Іванович, який монтує луцькі вогники

Щороку на початку зими Микола Калько одягає свою потерту робочу куртку та йде на Театральний майдан: хреститься біля стенда з портретами загиблих військових та героїв Небесної Сотні й рушає до трьох ялинок, які мусить прикрасити до свят. Він — електромонтер КП «Луцьксвітло» й один з небагатьох, хто бачить Луцьк із ракурсу автовишки. 

Миколі Івановичу — 66. Колеги кличуть його Івановичем, молодші — дідом. Цей високий чоловік з обвітреним обличчям й глибокими зморшками на чолі понад 10 років освітлює місто — лагодить світлофори, вуличні ліхтарі, дроти та електроопори, які витримують морози, знеструмлення та війну. А ще він спилює аварійні дерева, обрізає гілки, які заважають комунікаціям, встановлює вуличні знаки.

Це — наша нова рубрика «Місто працює». У ній ми розкажемо про людей, праця яких, на перший погляд, непомітна. Але створює те відчуття комфорту, за яке ми і любимо Луцьк. 

На Миколая до діда Миколи

Поза роботою Іванович — сім’янин та ґазда: одружений, має чотири доньки, сім онуків. Живе у селі Клепачів поблизу Луцька. Поряд — ліс. З дружиною Надією пораються в хаті, мають город та невелике господарство. При нагоді люблять посмажити шашлик: донька маринує м’ясо, тато відповідає за дрова.

Микола з багатодітної сім’ї — з 12 дітей чоловік був другим. Змалку допомагав батькам на городі, пас корів та свиней. Згадує, не любив страшенно ту тяжку рутину, але робив — куди діватись? Коли 20-річний юнак прийшов з війська, тато сказав: «Дивись, сину, нам про менших дітей дбати треба, йди вже на свій хліб». 

Хлопець брався за будь-яку роботу: працював в полі, шоферував. На заробітках зустрів свою Надію — 19-річну красуню, яка працювала на буряках. Згадує, тоді за дівчиною не впадав тільки лінивий. Відвоював! 

«Знаєте, яка в мене жінка? О-о-о… Золотце! Яка вона господиня, гостей любить. Найгарнішу собі надивився й вкрав. Посадив у трактор і повіз до вінця. Живемо душа в душу вже 45 років», — тішиться Іванович. 

Сім’я — гордість Миколи. На його іменини 6 грудня з’їжджаються додому доньки зі своїми сім’ями. В оселі тоді тепло й гамірно: онуки вітають діда, розпитують за життя, той роздає гостинці й тихо радіє повній хаті.

От тільки домашню ялинку чоловік не прикрашає — нема сентиментів до святкового декору. Штучне дерево йому не до душі, а живе рубати шкода. Від хати до лісу — рукою подати, ходить милуватися на живих красунь. На речі дивиться прагматично: краще гарне вуличне освітлення зробити. Радіє: вздовж паркану — туї рядочком, а навколо — ліхтарі й підсвітка. Гарно, ще й стежку добре видно. Краса має бути практичною. 

Дім — його місце сили: прийде після роботи на семи луцьких вітрах, розпалить камін й дивиться на вогонь. Так і засинає. Встає рано — о четвертій. 

«На старості чомусь не до сну. Прокидаюся й дивлюся на стелю, стіни. Лізуть у голову всякі думки, тривога бере», — зітхає Іванович.

Ялиночко, сяй!

За своє життя Микола Калько де тільки не працював: був шофером, трактористом, машиністом бурмашини , працював вальником лісу. До КП «Луцьксвітло» прийшов у 2008 році на вакансію охоронника. Потім закінчив курси електрика на підприємстві й пішов в електромонтери. Відтоді несе світло на луцькі вулиці. 

Поміж буденних завдань прикрасити місто святковими вогнями — місія особлива. На свої гірлянди чекають ялинки на Театральному майдані, у центральному парку, біля міськради. «Луцьксвітло» засвічує ілюмінацію вздовж центральної пішохідної вулиці Лесі Українки — монтує гірлянди та світлодіодні ангели.

Оздоблювати починають з трьох ялин на Театральному майдані. Іванович перелічує новорічний декор різних років, загинаючи пальці: синьо-жовті вогники й кулі, лише сині прикраси, паперові гірлянди. Колір 2026 року — жовтий. Чоловік не рефлексує про тренди — аби іграшки й вогники трималися добре. 

Електромонтер — неговіркий, звик працювати мовчки. Своє заняття не романтизує — трудиться та й годі. Поки вовтузиться з великими коробками з ілюмінацією, коротко пояснює схему роботи. 

Декорування триває три дні. У перший — робочі кріплять металевий каркас на ялинку від верхівки донизу, фіксують кінець до ґрунту металевими кілками. Наступні два дні — прикрашають дерева гірляндами й іграшками.  

Навколо ялинок встановлюють три автовишки, як на хоровод в дитсадку. На щоглах з телескопічною стрілою підіймаються робітники на висоту багатоповерхівки, аби закрутити навколо дерев вогники на відстані 30 сантиметрів між рядами. Іванович в «колиску»  цьогоріч не йде, спостерігає знизу — зависоко уже на його вік. Вистачає роботи на землі. 

«На світлофор чи ліхтар піднятися, СІПи  понатягувати, дерево спиляти — це я люблю.  А туди (киває на верхівки дерев — mm) — вже задуже», — розповідає чоловік.

Він зосереджено дивиться нагору, де почав працювати колега. З висоти падають сухі гілки та шишки. Наразі навіть на новорічний декор витрати мінімальні — використовують прикраси з минулих років.

Чоловік несе з машини важкий оберемок лампочок на дротах. Під ялинками перевіряє кожну на справність і колір: сині кладе в одну коробку (нині їм нема місця на дереві), поламані — в іншу, жовті — розплутує для монтування. Між гілками раз у раз зблискує світло й осяює обличчя чоловіка — він по-дитячому щиро усміхається вогникам у руках. Святу — бути.

Лучани по-різному ставляться до головних новорічних ялинок. Микола наслухався всякого, поки монтував каркас й прикрашав хвойне тріо. Одним болить контраст траурних процесій біля яскравих гірлянд й куль — війна не час для свята. Іншим — шкода старих дерев, просять дати спокій стомленим рослинам. Електромонтер має на те власне бачення.

«Дітей треба потішити бодай раз на рік. Вони за війною дитинства не бачать. Хай хоч вогникам зрадіють», — міркує працівник, згадуючи, як замолоду приходив до новорічних ялинок з власними дочками.

***

У праці Миколи Івановича є тиха непоказна гідність. Робота у нього така — нести людям світло щодня, навіть коли самому болять руки-ноги, а обличчя червоніє від холодного вітру. 

На Театральному майдані Луцька щоденна скорбота за загиблими героями перетинається з надією на світло, яке допомагає витримати темряву. Ці вогні не вгамовують болю, але повертають відчуття, що надія все ще тримається бодай за тонку нитку світла на старих ялинках.