«Збери центр! Плечі вниз!»

На годиннику по дев’ятій вечора, а з танцювального залу чути запальне іспанське фламенко. У клубі луцького спортивного бального танцю Starlight Dance School, що на Назарія Яремчука, 11 , два десятки підлітків репетирують пасадобль. Це група юніорів — діти віком від 12 до 15 років.

На паркеті — чотири пари танцівників. Решта — дівчата. Тренуються соло — чоловіків у цьому виді спорту часто бракує. Танцівниць така обставина не засмучує: горда напруга кориди, різкі акценти кроків і майже театральна міміка вдаються їм і без партнерів.

Ніяких розпущених пасм чи кросівок: лише тугі зачіски, підбори та бахрома, що повторює кожен рух стегон. Усі — в чорному.

Худорлявий юнак з хвилястим волоссям тренує ефектний спін — різкий поворот на півпальцях. Це 15-річний Ілля Калько — хореограф-першокурсник Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. Помітно, як він старається — зосереджено закушує губу та раз по раз змочує шкіряну підошву туфель мокрою ганчіркою у кутку залу, аби не ковзати на паркеті.

Поряд вистукує леопардовими підборами засновниця школи й тренерка Софія Кузнєчихіна. Вона зупиняється біля дзеркала, уважно дивиться на лінії корпусу і коротко кидає: «Збери центр! Плечі вниз!».

Ілля ловить погляд й вирівнюється. Кілька років тому він робив ці ж кроки вдома, на Донеччині. Нині за вікнами танцювального класу — інше місто, але танець завжди з ним.

Ніколи видихнути

Starlight Dance School — дітище сімейної пари танцівників Софії та Станіслава Кузнєчихіних. Обоє в спорті з дитинства, але в парі ніколи не танцювали.

Стас родом з Володимира, Софія — лучанка. Познайомилися у 2014-му в Києві під час знімання проєкту «Танцюють всі». 22-річний хлопець уже тоді мав власний клуб спортивного танцю «Станіслав» і виступав на кастингу з маленькою ученицею Яринкою. Оригінальний номер замилував суддів і привернув увагу Софії, яка все життя мріяла тренувати дітей.

«Мама привела мене у клуб спортивного бального танцю „Троянда“ в Палац учнівської молоді. Відтоді я закохана в танець. Це — моє життя. Об’їздила чи не всю Україну на змаганнях. Але марила не титулами, а тренерською роботою. Навіть коли просто гралася з подругами, завжди обирала собі роль вчительки з танців», — усміхається вона.

Стас запросив Софію у клуб спробувати себе у вчителюванні. Дівчина погодилася і на вихідних їздила на роботу, а по буднях вчилася на хореографії у Волинському національному університеті імені Лесі Українки в Луцьку. А невдовзі пара зійшлася не лише в любові до танцю — закохалися, побралися й оселилися в Луцьку. Тут у них народився син Тимофій і з’явилася ще одна танцювальна школа.

«Нам вже багато років ніколи видихнути. Коли почали активно розвиватися, їздити за кордон на змагання, готувати дітей на чемпіонат світу, вже не можна було розслаблятися. Прийшло багато нових учнів. На три міста нас не вистачило, довелося об’єднати групи з Володимира й Нововолинська. І ми зі Стасом катаємося з Луцька у Нововолинськ по черзі», — розповідає тренерка.

Луцькому клубу Starlight Dance School — 9 років. Нині у студії займається чотири групи:

• наймолодша — діти приблизно 4–5 років;

• ювенали — діти віком 8—11 років;

• юніори — діти віком 12—15 років;

• молодь — віком 16—18 років.

Якщо дитина швидко прогресує, її не залишають у початковій групі — переводять до старших, щоб вона не втратила темпу.

Танець як спорт і задоволення

Навчальний рік у клубі розпочинається у вересні. Але охочі йдуть пробувати себе в спорті впродовж року. Якщо дитина справляється із навантаженням, педагоги додають до основної групи.

Буває й навпаки: ноги не слухаються, руки — як чужі. Тоді тренери радять: танцюйте для себе, немов ніхто не бачить, спортивні бальні танці — добра фізична активність для душі:

«Коли є любов до танцю — розвивайся для себе. Навіть якщо немає відчуття ритму — ми стараємося. В танцювальному середовищі адаптуватися легше й швидше. Діти постійно слухають музику, ми плескаємо в долоні, робимо спеціальні вправи для розвитку відчуття ритму. Для мене на першому місці — бажання. Все інше додасться».

