Створити нову опору. Чотири історії випускниць програми «Ідентичності»

Впродовж чотирьох місяців у Луцьку тривало навчання в межах проєкту «Ідентичності». Його мета — допомогти військовим, ветеранам та їхнім партнерам перекваліфікуватися, здобути нову освіту та знайти роботу у креативних сферах. 

23 учасники з нуля опановували професії за чотирьма напрямками: SMM, Graphic Design Beginning, Digital Marketing, Motion Design Beginning. 

Ініціювали проєкт українська освітня фундація Projector Foundation разом із платформою «Алгоритм дій» та центром креативних індустрій «Або Або». Організатори впевнені, освіта в час війни створює додаткові можливості самореалізації у креативній сфері та є своєрідною психологічною підтримкою для українців.

Поспілкувалися з випускницями проєкту про їхній досвід, враження та які навички вдалося опанувати. 

Йти туди, де страшно

Яна Пех, 23 роки. За першою освітою вона викладачка вокалу, за другою — еколог. Освоювала диджитал-маркетинг.

Дівчина з тих, хто не сидить на місці: працює HR-менеджером в IT-компанії, грає в театрі «Гармидер», розвиває батьківську справу оренди котеджів на Світязі «Соловеїв куток». Для неї звично завантажуватись справами нон-стоп. Тільки-но життя стабілізується, знаходить собі нові виклики. 

«Коли заходжу в зону комфорту, стає нудно — починаю депресувати, страждати», — розповідає дівчина.

Партнер Яни — військовослужбовець — засновник бренду домашнього одягу Silence Homewear. Дівчина допомагає підтримувати справу, поки чоловік у війську. Пара використовує усі можливості для зростання. Навесні 2025 року вони взяли участь в освітньо-грантовій програмі для ветеранів та сімей військовослужбовців «Траєкторія 2» від «Дія. Бізнес», але фінансової підтримки не здобули. 

Там Яна дізналася про освітній проєкт «Ідентичності» й подала заявку. Вагалася, чи подужає новий курс — стартував курортний сезон на Світязі, треба було допомагати батькам з туристами, а в театрі планувалися нові вистави, в яких хотіла грати. Зрештою сказала собі: «Треба йти туди, де страшно», і виграла стипендію на навчання.

«Маю «бізнесменську жилку», тому обрала курс з диджитал-маркетингу , аби розуміти, як працюють бізнес-процеси», — пояснює вона.

Передчуття не підвели — навчання було непростим: тригодинні вебінари щочетверга, об’ємні домашки й дипломний проєкт на замовлення бренду пастили у фіналі. Довелося згадати шкільні уроки з математики: таблиці, формули, обчислення — основа диджитал-маркетингу. 

Згадує, на початку емоції зашкалювали: хотілося плакати — не знала, з якого боку підійти до завдання. Пастила, над рекламною стратегією якої трудилася група, снилася й потрапляла на очі в кожному магазині. Підтримали й допомогли не здатися в особливо складні моменти одногрупниці.

«Я працювала з іще п’ятьма дівчатами з різних міст. Мотивували одна одну, коли опускалися руки. Особливо наприкінці, перед захистом курсової, коли кілька днів поспіль сиділи щоночі над завданнями. Труднощі об’єднали — ми здружилися й плануємо зустрітися офлайн», — ділиться Яна. 

Нові знання змінили її оптику ведення бізнесу — навчили бачити горизонт й планувати шлях до поставленої мети, допомогли зрозуміти стратегічні аспекти ведення бізнесу й уникати помилок, які часто траплялися, коли шукала рішення наосліп. Навіть на повсякдень згодилася математика: дівчина записує доходи й витрати в таблиці й бачить, де можна заощадити. 

«Для мене освіта — це не лише нове знання, а додаткова сила. Мені не страшно йти в нові сфери — знаю, що не пропаду в цьому житті», — запевняє дівчина.

Смартфон може навчити

Наталія Лащ, 35 років. Десять років працювала вихователькою у дитячому садку й вела гурток малювання. Освоювала моушн-дизайн. 

