Світло Аркадіївни. Репортаж з підвалу волинського онкодиспансеру

Струнка жінка з акуратною зачіскою та макіяжем швидко йде коридором Волинського обласного медичного центру онкології.  Підбори ритмічно стукають по лікарняній підлозі. Вона спускається до свого кабінету в підвальному приміщенні та першим ділом вмикає всі можливі лампи. Тут має бути світло.

Це керівниця обласного осередку громадської організації «Донна» Людмила Головенко. Понад 18 років вона допомагає жінкам, які перенесли операцію з видалення грудей через рак молочної залози: підбирає безплатні протези й спеціальну білизну, навчає реабілітаційних вправ для відновлення після операції, а ще — слухає, слухає, слухає…

Всеукраїнська організація «Донна» існує з 2002 року, волинське відділення — з 2006. Спочатку тут працювала мама Людмили Головенко — Людмила Мельник. Згодом до справ долучилася донька, а за нею — онука. Так з покоління в покоління тягнеться історія волинської організації жінок з інвалідністю, виходячи за межі кабінету, робочого графіку й формальних взаємин. 

Бізнеследі з дипломом медика

Людмилі Головенко — 56 років. Майже третину з них вона працює в громадській організації. Після закінчення луцького медучилища (нині Волинський медичний інститут — mm.) почала працювати за спеціальністю в обласному управлінні охорони здоров’я — стежила за дотриманням санітарних норм продуктів у відділі гігієни харчування. 

У 90-ті в управлінні почали затримувати виплату зарплат працівникам, а згодом зовсім перестали платити. Скрута змусила жінку відкласти білий халат до кращих часів й вдатися до пошуку себе в бізнесі. Крутилася — треба було годувати дітей. Та справи йшли не дуже. 

«В 1997 році почалася чорна смуга в житті нашої родини. Спочатку трагічно загинули мої брат Сашко та сестра Ірина. Потім рекетири  вкрали у мене машину з-під під’їзду, а мене побили битами — зламали щелепу, руки», — згадує жінка.

Робота для мами

Ставши на ноги після тривалої реабілітації, почала з нуля освоювати фах бухгалтера, знайшла роботу в приватній фірмі. Там від колеги почула про відкриття «Донни» у Києві. Ідея відгукнулася в серці бухгалтерки-медикині й вона поїхала до столиці, аби відкрити осередок допомоги жінкам вдома. Наприкінці 2006 року Людмила Головенко зареєструвала організацію.

Керувати доручила мамі — Людмилі Мельник, колишній головній медсестрі Луцької районної лікарні.

«Мама якраз вийшла на пенсію і не могла знайти собі місця. Сиділа в хаті, поступово провалюючись у депресію. Дивилася на фотографії Ірини, Сашка і постійно плакала. Ходила від вікна до вікна. Приїхала до неї, кажу: "Мамуля, давай. Є робота". Мусила витягнути її з тієї точки», — ділиться жінка.

Мама погодилася. Головний лікар онкодиспансеру Орест Андрущенко виділив для нової організації крихітний кабінет в кінці коридору у відділенні мамології. В тісній кімнаті ніде було розвернутися між письмовим столом та холодильником — коробки з протезами й білизною повсякчас падали на голову.

За перший 2007 рік роботи до Людмили звернулося 135 жінок. Кількість запитів зростала щороку. Жінка все частіше кликала на допомогу доньку, аби швидко дати лад документам, вчасно надіслати замовлення на виробництво протезів та спеціалізованої білизни «Ортес». Врешті Людмила залишилася працювати у «Донні».

«Спочатку, як прийшла мамі помагати, — мені плакати хотілося: я йшла з кабінету, не могла дивитися на біль. Мама тоді сказала: “Люд, ти жалієш, виходиш — не допомагаєш. Візьми себе в руки і зроби так, щоб жінці було краще жити”. До того ж мама була уже немолода й мусила передати справи. А кому, як не мені?» — розповідає Людмила.

Місце надії

У 2014 році жінки взялися за створення реабілітаційного центру на базі громадської організації. Планували обладнати в підвалі онкодиспансеру невеликий спортзал з необхідним інвентарем, аби пацієнтки відділення мамології могли швидко відновитися після мастектомії  та запобігти ускладненням після операції. 

