Від готів і міньйонів до військових у мультикамі. Як за 15 років змінилися весілля в Луцьку

— Прошу вас своїми підписами в державному акті про шлюб України скріпити взаємні обіцянки та рішення стати чоловіком і дружиною, — щодня до 30 разів промовляє обрядовиця Луцького РАЦСу Тетяна Лець.

Вона одружує лучан понад 15 років. Переженила сусідів, дітей однокласників, іноземців, військових.

На очах Тетяни змінювалися весільна мода та шлюбні звичаї. Вона мандрувала на виїзні реєстрації, сміялася і плакала разом з молодятами і щоразу по-різному повторювала давно вивчений, мов мантру, текст урочистого обряду.

— Ну, а як? Пари різні, я й говорю з кожною інакше — байдуже, що текст той самий. Є сентиментальні молодята, є гуморні, є надміру схвильовані. До когось підморгну, з іншими — пожартую, — сміється обрядовиця.

Власний шлюб Тетяни з чоловіком Олексієм двадцять років тому пройшов без фати й пишності через печальні події в родині. Можливо, саме тому до урочистостей вона ставиться без зайвого пафосу.

— Я без цієї роботи вже не можу. Це й артистизм, але передусім — психологія. Я спостерігаю за долями, — каже Тетяна, перевіряючи перед дзеркалом макіяж.

У її маленькій гримерці помістилося все: ідеально випрасувані «шлюбні» сукні, стареньке трюмо з табуреткою поруч, плойка, косметичка, парфуми і… відро води. Жінка ловить мій погляд.

— Мусово. Як вистою цілий день на підборах, ноги набрякають. Тоді єдине, про що мрію, — роззутися і ноги у воду. Це таке блаженство.

Це — рубрика «Місто працює». У ній ми розкажемо про людей, праця яких, на перший погляд, непомітна. Але створює те відчуття комфорту, за яке ми і любимо Луцьк.

Концерти та молитовні бранчі

Тетяні — 45. Режисерка за освітою, понад десятиліття працювала в обласній філармонії та Палаці культури.

Професійний шлях завжди був пов’язаний із публічністю та виступами. За її плечима робота у команді фестивалю «Поліське літо з фольклором», «Різдво у Луцьку», «Конкурс вертепів», засвічення ялинки, сотні концертів, свят.

Пам’ятає один зі своїх перших виходів на сцену у драмтеатрі, коли, оголошуючи артистів, замість «духовий оркестр» від хвилювання промовила «духовНий». Дівчина й сама не помітила власної обмовки, якби в глядацькому залі не здригнувся тодішній начальник управління культури Волинської обласної державної адміністрації Володимир Лисюк.

— Одного разу на заході в облдержадміністрації бовкнула на прощання: «На добраніч!» замість «До побачення». Буває, що поробиш, — сміється ведуча.

«Приходь в палац, попробуєш»

До будівлі ДРАЦСу Тетяна вперше прийшла не одружувати лучан, а співати. Жінка стала учасницею фольклорного гурту «Родина», який виступив на заході «Art Wedding або весілля по-новому» у березні 2012 року. Настінні стенди коридорів Палацу урочистих подій нині рясніють архівними фото, на яких артистка з синьою стрічкою у волоссі виступає перед глядачами.

Тодішня керівниця Луцького відділу реєстрації актів цивільного стану Тамара Калинович запросила Тетяну залишитися: «Приходь в палац, попробуєш». Працювала з Олександрою Поліщук та Валентиною Чепелюк, яких жінка називає «легендами».

— Все як в тумані. Музика, люди, шампанське, не забути текст, не переплутати порядок дій — все змішалося в єдиний хвилюючий потік. Я звикла до сцени — це моє. Але тут — інше. Все так тонко, так трепетно, — згадує ведуча перші церемонії.

Готи, міньйон та цуцики

До війни весілля вирізнялися масовістю, помпезністю, затягнутими корсетами, під’юбниками з кільцями та пишними зачісками, через які наречену ледве завантажували в мерседес.

За роки роботи Тетяна бачила різне: проводила виїзні церемонії в СІЗО, одружувала на дому пару, де тяжко хворий чоловік уже не підводився з ліжка, але принципово хотів наостанок узаконити стосунки з коханою.

Ведуча згадує пару готів, які прийшли повністю у чорному вбранні.

— Дрес-коду дотрималися всі гості. Уявіть — повен зал народу, і всі в чорному. На нареченій — фата, мов ніч, темно-бордовий букет троянд та чорна помада. А я ж маю удавати, що не здивована і дуже навіть звикла до неординарних весіль, — розповідає ведуча.

Іншого разу на церемонію разом із молодятами прийшов аніматор у ростовому костюмі міньйона з мультфільму.

— Тоді я не втрималася і засміялася з півоберта. Обряд починався з того, що я вклонялася нареченим й гостям. І от підвела очі, а там — жовтий поролоновий велетень. У мене не було часу опанувати себе, хихотіла від душі.

