Ветеран у 21 рік. Історія ковельчанина Станіслава Ткаченка

Станіславу Ткаченку у лютому 2022 року було 19 років. Він заробляв гроші у Польщі, втім, після початку повномасштабного наступу росіян одразу повернувся додому.

Далі був військкомат, патрулювання, штурмові бої, Бахмут, втрати, поранення і довга дорога відновлення. Зараз він офіційно ветеран війни, кінця-краю якій не видно. І, попри свій статус, продовжує допомагати війську.

Юність, яка швидко закінчилась

Юність Станіслава минула в патріотичному середовищі. Серед друзів були ветерани АТО. Займався змішаними єдиноборствами (рукопаш гопак). Був активістом громадської організації «Цивільний Корпус „Азов“».

Тому вибір повернутися в Україну з Польщі і одразу стати до лав оборони для нього був природним та свідомим. Речі для цього спакував заздалегідь.

Вночі із 23 на 24 лютого на душі йому було тривожно. Довго не міг заснути, гортав стрічку новин, а через 2 години треба було вставати збиратись на роботу. Але почали з’являтись повідомлення про обстріл Києва та о 7 год ранку Станіслав уже виїхав у напрямку України.

«Їду один в авто, з динаміків вже по 10-му колу лунає пісня гурту „Калуш“ „Додому“. Шквал емоцій. Паралельно з тим згадую, де по хаті розкидане моє спорядження. Складаю список речей, яких не вистачає», — пригадує дорогу додому він.

Зберігати спокій допомагали знання військової справи, які здобував раніше. Окрім того, в Україні на нього чекали такі ж мотивовані друзі, які готувались до оборони.

На кордоні побачив шалені черги на виїзд з України. На той момент нікого не засуджував, бо, вважав, серед хаосу люди керуються інстинктами самозбереження.

А от до України тоді їхало лише три автомобілі. Серед них — декілька чоловіків, які також повертались, щоб боронити Батьківщину. До цього часу Станіслав шкодує, що не обмінявся контактами з цими хлопцями.

«Приїхавши в рідне місто, перше, що мене зустріло, — колона танків. Це внесло крапельку ясності в тодішнє уявлення про війну. Друге — схвильовані й заплакані очі мами, яка навіть не здогадувалась про мій приїзд. В той момент тяжко було підібрати слова і про щось адекватно говорити», — пригадує хлопець.

Перші ночі він з іншими добровольцями патрулював Ковель — була ймовірність наступу з Білорусі. З міста до кордону лише 70 кілометрів. А далі вирішив підписати контракт і служити у 100-й бригаді тероборони, що згодом стала волинською 100-ю окремою механізованою бригадою. Формування спочатку захищало кордон з Білоруссю. Коли стало зрозуміло, що тут бойові дії малоймовірні, вирішив із побратимами перевестися до інших підрозділів.

«Не могли сидіти тут, поки на Сході та Півдні тривали запеклі бої. Спочатку я був у 519-му окремому загоні спецпризначення, з яким ми працювали на Харківщині. Потім — у 516-му батальйоні першої бригади імені Івана Богуна, у складі якого бились за Херсонщину», — розповідає Станіслав.

Хлопець пригадує ті південні бої восени 2022 року — інтенсивні та безперервні. Артилерія не затихала. Ворог відступав і старався максимально використати весь боєкомплект, щоб менше залишити українським військам.

Шлях у «Вовчу зграю»

Після ротації взимку 2023 року Станіслав приєднався до Третьої штурмової бригади, яку лише починали формувати, взводу «Вовча зграя». Свій вибір пояснював так:

«Третя штурмова формувалася з ветеранів „Азову“. Мені ця ідеологія і раніше була близькою. Я бачив людське ставлення до особового складу — зустрівши командира батальйону десь у прифронтовому населеному пункті, простий солдат міг з ним поспілкуватись. У „штурмовій“ ретельно планують воєнні операції на кожному рівні, можна висловити свою думку і очікувати, що її візьмуть до уваги. Крім того, тут гідне матеріальне забезпечення усім необхідним для бою».

Із побратимами Станіславу вдалося пережити чимало вдалих боїв, відбити українську територію чи захопити техніку та ворогів. Однак 2023 рік він пригадує із особливим сумом, адже він забрав побратимів.

«Вовки» брали участь в обороні Бахмуту, куди перекинули тисячі «вагнерівців». Тієї зими українські захисники зустріли чимало втрат і поранень. Загинув командир підрозділу «Вовча зграя», який був взірцем для Станіслава ще до повномасштабної війни.

