«Маленький рай, з якого не відбулося вигнання». Міста і місця сили — голосами «Фронтери»

Коли 2—3 серпня хтось міг бачити простір Окольного замку в Луцьку, то здавалося, що цей невеликий шматок луцької землі перетворився на місце неабиякої сили. Дивовижні та світлі люди зійшлися тут. Завдяки цьому весь Луцьк здавався місцем притягання, містом надії та волі в Україні.

Тут були люди з усієї країни та навіть з-поза неї. Але їх єднала одна територія, одна земля. Це все повнилося енергією духу, віри й великого тримання один за одного у період, що найважчий в житті кожної людини, — війни.

Якщо ж абстрагуватися від «Фронтери», то у кожного з нас є подібні місця чи міста, з якими ми стаємо сильними. Це наші точки опори. А треба — то й точки опору. І говорити про них ми можемо довго й натхненно. Бо навіть спогади про ці місця тримають.

misto.media хоче розповісти вам про деякі з них.

Делятин. Посіч

Таких місць кілька, але є посеред тих кількох — одне дуже особливе. В загальному розумінні воно — архетипічне. Та для мене особливе, неповторне. Тут ми маємо велику діалектику повторності й неповторності. То як з людиною — всі люди мають подібні властивості, риси, але ми вважаємо кожну людину окремо неповторною. Через оцей неповторний збіг, який і справді буває один раз у вічності.

І так само з тим місцем, яким для мене є містечко Делятин в долині Пруту на Гуцульщині. Там Прут уже набрав сили, він швидкий, потужний і міцний.

Те містечко колись було більше містечком, ніж тепер. І за розміром, і за важливістю.

У кінці 19 сторіччя там була прокладена залізниця, яка провадила зі Львова до тодішньої Угорщини, до Рахова і далі. У Делятині вона зустрічалася з іншою гілкою залізничною, яка веде до Коломиї.

На той час, відколи починається моє перебування там, Делятин більше нагадує селище. Але не про то йдеться, йдеться про частину цього місця. Є таке поняття — вернакулярний район — це, так би мовити, урбанний ландшафт. Як ми вирізняємо ландшафти у великих краєвидах і даємо їм назву. Вернакулярний район — це такий маленький ландшафтик в межах урбанного простору, в межах поселення.

І от Делятин зберіг дуже-дуже багато таких давніх частин, які виразно поділені. І та частина, про яку я говорю, називається Посіч. Посіч — тому, що там колись, напевно, посікли ліс, там його повалили, і згодом там виникли оселі. То є місце, де ми з братом бували з дитинства. До школи — дуже часто, а коли почалася школа, то цілі лі́та. Але тих літ було багато, і лі́та були довгі, значно довші, ніж тепер, чомусь.

Це місце стало формотворчим для мого брата і для мене, вплинуло на його прозу, його писання і мою прозу, моє писання. Але ще більше визначило моє світовідчуття. І то є місце, яке я потім успадкував від свого покійного батька і за яким я тепер дбаю. І це дбання — за тяглість, за те, щоби ця тяглість не уривалася. Це дбання про тривання дало мені також інше відчуття моєї присутності там і моєї відповідальності.

То є з одного боку рай, в тому сенсі первинного дитячого раю, з якого не відбулося вигнання. Бо зазвичай рай ми пізнаємо за тим, що ми його втрачаємо. І говоримо про втрачений рай або про вигнання з раю. То в цьому разі то є такий маленький рай, з якого не відбулося вигнання. Я там можу бути дотепер. Це є несамовитий досвід також, цей внутрішній досвід цілісності життя. Коли я там є, то я водночас бачу себе і зовсім маленькою дитиною, і трошки старшою дитиною, і підлітком, і юнаком, і молодим дорослим чоловіком, і чоловіком, який там косить траву, і який дбає за дім, але чоловіком, який там думає, який там пригадує, переживає, який там пише. І це є неймовірно, це велика благодать, яка в наші часи не багатьом дана.

Київ

Загалом в Україні я маю багато особливих точок больових і навпаки — точок сили, які мене якось тримають на плаву завдяки людям, завдяки дуже різним факторам, але все ж таки Київ, моє рідне місто, я поставила б на першу сходинку, тому що сім’я — це власне та база, яка дає мені якісь суперсили.

Це навіть не місце, це згусток енергії, куди ти можеш повертатися впродовж життя знову і знову, щоб трошки набратися сил і піти далі. Звідки ми ніколи не виростаємо, де ми залишаємося дітьми. У мене так із Києвом.