Іноді молодята запрошують на урочистий шлюб домашніх тварин — йорки, вівчарки, дрібні песики, одягнені в класичні костюми. Сиділи собі коло молодят, спостерігали за процесом, а в потрібний момент приносили нареченим обручки на спеціальній прикріпленій до нашийника подушці.

Не обходилося й без курйозів. Одного разу Тетяна увесь обряд називала наречену Карину «Катериною». Траплялися пари з однаковими прізвищами, кумедні поєднання на кшталт: «Беруть шлюб Олексій Вовк і Ганна Заєць». Бувало, наречені від хвилювання непритомніли прямо під час церемонії.

— Зараз все частіше одружуються дорослі люди. Пам’ятаю, як йшла до шлюбу пара 1948 та 1954 років народження. Вбрані за давньою модою: на ньому — костюм «трійка» і лакові мешти, на ній — світла сукня, капелюшок з вуаллю і мереживні рукавички. Рушник на щасливу сімейну дорогу стелили парі діти й внуки. Наречений недочував і повсякчас розпитував, про що та шлюбна церемонія: «Га? Що вона каже, не чую!» — згадує Тетяна.

Зміна сенсів

24 лютого 2022 року в Палаці урочистих подій все зупинилося. У перші місяці повномасштабного вторгнення обрядів не проводили — документи про шлюб видавали парам безпосередньо в кабінетах установи.

Дві великі зали Палацу заповнили коробки з гуманітарною допомогою. У березні 2022 року з ініціативи міського управління соцслужби, яке орендує тут приміщення, з’явився волонтерський центр для допомоги вимушеним переселенцям. Повсюди був рух: плели сітки, сортували пакунки.

Одна з великих урочистих зал відновила свою роботу 25.05.2025 — в традиційно улюблену молодятами дзеркальну дату. Нині тут знову грає музика і схвильовано метушаться пари. Але.

— Війна змінила все. Молодята інші. У них інші очі. Не кажучи вже про одяг та інші деталі. Тепер все більше українських весіль, де гості у вишиванках, а молодята — в українських строях з голови до ніг. Класичні весілля з корсетами, зачісками й кортежами суттєво розбавили пари в кросівках, джинсах і військовій формі, — аналізує ведуча.

Для військовослужбовців в Україні діє спрощена процедура шлюбу. У будь-якому відділенні ДРАЦС пара може подати заяву та необхідні документи поза чергою. Реєстрацію проводять у день звернення.

— Захисники приходять між виїздами на фронт або перед відправкою, аби встигнути узаконити стосунки за п’ять хвилин. Коли з’являються воїни на колісних кріслах чи з ампутаціями, спускаюся розписувати їх на перший поверх. До традиційних побажань я все частіше додаю «Нехай береже вас Бог» і подумки загадую, аби ці пари приходили сюди реєструвати тільки щасливі моменти свого життя, — замислюється ведуча.

Сльози в залі теж стали інакшими — у них з’явилася тривога.

Водночас війна запустила й зворотний процес: до РАЦСу все частіше повертаються пари, які колись розлучилися на емоціях, але тепер пройшли через глибоку переоцінку цінностей і поновлюють шлюб.

За лаштунками урочистого залу

У тісній комірчині-гримерці за лаштунками весільної зали Тетяна Лець готується до чергових виходів: ковток води, кілька штрихів до зачіски, помада. Часу на перепочинок чи їжу немає взагалі — хвилина мовчання о 9:00, а далі графік розписаний кожні 20 хвилин: 9:01, 9:20, 9:40, 10:00…

День Тетяни складається з серії людських доль.

Перша пара: військовий у мультикамі та вишиванці, наречена — у пишній весільній сукні з вельоном. Вона — зі Слов’янська, він — із Ківерець. Кілька гостей. Всі плачуть. Двадцять хвилин церемонії, фото на телефон. Наступні.

Далі заходять двоє у білих футболках, джинсах та кросівках. Лише вони — ні друзів, ні родичів. Він — військовий. Тетяна сама знімає їх на згадку на телефон нареченого.

— Миииир, — розтягує ведуча, закликаючи молодят до посмішки. Утрьох оцінюють результат.

— Та ми швиденько. Зареєструвалися і просто за свідоцтвом прийшли. А нас сюди запросили (в урочистий зал — mm.). Ми не планували, не готувалися. Чоловік їде уже. Потяг ось-ось, — знічено, немов виправдовується наречена.

— Бережіться, будь ласка… — шепоче ведуча вслід молодим.

На тлі тихо грає «Мамина світлиця» Василя Зінкевича.

— У мене завжди валер’янка з собою — дві таблеточки зранку. Приходиш увечері додому — ногам капець, емоційно виснажена повністю. Просто лягаю і сплю. Але тут, в Палаці урочистих подій, я на своєму місці.