Пензля Наталія взяла до рук у 2014 році, коли її чоловік Богдан поїхав у зону АТО у складі добровольчого батальйону «Світязь». Тоді шукала спосіб абстрагуватися від тривожних думок. Допомогли картини за номерами .

«Малювання вимагає занурення у процес: треба змішати кольори, створити відтінок — це дуже переналаштовує, допомагає бути тут і зараз, не хвилюватись про далеке майбутнє. Тоді час проходить непомітно, це полегшує очікування звістки з фронту», — ділиться Наталія.

Згодом покинула розмальовки й стала малювати сама. Пішла на курси, аби напрацювати техніку, а отримала психологічне розвантаження. Бачила, як настрій відображається на картині — кольори демонструють емоційний стан. Полотно вбирає важкі настрої, на душі стає легше.

На початку повномасштабного вторгнення Наталія залишила роботу з дошкільнятами й вирішила створити власну художню студію. Готувалася ретельно, без поспіху: взяла уроки живопису, апробувала власні методичні розробки на племінниках. Спробувала проводити індивідуальні заняття.

Виявилося, дітей шкільного віку до творчості заохотити важче. Розважальні відео та ігри на смартфоні витісняють креатив, стишують таланти. З’явилася думка через ґаджети проштовхнути ідею навчання, мотивувати малюків до чогось корисного. 

Коли Наталія дізналася з Viber-групи для ветеранів про проєкт «Ідентичності», загорілася можливістю підсилити художнє вміння моушн-дизайном. Зацікавилася, як створювати персонажів, які принципи анімації. Надумала створити серію коротких освітніх мультфільмів з простою історією. Наприклад, розробити «живого» пензля, який би розповідав про мистецтво, навчав малювати.

«Моушн-дизайн для мене був зовсім невідомий. Я не знала, що це таке. А в групі вже були люди, які працюють в IT — ставили конкретні запитання. Хочеться працювати на такому ж рівні» — згадує дівчина.

Нарешті видихнула і навчалася у комфортному для себе темпі — доступ до лекцій, теоретичних матеріалів та практичних завдань залишається для студентів протягом року. Тож курс обов’язково допрацює.

«Все не може вдаватися одразу. Іноді треба дати собі час помовчати. Часом в цій тиші можна почути себе, відшукати свою ідентичність», — каже випускниця.

Все красиве й добре народжується з любові

Юлія Савчук, 35 років. За освітою — викладачка англійської мови та режисерка, з 18 років працює режисеркою. Освоювала диджитал-маркетинг.

Юлія кар’єру почала на місцевому телебачені, згодом два роки вчилася в Києві на режисера кіно й телебачення. Зняла документальний фільм «Погляд у майбутнє» про підлітків, які швидко подорослішали через війну.  

Коханий Юлії — військовослужбовець, воює з 2022 року.  Дівчина понад усе чекає закінчення війни, аби бути разом довше, ніж двічі на рік по 15 днів. Пара мріє завести собаку. Бо ж як виховувати пса наодинці?

З перших днів повномасштабного вторгнення Юля разом із десятками інших людей з креативних індустрій Луцька волонтерила у штабі «Ангар». Згадує, там було спокійно. Ніколи було боятись — зосередилась на допомозі. Треба на Харків відправити, там щось затримали, треба знайти броніки.

Волонтерство поглинуло дівчину з головою. Зрозуміла, не зайве мати додаткові опори, коли все йде не за планом. 

Коли дізналася від організаторів проєкту про навчальний курс з диджитал-маркетингу, зрозуміла — це вона, додаткова опора, план «Б».

«Режисура — хитка професія під час війни. Сьогодні є замовлення, завтра — немає», — міркує дівчина. 

Вона працює з рекламою, соціальними проєктами, брендами. Розуміє: сучасний бізнес не може обійтися без відео, але реалістично дивиться на життя. 

Юля цікавиться стратегічним маркетингом: знає, як аналізувати бренд, конкурентів, створювати стратегію розвитку компанії. Диджитал-маркетинг додав технічних знань: навчилася працювати з Google Ads , аналітикою, email-рекламою. 

