Я його посадив, а ти його зріжеш. Історія луцького майстра музичних інструментів

У свої 27 років Дмитро Березюк із Луцька займається тим, що виготовляє дудки-колянки, дудки-викрутки, бекачі чи бабіки, лігавки, ріжки… Всі ці дивні назви — насправді найменування давніх музичних інструментів, які побутували на Волині. Пристрасть до цієї справи «виплекав» у ньому дід — Дмитро Стасюк. А хист дістався у спадок від прадіда — Пантелеймона Куньчика — знаного майстра, скрипку якого ви можете побачити в музеї в Пирогові.

Перемиль

Дмитро народився в Луцьку, тут виріс, тут навчався у школі, потім — в училищі, потім — в університеті.

Але якщо запитати, як пройшло його дитинство, — першим і головним спогадом буде літо у селі. І дідусь.

«Ми з дідом весь час тусувалися разом. Дивилися „Зоряні Війни“. Він мені зробив шолом Дарта Вейдера з каски електрика, і я в ньому ходив і палкою (читати: світловим мечем) бив кропиву. Робив луки, захоплювався середньовічними приколами.

Дідусів гараж був моїм основним місцем дислокації. Дід мене багато чому вчив, хотів, щоб я займався різьбою по дереву, розповідав про різні види матеріалів: це — дуб, це — клен і так далі.

Дідусь, напевно, найбільше на мене вплинув», — розповідає Дмитро.

Малим хотів бути археологом, як Індіана Джонс. Здається, популярна дитяча мрія, щось на рівні з космонавтом. Але як тільки дізнаєшся, в якому селі хлопець проводив канікули, — все стає на свої місця.

Село Перемиль у Берестечківській громаді Луцького району Волинської області вважається одним із найстаріших сіл всієї України. Колись воно було містом, торговельним центром, столицею Перемильського князівства, перша згадка про яке датується 1097 роком.

Наприкінці XIX століття тут знайшли і дослідили велике городище та 5 курганів. І після радянських археологічних розвідок, які вилучили там багато речей періоду Київської Русі, гралися в розкопки тут двоє Дмитрів: менший і старший.

«Городище розташоване одразу за хатою. На городі у себе ми знаходили козацькі люльки, якісь монетки. З цього почалась моя любов до антикваріату.

Це для мене був плацдарм для дитячих двіжух. Там були козацькі печери, багато стежок, гора 30 метрів, величезний парк і з протилежного боку — річка.

Нещодавно я там знайшов шматок кераміки із зображенням якогось звіра. І зробив з нього свій логотип», — ділиться Дмитро-молодший.

До речі, парк, про який він згадує, — це Перемильський гідрологічний заказник, площа якого — 761 га. Його територія є одним з об’єктів Смарагдової мережі Європи .

Дідуся, Дмитра Стасюка, немає з 2006 року. Онук продовжує регулярно приїжджати у село до бабусі. Там він заготовляє більшість деревини на майбутні інструменти. Любить використовувати дідові груші та клен, про який той колись казав хлопцеві: «Я його колись посадив, а ти його зріжеш».

Диджеріду — й понеслось

Свідомо чи не свідомо, але Дмитро таки вибрав спеціальність, до якої його заохочував дід. Після школи він вступив у Луцьке ВПУ будівництва та архітектури, де вчився художній обробці дерева.

На першому курсі училища хлопець натрапив на відеоурок виготовлення диджеріду — музичного інструмента австралійських аборигенів — з пластикової труби.

Після цього — понеслось.

Дмитро згадав свою шкільну мрію грати на волинці. Знайшов чоловіка у Луцьку, який таку мав. А коли, нарешті, придбав волинку — виявилося, що у неї продірявлений мішок. У процесі ремонтування хлопець зрозумів, що у нього вийде зробити таку штуку власноруч.

«Щоб навчитись робити волинку, спочатку треба було навчитися виготовляти щось простіше — дудки. Перші спроби — з пластикових труб. Майстрував щось у вільний час у майстерні в училищі. На перервах ходив на луг біля Стиру і робив з очерету пищики — деталі, які відповідають за звук у духових інструментах», — розповідає Дмитро.