Аби тіло було піддатливим, в хід можуть піти спеціальні тренажери, які допомагають розтягнутися й зробити тіло пластичним.

«Я беру кожну ногу й руку, витягую, розтягую, бо тільки тоді, коли ти в тілесному контакті з дитиною, коли запалюєш її собою — тоді вона включається. Просто стояти і щось розказувати — це не відгукується», — ділиться досвідом тренерка.

Зі старшими танцівниками добре працюють спільні рефлексії та глибинний розбір танцю: як розвивати відчуття, показувати емоції, прожити історію та подати її глядачу.

«У цьому спорті важливо все: і точність рухів, і артистизм, і навіть костюм із зачіскою. Спочатку ми гаруємо до сьомого поту, а потім — душевно бесідуємо, вирішуємо, як подати танець. Ось джентльмен бере дівчину за руку, а вона йому елегантно відповідає, вони зустрічаються поглядом. Ми розвиваємо цю історію, щоб, коли діти танцюють, її відчув глядач. Я навіть даю їм можливість самим обирати роль, у якій хочуть бути: сильні, запальні, загадкові. Ми пробуємо міняти стани, гратися з емоціями й сюжетами. Танець — це не тільки правильне положення рук та ніг. Це розмова, історія», — каже тренерка.

Мам, заведи мене на танці

Коли танцює дитина, до процесу залучена вся родина. Тренування тричі на тиждень, систематичні подорожі на змагання в інші міста, недешеві костюми й взуття — усе це вимагає максимальної співучасті дорослих.

Участь у змаганнях — важлива умова професійного росту в спортивних бальних танцях. Тренери радять хоча б один вихід на паркет на місяць, хоча кінцеве рішення лягає на батьків, які отримують графік турнірів на пів року вперед і самі обирають ті, що вписуються в їхній бюджет. Участь у конкурсі — платна: близько 700 гривень за одну категорію .

«Паркет змагань — це професійне „хрещення вогнем“, де за один день танцівник проживає інтенсивніший досвід, ніж за тижні рутинних повторів перед дзеркалом», — коментує керівниця.

Стас та Софія вже кілька років самі організовують один із найбільших турнірів на Заході Україні — Volyn Open. Перший — чемпіонат України серед ювеналів за європейською програмою (вальс, танго, віденський вальс, фокстрот, квікстеп) та юніорів за латиноамериканською програмою (самба, ча-ча-ча, румба, пасодобль, джайв).

Вперта і максимально працьовита категорія, за словами тренерки, — це діти без підтримки. Ними рухає лише власна сила волі.

«У нас був хлопчик, якого мама виховувала сама. Він надзвичайно старався, і це дало результат. Нині — тренер. Коли ти в складній ситуації, але маєш шалене бажання — це найсильніший рушій», — ділиться спортсменка.

Батальйон дівчат

Війна внесла свої корективи в роботу клубу. Охочих танцювати поменшало. Хлопців, які й за кращих часів в дефіциті, нині можна перелічити на пальцях однієї руки. Хтось поїхав за кордон, хтось поклав танцювальні туфлі на полицю заради підготовки до НМТ, а хтось просто не витримав темпу.

У танцювальному залі сьогодні тренується «батальйон дівчат». Так Софія Кузнєчихіна напівжартома називає групу, де десятки танцівниць відточують рухи в категорії соло.

«Соло — популярна й масова категорія на змаганнях. Дівчата не хочуть ставати в пару після того, як потанцюють самі. Вона звикла, що сама може зробити класний результат. Нащо їй партнер?» — каже Софія, спостерігаючи за черговим прогоном.

Тренерка помітила: дівчата швидко стартують в танцях з малих років, а до підліткового віку запал дещо згасає. З’являється кокетство, додаються інші інтереси. Хлопці, навпаки, «довго запрягають, але швидко їдуть», їм потрібен час, аби розкритися.

«Я з хлопцями багато працюю. Зауважила, що з віком вони чіткіше бачать мету і вміють відкидати зайве — стали й роблять, і нічого їм більше не треба», — ділиться спостереженнями тренерка.

Коли період «сам собі зірка» минає, юні спортсмени розуміють, що в парі мають більше можливостей, ніж поодинці — багато красивих фігур та підтримок без партнера не зробити. Тому кожен турнір для танцівників — це не лише змагання, а й можливість придивитися до партнерів у своїй категорії.