Замінити режисуру на маркетинг дівчина не планує. Їй подобається те, чим займається. Хоче знімати багато відео, яке б впливало на людей, робило їх добрішими, залишало щось у серці. Але якщо маркетинг знайде її сам — готова відповісти на запит.

«Іноді в житті трапляється роздоріжжя. Тут головне не втратити віру в себе. Злість часом додає мотивації рухатися далі. І йти, не зупинятися. Дива трапляються, але тільки з тими, хто щось робить і робить це з любов’ю. Все найкраще у світі зроблене з любов’ю», — каже режисерка.

Спорт навчив постійно працювати над собою 

Софія Подвальна, 26 років. Тренерка, викладачка фізичної культури та спорту. Закінчує навчання ЛНТУ за спеціальністю маркетинг. Кількаразова чемпіонка світу з кікбоксингу. Освоювала моушн-дизайн.  

Розповідати про перемоги Софія не любить. Пояси та медалі — лише точка майстерності, якої хотіла досягти. Спорт навчив постійно працювати над собою. 

Згадує, якось перед змаганнями пропустила тиждень тренувань. Зрештою, два раунди відбоксувала, на третьому ноги стали важкими, дихання забилося. Програла. Поразка навчила: навіть коротка зупинка може коштувати дорого.

Нині кікбоксинг для Софії — у минулому. Тепер вона — інструкторка із практичної стрільби. За плечима — шість років служби у Луцькому прикордонному загоні, службу несла і на сході країни. Перші дні війни запам’ятала на все життя — 24 лютого 2022 року загинув рідний брат Владислав Неділько у бою під Лисичанськом на Луганщині. 

Дівчина потрапила на передову у 2024 році. Попередні ротації Софію минали: «Дівчинко, куди тобі». Тривалий час намагалася доводити свої вміння, показувати, на що здатна. Врешті вирішила поставити службу у війську на паузу й принести користь вдома — створила громадську організацію для жінок й стала інструктором з вогневої підготовки.  

У квітні 2025 року військовослужбовиця написала рапорт на звільнення. Згадує, втратила певну стабільність. У війську знаєш, коли зарплата та які посадові обов’язки. А тут — вільний політ. Як жити, чим заробляти?

Подала заявку на участь у проєкті «Ідентичності». 

«Чесно, не думала, що візьмуть. Якраз активно подавала грантові заявки для розвитку громадської організації — скрізь відмови. Але прийняли», — тішиться дівчина.

Обрала моушн-дизайн, аби створювати динамічні відео для свого навчального центру. Перше домашнє завдання — зробити базову анімацію на 2–3 секунди  —  Софія перевиконала й створила в 5 разів довше відео. 

Нові знання уже згодилися: спортсменка змонтувала відеоролик для клубу рукопашного бою «Магістр», в якому рік тренувалася. Результатом задоволена. Тепер точно знає, якщо все поламається, втримає на плаву нова навичка. 

З армії запам’ятала правило: завжди має бути запасний варіант, а краще – кілька. 

«Можна робити все, що завгодно. Головне — знайти своє, улюблене. Це, напевно, і є ідентичність — зрозуміти, що саме гріє душу. Не працювати баристою, коли хочеш робити букети. Іти туди, де подобається», — переконана Софія.

Дівчина мріє про мир і подорожі. Хоче поїхати в Африку на сафарі, подивитися на тамтешніх пінгвінів. Любить гори. Хоче пройти шлях «Каміно» — паломницький піший маршрут із Португалії в Іспанію, що триває місяць. 

«В Україні теж є такий маршрут — «шлях Якова» . Хотілося б навесні здійснити цю подорож», — ділиться планами ветеранка.

***

Історії чотирьох різних жінок перегукуються у вмінні залишатися сильними, коли світ хитається. Хтось шукає новий фах, аби підтримати коханого на фронті. Хтось — перетворює біль у творчість або будує план «Б», коли все пішло не так й старі опори зникли. 

Нехай нові знання не змінили життя учасниць докорінно, але дали їм можливість вибудувати ґрунт під ногами, а впертість та стійкість дали сили рухатися. Адже коли війна розхитує стабільність, освіта повертає бажання творити, працювати, підтримувати себе й інших та шукати свою ідентичність.