Спочатку виготовляв середньовічні інструменти. З ними брав участь у багатьох фестивалях. Придбав спершу шліфувальний, потім токарський станок…

Із часом почав цікавитись, які саме інструменти виготовляли та використовували на Волині. Читав наукові статті, дисертації з теми. Потім потрапив у фонди Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

«Три кімнати, всі стіни завішані… Ми з другом знімали мірки, грали на них. Виходило погано», — згадує.

Перша дипломна в училищі — гравюра по дереву на тему УПА.

Друга — колісна ліра. Хлопець зробив її, а потім викупив на одному з ярмарків, де продають дипломні роботи студентів. Цій лірі вже сім років, вона найстаріша у колекції виробів Дмитра.

«Колісні ліри були популярними у використанні на Західній Україні серед лірників — мандрівних співців, часто сліпих. Як у центральній Україні — кобзарів. Останній лірник на наших землях — Іван Власюк з села Залюття Ковельського району на Волині. Його записали у Луцьку в 1924 році. 100 років тому. Це єдиний такий давній запис ліри», — розповідає він.

Традиційно в українських лірах — три струни, але з-поміж волинських трапляються чотириструнні.

Серед виробів Дмитра, які побутували на Волині, є такі:

• дудки-колянки — назва походить від способу її виготовлення: деревину розколювали на дві частини, вичищали серцевину, обмотували корою;

• дудка-викрутка — з деревини викручували серцевину, і виходила така сопілочка;

• ріжок виготовляють із дерев’яної цівки, у нижню частину якої вставляють ріг тварини, у вужчій частині трубки має очеретяний пищик або подвійну тростину;

• лігавка — поліська сигнальна труба, «укорочена трембіта»;

• бекач, вабік — поліська сопілка, яку виготовляли з кори.

«Дудки-викрутки я вчився робити в учнів майстра Герасима Карповича з села Переброди Сарненського району. З паном Герасимом я познайомився на конференції, присвяченій дудкам, у Рівному. Так, такі є. На них приходить максимум 50 людей. Він розповідав та показував, як їх робити. Хлопці їздили в експедицію в село до Карповича, вчилися у нього майструвати дудки, а я — вже у них», — коментує Дмитро.

Часто волинським інструментом вважають волинку. Але немає джерел, які б це офіційно підтвердили.

«Волинка — це не та назва. Є нормальне слово — дуда. Але коли я кажу дуда, то люди не розуміють, про що я», — пояснює майстер.

Її також називають «коза», через шкіру тварини, з якої раніше часто виготовляли мішок для волинки.

Дуда — напевне, найпопулярніший інструмент у Дмитра. Його найчастіше замовляють. Він найбільш фотогенічно виглядає і дуже магічно звучить. Нині дуду майстер виготовляє на замовлення в США.

З інструментів європейського походження, які створює Дмитро, — тальхарпа — чотириструнна смичкова ліра з Північної Європи.

«Я її називаю скрипка мамкіних вікінгів. Її ставлять на коліно і грають смичком. Смички я теж роблю. Оце вчора зробив з нейлону. Для того, щоб була вібрація і звук, натираю їх каніфолем (живицею, сосновою смолою)», — розповідає майстер.

Зараз хлопець працює над виготовленням скрипки-довбанки, каже, що колись вона буде дуже дорого коштувати, бо робить її з Лесиного ясена — колишньої ботанічної пам’ятки, найстарішого дерева міста Луцьк. Ясен ріс перед головною вежею Луцького замку, неподалік будинку, де жила Леся Українка.

Дерево впало у червні 2020 року. З його гілок Дмитро вже виготовив 80 сопілок та одну волинку.

Для різних інструментів майстер використовує різні матеріали. Наприклад, для духових — добре підходять фруктові дерева. На дудки-викрутки — тільки сосна. На скрипки в ідеалі — явір, клен.