«Танець — це завжди пошук своїх. Навіть якщо цей пошук тепер розтягнувся на різні країни та розбиті війною міста», — міркує спортсменка.

Жити танцями

Сьогодні в кожному регіоні є школи, які готують чемпіонів світового рівня. Усе залежить не від прописки, а від команди та шаленого бажання тренерів розвиватися.

«Пам’ятаю, як вперше повезли пару на чемпіонат України: діти потрапили у фінал, і ми зі Стасом зрозуміли — це круто, але до п’єдесталу ще працювати й працювати. Саме тоді в нас прокинувся азарт. Ми почали реалізовувати через учнів свій нерозкритий потенціал. У моєму власному танцюванні не було космічних висот через брак фінансових можливостей. Довелося йти вчитися, заробляти гроші, але любов до паркету нікуди не зникла. Ми почали вкладати її в дітей», — розповідає Софія.

На початку повномасштабного вторгнення значна частина вихованців виїхала з країни, а Софія опинилася на межі вигорання.

«Це був величезний пласт талановитих вихованців, яких просто не стало поруч. Здавалося, треба все починати з нуля. Тоді зненацька усвідомила: я настільки сильно жила дітьми, що загубила за ними себе. Десять років пролетіли в залі без вихідних, я не бачила власну дитину місяцями. Ці роки пішли на виховання чемпіонів. А потім ці чемпіони роз’їхалися… Це було важко прийняти, але саме цей стан змусив шукати нові сенси. Тепер я вчуся працювати далі, розвиватися самостійно і розуміти: головна перемога — це коли твій учень, де б він не був, усе одно шукає очима паркет», — міркує тренерка.

Коли танцює дитина, танцює вся сім’я

Для 15-річного Іллі Калькова танцювальний паркет став чи не єдиним місцем, де все залишається стабільним, коли довкола руйнується. У луцькому клубі спортивного бального танцю хлопець збирає докупи свій світ після евакуації з Донеччини у квітні 2022 року. У Starlight Dance School він бував ще до повномасштабного вторгнення — приїздив сюди на змагання, які організовували Кузнєчихіни.

На танці Ілля потрапив у дитсадку в рідному Мирнограді. Малий тоді відвідував багато гуртків: бокс, футбол, малювання, гітару та баскетбол. Але швидко розчарувався. Вижили лише танці.

Дитяче захоплення швидко переросло у щось серйозне. Малий не зупинявся ні на мить і відпрацьовував лінії та кроки вдома перед мамою Аліною навіть після тренувань у залі. Перший серйозний вихід на паркет перед величезною залою він пам’ятає досі:

«Мені було п’ять. Пригадую, як тоді хвилювався: дивився вперед і майже нічого не розумів. Тоді я танцював вальс соло, і це один із найяскравіших спогадів дитинства».

Мама незмінно супроводжує сина у поїздках на змагання. Жінка не танцює, але за роки в спорті вивчила кожен рух сина.

«Це велике навантаження — і фізичне, і моральне, і фінансове. Батькам треба бути готовими, що ваш час — це вже не зовсім ваш час. Це тренування, збори, турніри. На змаганнях я завжди хвилююся, ніби це я виступаю. Хочеться передати йому свою силу, підтримати», — усміхається жінка.

Повернення до танців у Луцьку, на її думку, допомогло Іллі адаптуватися після переїзду.

«Це його середовище, його люди. Йому стало легше», — каже вона.

Багато дітей із їхнього колишнього клубу роз’їхалися по світу. В танцях залишилися не всі.

Ілля закінчує перший курс коледжу. Має в тиждень шість тренувань з наставниками, а сьоме відпрацьовує самостійно.

«У нашому спорті праці набагато більше, ніж задоволення. Справжній кайф приходить, коли на паркеті вдається виконати все, що запланував. Медалі — не головне. Значно важливіше — станцювати так, щоб це запам’ятали», — переконаний юнак.

Він вже здобув звання кандидата у майстри спорту. Тепер його мета — «майстер» та міжнародні турніри. Танцівник мріє про власну тренерську кар’єру і хоче, щоб його ім’я знали в професійному середовищі.

«Коли я дивлюся на сильні пари, у мене виникає внутрішній виклик: я хочу так само. Це і є моя головна мотивація — доводити собі, що можу більше», — підсумовує Ілля.