Мене багато чого в ньому дратує. Це дуже непросте місто. Воно вміє вибісити так, як вибішують батьки. Але водночас це місто дивовижне, і воно мене продовжує так само наповнювати.

Київ, як будь-яке велике місто, — це місто перехресть. Там нашаровується все, що хочеш — від людей до якихось перехресних впливів. Це нескінченна еклектика в архітектурі. Це місто дуже різних речей — як якихось огидних пластикових кіосків і наліпленої реклами будь-де: на архітектурних пам’ятках, балконах, так і місто справді великої поваги до його стародавнього духу і водночас дуже молодої енергії.

Зараз я працюю над фільмом, який спробує пояснити ці мої складні почуття до Києва під час війни. Це буде анімаційний повний метр, анімаційна документалістика. І в такій формі я спробую більш розгорнуто пояснити, чому ця велика столиця яскрава, схожа на будь-яку іншу європейську столицю, здається такою, в якій часом нібито не відчувається війна. Але якщо придивитися уважніше, ти її бачиш всюди, передусім в людях, які з тобою поруч.

Більче. Бахмут

Перша — це моя універсальна точка, якраз те село, яке я описав у вступній промові на цьогорічній «Фронтері». Село Більче у Рівненській області. Буквально перше село відразу за областю Волинською. Моя мама і бабуся звідти. За їхньою хатою є схил. Коли ти йдеш до нього по стежці між двома городами, перед тобою на горизонті десь за півтора кілометра — величезний ліс, а перед ним — луг, по якому протікає річка Стир. Цей схил якраз до неї спускається. Це — найкращий ландшафт, який є у мене в житті. Він завжди мені дає сили. Напевно, тому, що він тягнеться із дитинства.

І коли в мене нема про що писати, а дуже хочеться щось написати, то я уявляю цей пейзаж собі, і над ним в небі починають створюватися якісь кілька образів. Коли я читав «Я (Романтика)» Хвильового, мені здалося, що там описане просто це місце.

Друга (якщо з погляду війни подивитися) — це Бахмут. Я був у Бахмуті кілька разів, вже після 14-го року. І там прекрасна набережна була — нова, сучасна. Бруківку виклали, і річка тече, і церква через річку — дуже. І той контраст, який зараз є в Бахмуті та в інших там містах, які просто стерті (Вугледар, Часів Яр) — це жахливо. Але тримає те, що, можливо, колись у майбутньому цю світлу реальність, яку повністю стерли, ми ще матимемо нагоду відновити.

Миколаїв. Шупики

Я казала б про два місця. Перше — звісно, Миколаїв, дім моїх батьків, місце, де я виросла, сформувалася і загалом, з яким пов’язані всі найтепліші спогади від народження і до 20+ років, коли звідти виїхала.

Зараз я не маю причин їздити туди, тому що мої батьки виїхали з міста, моя сестра — у війську, вона зараз на Донеччині. Але ті рідкісні нагоди відвідати його, побувати вдома, дуже додають мені сил. Я їздила у Миколаїв із презентацією книги «Контурні карти пам’яті», вже пройшов якийсь час, а я подумки повертаюся до цієї поїздки. Вона була дуже тепла, тому що місто стоїть, місто тримається, воно, звісно, трохи змінюється, але загалом лишається таким, як я його пам’ятаю.

А друге, якщо дозволите, то вже в час повномасштабного вторгнення ми з чоловіком купили стареньку хату в селі Шупики в Київській області. Це єдиний дім у цьому селі, який такий старий, дерев’яний, там немає нічого з пластику. Все, що могли, ми залишили, відреставрували. І для мене зараз це теж таке особисте місце сили, коли хочеться втекти від людей, через загальну втому і якісь інші речі, стрес накопичений.

Я можу поїхати туди, пофарбувати стіни, посадити якісь рослини і спостерігати за тим, як вони ростуть. Дуже тішуся, що є таке місце, і мені б хотілося, щоб воно зберігалося і ставало нашим сімейним.

Львів

У мене є і місто, і місце. Місто — це однозначно Львів, де я живу із 2017 року. І хоч я родом із села в Івано-Франківській області, недалеко від Рогатина, себе ідентифікую львів’янином. Я дуже люблю це місто. Я впевнений, що воно найкраще мені для життя. І коли хтось говорить про те, що я просто мало де взагалі був, крім нього, то відповідаю, що це, як з жінкою: перед тим як одружитись, ти не зустрічаєшся з усіма. Ти просто розумієш, що це — твоя жінка. Хтось раніше, хтось пізніше. Я зрозумів одразу.