Фінансування на реабілітаційний центр не було. Медикині почали шукати спонсора — взяли зошити зі списками прооперованих жінок й пішли оббивати пороги владних кабінетів. Відгукнулася депутатка Луцькради Ірина Констанкевич. Запросила їх на засідання бюджетної комісії облради. Людмила Головенко виступила перед депутатами з промовою.

«Пояснювала, пацієнткам треба якийсь куточок, щоб мали де поговорити. Жінка після операції — вбита горем: ти їй розказуєш щось, а вона не чує, закрита. Переживає, що її жде хімія, лампи. Зустріне жінку, яка 10—15 років в ремісії та зрозуміє, що й це можна пережити. Їй треба місце надії», — каже керівниця.

Обласна рада виділила кошти на ремонт приміщення, а фонд «Новий Луцьк» устаткував центр реабілітаційним обладнанням — придбали апарат для лікування лімфостазу , бігову доріжку, орбітрек, тренажери для м’язів грудей та рук, спеціальні м’ячі, фітнес-палки та гантелі. У травні 2015 року реабілітаційний центр урочисто відкрили усією лікарнею. 

«В старому лікарняному господарському приміщенні ми провели цілий переворот. Боже, що тут тільки не було — від плиток та дощок до шапок та документів. Проєктували самі, придумували, як організувати кожен куток», — згадує Людмила.

У реабілітаційному центрі обладнали невеликий спортзал, душову кімнату, кабінет онкопсихолога, кімнату для зберігання та примірки протезів й білизни. Придбали холодильник, мікрохвильову піч та чайник, аби пацієнтки з віддалених районів могли тут пообідати та випити кави й спокійно провести день, й не бігти на автобус. Зробили окремий вхід, щоб не йти через всю лікарню.

«Реабілітація — це так важливо. Здавалося б — зробили операцію, провели хімію та й їдь собі додому, там стіни лікують. Та хіба жінка вдома лікується? Впрягається в роботу. Болить — не може підняти руку чи за спину завести. Заборони їй носити відро з картоплею, то вона дитину на руки візьме й після того довго лікуватиме лімфостаз. Його позбутися ой як важко», — ділиться медикиня.

Реабілітація не на часі?

Все змінила війна. У 2022 році в підвальний кабінет реабілітаційного центру тимчасово переїхала реанімація онкодиспансеру. Лікарі зносили сходами ліжка з хворими (ліфт до підвалу не їде — mm.). Зараз в центрі хворих немає, але найбільша кімната досі щільно заповнена ліжками й апаратами штучної вентиляції легенів для післяопераційних пацієнтів на випадок обстрілів.

У 2023 році депутати облради проголосували за реорганізацію онкодиспансеру й приєднали його до обласної клінічної лікарні. Тепер ставки реабілітолога тут немає, хворих скеровують на відновлення у Медичний центр реабілітації учасників бойових дій. Майно «ДОННИ» розмістили між тренажерами, як на складі. Тепер пацієнтки відновлюються дистанційно: керівниця організації пише інструкції, як робити вправи вдома, надсилає відео з інтернету. Каже: «Хто ж ще дівчатам порадить?».

Зізнається, час від часу хоче покинути роботу. Втомилася. Морально важко. Має двох дітей та п’ятеро онуків, а часу на сім’ю катма. А тоді чує в слухавці: «Аркадіївна, ви що? На кого ви нас кинете? Хто нам буде дзвонити?» та знову цокає підборами в кабінет-укриття підбадьорювати жінок й замовляти для них білизну. 

На власній шкірі

Два роки тому в самої Людмили Головенко діагностували рак. Лікувалася в онкоцентрі. На четверту добу після операції попросила дітей привезти косметичку й одяг. Зробила зачіску, макіяж, переодягнулась з лікарняного вбрання в повсякденне — скільки можна камінчиком лежати? Вийшла в коридор й почула від лікарів: «Чому на поверхах, а не в кабінеті?». Більшість колег не знали, що жінка хворіє.

«Не люблю скиглити. Не люблю, щоб мене шкодували. Я не така людина», — заявляє Людмила.

Тому частенько тікала з лікарняної палати до свого кабінету в підвалі: сідала за стіл, вмикала комп’ютер. Відчувала, в палаті вона — пацієнтка, а тут — здорова. Каже, так тягнула себе за косу з болота, як барон Мюнхгаузен .  

