу, — тіло. Як ви спите, їсте, чи змінилася вага, чи є соматичні скарги (чи є якісь болі, які не мають природи такої, яку можуть підтвердити лікарі), чи з’явилися панічні атаки. Тобто якщо мій поганий емоційний стан підкріплюється якимись тілесними симптомами — зазвичай це ознака того, що потрібна більш вузько спеціалізована допомога.

Наші культурні, релігійні ритуали також насправді створені для того, щоб проживати втрату — похорон, дев’ять днів, 40 днів, поминки, згадувати на день народження, ставити свічку — допомагають людині поступово усвідомлювати реальність.

Головне — говорити. Зазвичай люди у втраті ізолюються, закриваються, не хочуть виходити у соціум, не хочуть ходити на роботу. Ніби так легше. Але це не так. Треба навпаки старатися підтримувати соціальні контакти, не переставати займатися звичним своїм життям. Бо тоді вибудовуються хоч якісь сенси, розуміння, що є завтра і тобі у ньому треба щось робити.

Над статтею працювали:

• Текст — Іванна Реброва.

• Ілюстрації — Олександра Міліщук.

• Редактура — Олена Лівіцька, Ольга Дацюк.