«Найважчий свій штурм я пережив 28 червня 2023 на околицях Бахмуту. Тими боями ми готували плацдарм для наступу на село Кліщіївка і потім його звільнили. Але в нас було багато поранених. Тоді ми втратили командира — Олександра Філона на псевдо Вірний. Це був мій наставник. Як старший брат… До війни був моїм тренером з рукопашу гопак у спортивному клубі «СІЧ». Його смерть стала великим шоком для нас з побратимами», — згадує чоловік.

А через п’ять хвилин після загибелі Вірного кульове поранення в ногу отримав і Станіслав.

«П’ять хвилин з життя штурмовика»

Набій пробив дві кістки ноги, перебив нерви й сухожилля. Куля вилетіла назовні, забравши частину кістки.

«Кінцівка висіла на шкірі. Прогноз був один — ампутація», — пригадує Станіслав.

Ці миті фіксувала відеокамера, яку бійці носили на формі.

ОБЕРЕЖНО! Відео містить чутливі сцени.

Тринадцять операцій, місяці в шпиталях, болючі відновлення нервів і кісток. Усе це він промовляє коротко, як хроніку.

«Мені щастило, бо від моменту поранення до реабілітації всі спрацювали добре: патронатна служба бригади, лікарі, реабілітологи», — каже хлопець.

Крім спогадів та відео з тих часів, у чоловіка в нозі дозі зафіксовані 25 болтів, які можна намацати під шкірою. І попри те, що деякі нерви не відновлюються, бо перебиті, кістки потрохи зростаються. На думку Стаса, це фантастичний результат.

Наші лікарі під час війни роблять дива. Я бачив це на власному тілі.

Чоловік з вдячністю згадує і патронатну службу. Саме вони вели його від лікарні до лікарні, шукали лікарів, документи, транспорт, підтримували, коли вже не лишалося сил.

«Вони — янголи. Ці дівчата беруть на себе всю роботу по організації лікування поранених, шукають медиків, спонсорів, ведуть документацію, допомагають із закриттям якихось приватних питань до реабілітації. Якби не вони, я не знаю, чи мав би такий результат із ногою», — ділиться ветеран.

Повернення

Після шпиталів і реабілітацій він повернувся додому — у тилове місто. Але повернення фізичне не означало повернення спокою.

«Перші місяці — флешбеки, спогади, нічні сни… І відчуття несправедливості. Я в свій юний вік пройшов сім кіл пекла, а чоловіки мобілізаційного віку ховаються і ще пишуть якісь паскудні речі про армію», — рефлексує хлопець.

Аби адаптуватися до тилового життя, Станіслав довго шукав свого психолога. Траплялося, що спеціалісти самі ледь не плакали від почутого. Зрештою потрапив до військового психолога, старшого чоловіка з бойовим досвідом.

«Спогади з війни нікуди не ділись і несвідомість деяких громадян я теж помічаю. Але психолог дав навички, розуміння, як з цим всім жити. Ти помічаєш несправедливість, але йдеш своїм шляхом зі своїми цінностями і своїми переконаннями», — ділиться Станіслав.

Нині він, як ніколи, цінує прості речі — теплу їжу, чисту воду. «Гроші, тачки, хати і статус — це відходить на задній план», — резюмує.

«Вільні люди мають зброю»

Тепер Станіслав викладає у Волинському центрі підготовки населення до національного спротиву. Вчить цивільних азів медицини, виживання й поводження зі зброєю. Йому імпонує ідея, що «вільні люди мають зброю», яка надає додаткової відповідності.

«Мирна територія може стати фронтом будь-коли. Люди мають знати, як діяти, коли все починається знову», — каже ветеран.

На заняттях йому трапляються люди старші за нього на двадцять років. Але це, переконує, не має значення.

За місяць до свого поранення, під час відпустки у Ковелі, Стас познайомився із Яною — своєю майбутньою дружиною. Дівчина зробила подарунок захиснику — намалювала його портрет і так знайомство переросло в історію кохання. Яна була поруч усі місяці шпиталів і реабілітацій:

«Знадобилось не так багато часу, щоб зрозуміти, що це моя єдина і на все життя».

Сьогодні він бере участь у ветеранських заходах, спортивних змаганнях і планує власну ініціативу в Ковелі — поєднати спорт, молодь і патріотичне виховання.

Каже, що саме з таких осередків виходять мотивовані добровольці.

Його війна не закінчилася після шпиталів і операцій. Вона просто перейшла в іншу форму — у боротьбу за пам’ять, свідомість і готовність тих, хто поруч.