Міцним характером та волею Людмили захоплюються й самі онкологи та частенько запрошують її до своїх пацієнток як мотиватора, аби ті не занепадали духом. Жінка вміло підбирає влучні слова кожній хворій — знає, з ким можна пожартувати, кого треба пожаліти, а кого й насварити для тонусу.

Повернути себе

У двері кабінету «Донни» обережно стукає й одразу заходить молода жінка. Вона прийшла по купальник. Неквапливо обирає й міряє. Говорить приязно, розповідає про роботу, сім’ю — не вперше тут. Принтер в кабінеті голосно видруковує акти отримання костюма для плавання — треба поставити цілих п’ять підписів за одну річ.

«Це точно на купальник накладні?» — жартує жінка.

«Та де. Корову не годуйте — вона вже не ваша!» — підморгує їй Людмила. 

Сміючись, прощаються.

Зазираю у відкриту шафу, де господиня кабінету наводить порядки після відвідувачки: на полицях складені барвисті бюстгальтери, поряд — коробки з протезами. Прошу потримати один — важкенький. 

Керівниця демонструє, як влаштований спеціальний ліф: вставляє протез у бавовняну кишеню всередині чашки. Така білизна добре тримається навіть під час занять спортом, протез не випадає. Жінка одягає його й тут же вирівнює спину, відчувши рівновагу.

«Коли дівчата приходять до нас — змінюються просто на очах. Знаєте, ніби повернули собі себе: підіймають голову, з’являється усмішка, впевненість», — розповідає.

Трапляється, жінки намагаються припасувати вату до звичайного бюстгальтера. Вата випадає, залазить під пахви, до шиї. Це не просто незручно, а й небезпечно, — пояснила медикиня. Якщо не носити протез, центр тяжіння в тілі зміщується, хребет викривляється, болить плече, стираються кульшові суглоби — це фізична ціна відсутності рівноваги. Каже, жінку після мастектомії може визначити за поставою навіть у верхньому одязі. Так само «на око» визначає розмір грудей за секунди.

Додзвонилась

Монітор робочого комп’ютера Людмили Головенко рябить іменами, телефонами й адресами. Усміхається: «Це мої красуні». Треба зателефонувати кожній, запросити на протезування. У неї є своя система позначок: зелений маркер — додзвонилась; рисочка — передзвонити; хрестик — є скерування на протезування.  

За кожною позначкою — знайоме обличчя й щемлива життєва історія: переселення, розбиті російськими ракетами квартири, чоловіки, що пішли або залишилися, діти, які допомагають чи навпаки — відвертаються. 

Ось — жінка з Донеччини, яка приїхала без нічого, пережила операцію, втратила дім, але зберегла стрижень. Ось — Валюха з Ковеля, Мар'яна з Любомля, Ніна з Камінь-Каширського. Кожна кличе в гості: «Аркадіївна, приїздіть на гриби!», «Людочко, забіжи на каву», «Давай на Світязь, скупнемося!». Жінки їдуть за кордон і надсилають Людмилі смаколики на свята, вітають з днем народження, просто так дзвонять: «Як ви, Аркадіївна?».

Вона на мить замовкає й мовчки гортає нескінченний список імен.

«Іноді дзвоню — а людини вже немає. Знаєте, тоді так болить… Ми стільки проговорили разом. Ми ж уже рідні».

У підвалі онкодиспансеру завжди світло. Коли жінка вмикає його щоранку, то ніби каже: «Життя триває». Її внутрішнє світло не лікує хвороби й не гоїть рани, але допомагає не боятися подивитися на них.

Поки на поверхах шумить та метушиться лікарня, в кабінеті Людмили Головенко час зупиняється біля горнятка чаю: «Не поспішай, давай поговоримо, ми ж рідні». 

*** 

Жовтень у світі називають «рожевим» місяцем, аби підтримати жінок, які борються з раком молочної залози та нагадати про важливість ранньої діагностики. Захворювання на I стадії виліковне у 95% жінок. МОЗ України рекомендує регулярний онкоскринінг раку молочної залози, до якого входить: мамографія або ультразвукове дослідження молочних залоз (УЗД) та консультація мамолога. У Луцьку можна безплатно пройти мамографію в обласній клінічній та міській лікарнях. Перед цим необхідно взяти скерування у сімейного лікаря чи мамолога.