Але насправді матеріал не сильно впливає на звук, говорить Дмитро. Наприклад, звучання інструментів з клену і грушки важко відрізнити, хіба вага трохи інша.

«Я в селі нарізав дуже багато грушок. Зараз роблю багато чого з них. Оці волинки дві — з грушки. Ліра з черешні зроблена. Гуслі з черешні. Тальхарпа з сосни й дуба. Ріжки з ясена», — ділиться хлопець.

Альт з Уругваю і прадідова скрипка

Прадід Дмитра — Пантелеймон Куньчик — жив у Підбереззі на Горохівщині, був професіоналом з виготовлення різних предметів з дерева: від бджолиних вуликів і меблів до музичних інструментів.

Про це хлопець дізнався від бабусі, коли вже навчався в училищі.

«Я прадіда пам’ятаю, я його застав, пам’ятаю його майстерню. Він мені лося такого подарував. Чавунного. Сказав: можеш забрати, якщо винесеш. Він дуже багато всього робив: вулики, меблі, мотори до машин. Про це я не знав чи не запам’ятав просто. Цей лось — це все, що в мене залишилося від прадіда», — згадує майстер.

Дмитро понад чотири роки намагався знайти якісь предмети, виготовлені прадідом, у музеях різних міст.

І знайшов. Щоправда, випадково.

Улітку 2023 року хлопцеві трапився занедбаний альт (вид скрипки) з Уругваю початку XX ст. Викупив його в іншого волинського майстра і вирішив відреставрувати. Коли шукав матеріали в мережі, які могли б йому в цьому допомогти, натрапив на статтю про колекцію скрипок у музеї в Пирогові (Національний музей народної архітектури та побуту України в Києві на місці колишнього села Пирогів).

У тій колекції є скрипка 1980-х років із села Підбереззя Горохівського району Волинської області. Майстер, який виконав її на замовлення музею — Пантелеймон Куньчик.

«Стільки років шукав, а треба було просто загуглити», — сміється хлопець.

Дмитро планує поїхати в музей, оглянути інструмент, зняти мірки і створити копію.

Цікаво, що скрипка зроблена для лівші. Дмитро — лівша. Каже, що не знає, чи прадід був лівшею теж.

«Робити те, що хочу»

Два роки тому хлопець орендував місце під майстерню біля колишньої швейної фабрики «Лучанка». За цей час облаштував її всіма необхідними знаряддями, імпровізованими меблями з пеньків дерев. На стінах та полицях — різні музичні інструменти: власного виробництва, у процесі виготовлення, відреставровані, ті, які потребують відновлення. Дуже багато дудок.

До речі, Дмитро виготовляв інструменти для таких відомих гуртів та виконавців: Go_A, KAZKA, «Хорея Козацька», Kalush Orchestra, The Doox, «Пирятин», FOLKULAKA, «Козак Сіромаха», NAHABA, Authentix.

Дмитро багато чим займався раніше: знімав комерційні відео, дизайнив, фотографував, працював на державній роботі, робив костюми, декорації. Йому завжди доводилось мати якусь роботу, окрім виготовлення інструментів. Бо ця професія надто нестабільна: дуже вузька ніша. Але…

«Нещодавно вирішив, що треба робити те, що я хочу. Роблю інструменти.

По-перше, мені це дуже цікаво. Я перед сном можу думати, що буде, якщо поставити не язичок із карбону на пищик, а з пластикової картки. Мені такі штуки сняться. По-друге, тут завжди є чому повчитися, тут немає такого, що я стою на місці. Щодня роблю щось нове, щодня прогресую. По-третє, мене оточує дуже різношерстне коло людей. Мені трапляються як просто прикольні особистості, так і корифеї естрадної музики, наприклад.

По-четверте, я завжди можу поїхати в лісочок, відпочити від людей або сидіти днями в майстерні сам, а потім навпаки — брати участь у фестивалях на десятки тисяч людей.

Дуже багато всього цікавого для мене поєднує ця професія».