У Львові є музей народної архітектури просто неба — «Шевченківський Гай». Суть його в тому, що це, як великий ліс зі старими хатами, церквами із різних регіонів України. Мене там приваблює така стара церква і невеликий монастир Української греко-католицької церкви. В тому монастирі зараз живе четверо чоловіків. У часи, коли я вперше там побував, їх взагалі жило двоє. З ними — отець Всеволод — мій духовний наставник і колега з 2019 року.

Це — найспокійніше місце на світі для мене. Коли я з війни приїжджав у відпустки, Львів міг тиснути своїм шумом, кількістю людей. Тоді я знаходив час, щоб поїхати в «Шевченківський гай», пройтися мощеними бруківкою стежками до монастиря до своїх друзів, де у них є така альтаночка, схована серед дерев біля їхнього городика. Поспілкуватися з ними, з’їсти монастирського борщу, випити кави. Внормуватися та заспокоїтись. Бо для мене набратись сили означає набратись спокою. У біганині, у справах, всякому всілякому, я себе гублю. А там час ніби застиг.

Криві Коліна

Якщо говорити про місце сили, то для мене це щось таке, мабуть, дитяче. Якщо наше дитинство було хорошим, щасливим, якщо ми були в колі людей, які нас любили, які нас підтримували, якщо це були близькі рідні люди, то, напевно, для більшості це все-таки місця, пов’язані з дитинством.

Моє місце — село з такою дивовижною назвою — Криві Коліна на Черкащині.

Там тече річка Гірський Тікич, хоча це ні разу не Карпати, але там є скелі та річка в’ється, наче стрічка, чи як там кажуть.

Це село, де народилася моя мама, а я там проводила дуже велику частину свого дитинства. Там і зараз живуть мої батьки, куди переїхали після повномасштабного вторгнення. Це таке місце, яке пов’язане з отією Україною, яка була в моєму дитинстві. Я туди повертаюся, коли є можливість.

Україна

Ми з колегою Тамарою Вронською писали наукову статтю для французького журналу щодо людей, депортованих із заходу України. Власне, там було про жіночий досвід: як депортували, як вони їхали, як вони селилися, про тортури, про мертвих дітей, про все-все-все.

Один із сюжетів — про те, що на такий суцільний подив місцевих репресантів жінки втікали з місць, куди їх привезли. І чому це дивувало цих наглядачів? Тому що для цих жінок радянська територія не була своєю. Вони тікали додому. В листах навіть писали, наївні люди, своїм родичам, що «ми будемо тікати додому». У статті ми подали статистичну інформацію. Вона стосувалась Станіславської області (з 1962 року — Івано-Франківська, — mm).

І рецензентка нам написала: «Це нерелевантно, оскільки так виглядає, що вони всі жили в Станіславській області». Я спочатку не зрозуміла, в чому зауваження. От просто, що нерелевантно? А далі вона стала пояснювати: «Вони намагались дістатися дому. А ви даєте матеріал тільки зі Станіславської області».

Далі я написала такий трошки параграф про те, що, власне, для цих втікачок поняття дому було ширшим, ніж Станіславська область, але, очевидно, вужчим, ніж місце, місто, містечко, село. Для них «додому» означало в Україну, в ту землю, яку вони знали. І вони дійсно часто були зі Львова, наприклад, а тікали дійсно в Станіславську область чи будь-куди інше. Але на ту територію, яку вони відчували, як свій дім, як свою територію.

Я дуже добре розумію цих жінок-втікачок. З початку війни в 14-му році питання: «Коли ти додому?» завжди викликало у мене спочатку такий біль невеликий, а потім паузу, бо мені треба було подумати. Просте ж питання: «Коли ти додому?». Мій дім залишився в Донецьку. Коли я додому, не знає ніхто.

А от вже з повномасштабним вторгненням, питання: «Коли ти додому?» абсолютно зрівнялося в мене з втікачками із заходу України. Все це — мій дім.

Тут кожне місце, місто, село дає мені силу. Де б я не була — я вдома. На прифронтових — я вдома. В Києві — я вдома. Я навіть в Луцьку тепер не відчуваю себе чужою. То для мене «додому» означає в Україну й автоматично означає, що будь-який простір тут дає мені силу.

*

Цей текст створили з історій про свої місця сили: