«Географія кохання» — про розлуку, що несе війна, і віру, що народжується у прифронтових містах

Жінка у блакитній спідниці йде по перону вздовж залізничної колії.

Фотографка Людмила Герасимюк підготувала для цього тексту фото із залізничного вокзалу — місця, яке стало щемко важливим для тих, хто їздить потягами на війну. Або ж до коханих у прифронтові міста. Світлини зроблені з дозволу «Укрзалізниці».

Досвід військового, що спостерігає перші місяці життя доньки онлайн, і жінки, що виховує двох дітей й плекає любов, чекаючи чоловіка з фронту.

Від авторки:

4 квітня 2025 року я натрапила на пост журналістки Олесі Котубей-Геруцької, в якому вона описувала свій стан постійної розлуки й коротких побачень із чоловіком у різних містах недалеко від фронту. Олеся пише:

«Сьогодні у нас 4 роки разом. І з них вже 2,5 — ми не поруч. І сьогодні ми теж не поруч. Як і минулого року, і позаминулого — цікаво усвідомлювати, що лише першу нашу річницю ми відмічали разом. І це було під час перших місяців повномасштабної війни…

Але сьогодні я думаю не про те, чого не маю, а про те, що маю. Сьогодні ми не поруч, але ми були разом на цих вихідних, я мала нагоду з’їздити до чоловіка. Загалом за весь час його служби, я порахувала, я їздила на побачення в «Десну» (навчальний центр, — mm) — пів години в коридорі госпіталю, в одне місто в Житомирській області, тричі в Запоріжжя, зокрема після його поранення, чотири рази у Дніпро, один раз у Кривий Ріг і вже чотири рази в Суми. Окрім відпусток — це розкішна географія любові…»

Слова «географія любові» ніяк не йдуть з голови. Навколо — жінки, що чекають. Чекають коханих вдома, чекають дзвінків і повідомлень, чекають, коли можна до нього приїхати. А коли ту дату отримують, то з усіх сил шукають найшвидший спосіб добратися з точки А в точку, де їхнє серце.

З тими жінками — чоловіки, що ніколи не планували бачитись з сім’єю раз у декілька місяців, стати військовими, взяти до рук зброю й опинитись там, де кожна секунда загрожує смертю.

Як переживають розлуку обидві сторони — ті, що чекають вдома, і ті, що пішли цей дім захищати?

Як їм вдається зберігати стосунки, народжувати й виховувати дітей, кохати, незважаючи на війну?

Вони спробували розповісти.

Наталя ++ Сергій. Погляд жінки

Під лівою ключицею у Наталі три роки тому з’явилось татуювання — слово «Лютий». Його вона присвятила чоловіку — Сергію, що з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов на фронт. У лютому у нього — день народження. У лютому він одягнув піксель. З лютим характером, Сергій ще й позивний отримав — Лютий.

— Кажу йому: «Серьожка, набий моє лице десь». А він каже: «Наташа, ну мало лі шо», — розповідає історію з татуюваннями жінка, наголошуючи, що поряд із їхнім коханням завжди крокує гумор.

З жартами, що зберігають близькість та легкість у стосунках, вони прожили у шлюбі 16 років, три з яких — на відстані через війну.

Як і все їхнє життя, жарти адаптуються під нову реальність, «мілітаризуються» та «чорніють». Але свою головну функцію — допомагати любові — виконують відмінно.

Подружжя навчилось (і вчиться завжди) чути одне одного, не знецінювати різний життєвий досвід. Сваритись і миритись. Викроювати час для двох. Навіть коли час разом у маленькій старій квартирці у Краматорську дорівнює часу у потязі до цієї зустрічі.

«Я тебе в день весілля любила менше, ніж у той день»

Сергій і Наталя (прізвище не вказуємо на прохання героїв у цілях безпеки — mm) — обоє лучани. Познайомились в університеті. Його відрахували з першого курсу, бо почав працювати та не відвідував пари. Він вступив вдруге й опинився у групі, де навчалася вона.

Зустрічатись почали вже по закінченню п’ятого курсу юридичного факультету Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) — до того Наталя не хотіла стосунків з одногрупником й не відповідала на залицяння.

За рік пара одружилась, ще за два — народили первістку — доню Дар’ю, якій цього року виповниться 14. А згодом народився син Ілля, якому 27 липня — 11.

По закінченню університету Наталя 11 років працювала секретарем у суді. А у 2021-му почала адвокатську практику. Її професія відбивається, чи то пасує, її зовнішності та вдачі — гострий погляд, впевнені голос та хода, діловий стиль в одязі, що перетинається з жіночністю, ідеальні й стримані манікюр, зачіска, макіяж.

Сергій же після навчання почав займатися перевезеннями авто із закордону. У робочій поїздці він був і 24 лютого 2022 року. Стояв на кордоні, коли зателефонувала дружина зі словами: «Тут таке робиться, тут таке почалось. Стій на кордоні, давай я приїду до тебе з дітьми». «Я повертаюсь. Дочекайся мене», — відповів чоловік. І ці слова Наталя згадує до сьогодні, тримається за них і чекає.

Сергій приїхав до Луцька й одразу пішов у військкомат. Він став добровольцем у тодішній 100 окремій бригаді територіальної оборони, з березня 2024 року — 100 окремій механізованій бригаді.

«Офіційно заявляю, що в день нашого весілля я кохала тебе менше, ніж сьогодні», — писала Наталя 27 лютого 2022 року, коли чоловік йшов боронити дім, в якому залишились дружина, діти і пес.

Ніхто з цього списку не знав, що розлука буде такою тривалою.

«Тримайся. Я за тебе. Напишеш, коли повернешся із завдання»

Спочатку Сергій проходив службу у Луцьку. Додому не відпускали, але Наталя могла під’їхати, випити разом кави.

У березні військового перевели до кордону з Білоруссю. А влітку 2022-го — на Схід. Тоді надія на те, що все швидко закінчиться, почала зникати. А з’явилося розуміння, що треба адаптуватися до нового життя.

Перший виклик — виховання дітей, яке стало завданням одного, а не двох партнерів. До ролі матері Наталі додалась роль батька. І треба було проговорити це з чоловіком, якому теж було не легко звикнути до своєї нової ролі.

— Коли чоловік їхав на фронт, сказав мені, щоб я не дзвонила через проблеми з дітьми й інші дрібниці. А я собі подумала: а про що нам тоді говорити? Казати, що все класно, він потім приїде, а дитина в кімнаті зачиняється? — згадує Наталя.

Тоді вона вирішила розповідати все. Бо це важливо для неї — її контекст, в якому хоче бачити й свого чоловіка. Як хоче знати і його щоденні проблеми й почуття.

— Він зрозумів, що помилився. Сказав, що хвилювався, бо буде не на зв’язку. Тим паче там тилові проблеми справді виглядають дивно. Але вони мої. І з ними я живу. Хочу, щоб він розумів, що мені теж буває тяжко, хочеться поговорити. Ми ще тоді посварились, я сказала йому, що він безсумнівно — герой, але я хочу, щоб мій вклад теж цінували, — говорить жінка.

Завдяки діалогу помирилися. Зараз жартують, що з підлітками інколи важче, ніж на передовій:

— Пишу йому: «Іду на бойові дії», «На лінії фронту», коли заходжу в кімнату до доньки. А він мені: «Тримайся. Я за тебе. Напишеш, коли повернешся із завдання». Такі у нас жарти.

Окрім роботи й турботи про сім’ю, Наталя багато читає й ділиться відгуками на книжки у своєму блозі. Улюблені її твори — «Пройти крізь стіни» Марини Абрамович, «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової й «Так тобі і треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» Каті Бльостки. Написані жінками, ці книги мають щось спільне — героїню, яка має зрозуміти, що її щастя — це її відповідальність і робота.

До повномасштабного вторгнення, каже Наталя, їздила залізницею востаннє, коли ще була студенткою.

До повномасштабного вторгнення, каже Наталя, їздила залізницею востаннє, коли ще була студенткою.

«Мама, чого люди плачуть, коли щасливі?»

Відстань віддаляє, каже Наталя. Як чоловіків від дружин, так і дітей від батьків.

Жінка почала будувати зв’язки з чоловіком і дітьми маленькими кроками. Інколи достатньо просто написати одне одному «на добраніч» чи, наприклад, сказати дочці попросити дозволу пофарбувати волосся не в мами, а в тата.

Коли Дар’я не справляється з домашнім завданням зі школи, теж може написати тату. Надсилає йому задачі з математики, а він розв’язує їх із побратимами. Наталя думає, що не всі це зрозуміють, хтось засудить — чому вона сама цього не зробить, а чоловіка на війні турбує. Але вона бачить, що це тримає її сім’ю вкупі, є гачечком, за який чіпляються діти із татом на відстані 1000 кілометрів.

— Якось Дашка в мене спитала: «Мама, а чому люди плачуть, коли щасливі?». А потім діти не бачили тата пів року. І от він приїжджає нічним потягом о 6 ранку, ми їм нічого не сказали. Заходить в її кімнату, обіймає і вона починає плакати. Отак знайшлась відповідь, — ділиться жінка.

В інстаграмі Наталі є фото, де син лежить й обіймає подушку, на яку одягнена футболка тата. Вона пише, що робив він це не один раз і так засинав.

А коли Сергій крайній раз був вдома, перед сном Ілля сказав мамі:

«Мам, тато знов їде і знов один джойстик від приставки буде лежати в пилюці… І знов у футбольній грі на приставці буде писати „Гравець 1“ і „ШІ“, замість „Гравець 2“. А ще ввечері тепер знов буде тільки одне на добраніч…»

Найсмачніші бургери в Краматорську

У листопаді 2024-го Сергій приїхав на день народження доньки додому. Від’їжджаючи, сказав дружині: «Буду в березні». Ціла зима попереду, яку треба було пережити окремо, здавалася нескінченною, ще навіть не почавшись.

Тоді чоловік вперше запросив Наталю приїхати до нього в Краматорськ. Там він із побратимами орендує маленьку квартирку, де вони живуть, повертаючись зі служби у «тил».

Сергій купив квитки, Наталя домовилась з його батьками, щоб приглянули за дітьми. І 1 січня 2024 року сіла у нічний потяг «Луцьк — Київ», що відправляється з Луцька о 21:19 й прибуває до столиці о 6:00. А звідти одразу пересіла в «Інтерсіті» до Краматорська, що вирушає о 6:52 та прибуває на місце побачення об 13:46.

— Їхати у прифронтове місто вперше — хвилююче. Але коли я сіла в «Інтерсіті», побачила стільки військових… Вони мовчать, але ти розумієш, про що. Це нагадало мені відчуття єдності в оті перші місяці. Так само дружини й дівчата військових їдуть, їх одразу видно по черзі до вбиральні, коли під’їжджаємо — хтось переодягається, хтось підфарбовується. Відчуття, що ти серед своїх, у правильному місці, їдеш до свого чоловіка — приглушує страх, — ділиться досвідом першої поїздки на Схід Наталя.

Найбільше у Краматорську, який так часто бачила в новинах про обстріли, її здивувало життя, що там вирувало. Кав’ярня «Франсуа» біля вокзалу, магазини і навіть книгарня, оголошення «Роблю ноготочки» у місцевих пабліках поряд із оголошенням повітряних тривог, заклад, куди Сергій повіз її на найсмачніші бургери у місті.

Але й пригнічував контраст до того життя — будівлі навколо розбиті ворожими ракетами, авіабомбами, дронами і всім, що долітає на відстані, яка, на жаль, скорочується.

— Але ти вже зі своїм чоловіком. Як би дико це не звучало, морально я там розслабляюсь, — каже жінка.

«Я у відпустці»

«Я у відпустці», — пише Наталя клієнтам у месенджерах, коли знає, що буде без зв’язку в Краматорську. Каже, вони напевно думають, що на Мальдівах відпочиває. А вона на Донбасі, вперше почула шахед і питає чоловіка, чому вони не ховаються.

19 червня цього року у них 16-та річниця шлюбу. Колись мріяли на 15-ту поїхати в Каппадокію, політати на повітряних кулях.

«Коли ти обіцяв мені показати світ, я трішки не так це уявляла», — підписала Наталя фото на фоні знака «Краматорськ» натомість.

— Кохання — це фундамент. Міцний витримає все. З війною до нього додалась ще повага. Ми любили одне одного у Венеції, ми любимо одне одного в Краматорську. Нічого не змінилось у почуттях. Інші обставини. Сварок, наприклад, менше стало, бо ми рідко бачимося, — сміється жінка.

Вона вважає, що поїздки до чоловіка зближують їх. Бо тепер не тільки він в її контексті, а й вона — в його. Розуміє, про яку будівлю в Краматорську розповідає їй чоловік, знайома з побратимом, про якого слухає. А ще з’являється нове поле для спільних жартів з його реалій.

«Мені важливо, що ти приїжджаєш», — каже Наталі чоловік.

Їхати до нього набагато легше, ніж назад, говорить жінка. Прощання на вокзалі в Краматорську — сльози. Або сміх, а вже у вагоні сльози.

О 14:30 «Інтерсіті» Краматорськ — Київ відбуває. І вже об 21:57 Наталя перестрибує в інших потяг — до Луцька, де о 6 ранку знову почнеться очікування.

Віктор ++ Ольга. Погляд чоловіка

Віктор Голіков — приклад того, який відбиток на дорослій людині лишає її дитинство.

Коли він був малий, часто їздив із татом, водієм автобуса, за кордон. Звідти його любов до дороги і пригод: вже у дорослому віці багато подорожував і працював у Європі, завів друзів у Швейцарії, встиг пів року пожити в Естонії.

Коли він був малий, тато з тих поїздок привіз плівкову мильницю і полароїд (камера із миттєвим друком світлини, — mm). На ці рідкісні на початку 1990-х років в Україні фотоапарати, вони знімкували і своє життя, і людей навколо, наприклад, всіх знайомих у школі на 1 вересня. Звідти й професія його життя.

Віктор Голіков — відомий у Луцьку фотограф. Його найбільше знають за роботи у стилі ню, а також за серію портретів військовослужбовців.

У дружньому колі ще називають стартапером — Віктор завжди має купу ідей і готовий їх втілювати. У Луцьку він причетний до заснування фотостудій, креативної івент-агенції FeelGood Agency, перукарні Chapter 1.

Погляд його блакитних очей ясний та енергійний і сьогодні: навколо справи, дзвінки, повідомлення, на які треба відповісти вже. Віктор з тих людей, від яких у кімнаті стає світліше, живіше.

Ще до того, як стати профі у фото, він набивав руку (й око) у луцькому нічному клубі «Золото» — фотографував відвідувачів, коли вперше побачив її.

Оля тоді була студенткою юридичного факультету Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП). Вони не заговорили у «Золоті», але згодом випадково зустрілись на вулиці, прогулялись й, як каже Віктор, після того «ні вправо, ні вліво».

З тієї зустрічі пройшло 14 років, 10 з яких Віктор і Оля — подружжя. Майже два з яких, Віктор — військовослужбовець. І вже більше як пів року вони — батьки.

На залізничному вокзалі чекали й Віктора. Не прийшов. Не зміг. Час військових їм не належить, де б не проходила їхня служба. На залізничному вокзалі чекали й Віктора. Не прийшов. Не зміг. Час військових їм не належить, де б не проходила їхня служба.

На залізничному вокзалі чекали й Віктора. Не прийшов. Не зміг. Час військових їм не належить, де б не проходила їхня служба.

Голіков/Турист

Восени 2021 року Віктор переїхав працювати в Естонію. А в лютому 2022-го повертався оновити документи. Вже тоді він попереджав друзів за кордоном, що найвірогідніше, повернеться нескоро — у початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну не сумнівався.

Коли на Луцьк прилетіли перші російські ракети, чоловік став волонтером у благодійному фонді «Ангар», через знайомства за кордоном привозив звідти автівки й разом з іншою допомогою доставляв їх для військових. З поїздками у прифронтові міста й села приходили думки: «Хлопці тут місяцями. Чому я не тут? Чим я кращий за них?» — згадує Віктор відчуття того, що робив недостатньо.

Згодом привіз волонтерку другу Володимиру Хомичу, який служив тоді у 109 окремій бригаді територіальної оборони, трохи там фотографував, познайомився з його побратимами та командиром й отримав усне запрошення: «Надумаєш, го до нас. Знайдемо тобі за спеціальністю місце».

Повернувшись до Луцька, він почав готуватись — вчитись поводженню зі зброєю, такмеду.

6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської гідроелектростанції, що спричинило затоплення населених пунктів на лівому низькому березі Дніпра на Херсонщині.

Голіков як волонтер зібрав допомогу серед лучан і поїхав у Херсон рятувати тварин. За словами його дружини, вернувся він вже іншим. «Ти тут, але ти вже не тут».

— Морально я вже був готовий, але хоробрості мені піти самому не вистачило. По суті я дочекався повістки, яку отримав в жовтні 2023-го. З нею поїхав одразу в ТЦК, щоб потрапити в підрозділ, в якому хотів служити — до Хомича, — розповідає Віктор.

На навчанні треба було назвати свій позивний. «Турист», — придумав. Позивний не прижився, називають його всі — Голіков. Але коло з дитинства, з любов’ю до дороги, замкнулося й тут.

Мія Вікторівна

Те, що Віктор їде на фронт, Оля сприйняла зважено й реалістично. Що так буде знали обоє й готувались — кожен по-своєму. З її сторони я отримав мудру підтримку, каже Голіков.

Він натомість старався всіляко бути поруч крізь відстань — писати повідомлення й телефонувати, як тільки з’являється така можливість. Надсилав подарунки, які мали сенс для них як пари. І звичайно шукав можливості вирватися до дружини хоча б на день: «Це, мабуть, найбільше спонукало і Олю чекати, і мене летіти до неї», — говорить Віктор.

Через декілька місяців Оля вирішила їхати до чоловіка сама. Перший візит — на Новий 2024 рік — у тоді ще прифронтовий Покровськ.

— Я пам’ятаю в той день по місту лягали ракети С-300. А вона така: «Блін, прикольно. Може я переїду до тебе сюди?» Я цю фразу запам’ятаю на все життя. Замість того, що оййойой, треба тікати, вона каже: «Слухай, нормальна квартира, давай я залишусь?», — пригадує Голіков.

Наступного разу Оля приїхала у Покровськ у березні того ж року. З чоловіком вони мали змогу провести разом чотири дні. А за декілька тижнів після повернення дружини у Луцьк, о 6-й ранку Віктор отримав дзвінок: «Добрий день, в мене новини».

Дитину сім’я Голікових хотіла давно, планувала. І якось нічого не виходило. Мабуть, не був час, чи що, пригадує Віктор.

— Я думаю, що це інстинкт продовження роду в критичних ситуаціях дуже сильно спрацював. І малеча, яка зачата в Покровську, в будинку, в якому така дірка від КАБа зараз, народилася 6 грудня — на День Збройних сил України… Мія Вікторівна, сьогодні вже 7 місяців і 9,5 кілограмів ваги, — гордо і щасливо вимовляє він, наче смакуючи ті слова і проживаючи їх появу у його житті.

Найважче, згадує, те, що всю вагітність дружини та перші пів року життя дитини, він не міг бути поряд. Пропустив унікальні моменти, які більше не повторяться — першу усмішку і сльози, перший зуб, як Мія почала повзати — все це батько бачив лише на екрані.

— Для Олі це було дуже важко, тому що неправильно дитину ростити самій. Є підтримка її мами, за що їй дуже-дуже вдячний, яка поруч завжди, навіть зараз, коли я тут, їй мама допомагає. Але це не я. Це не чоловік, це не тато. Ось це важко, — зізнається.

З чим військовому «поталанило» — це з розривом меніска, який довелося оперувати й проходити реабілітацію. Лікарняна відпустка тривала два місяці й збіглася з останніми місяцем вагітності Олі й першими 10 днями життя Мії. Віктор не завжди міг бути корисним, але він був поруч, чому дуже радів.

«Любарт» — дім

Якось у Дружківці Голіков зустрівся із військовослужбовцем «Азову» Василем Переверзєвим. Запропонував зробити тому кілька фотопортретів. Після їхньої публікації отримав відгук: фото сподобались командиру корпусу — Редісу — і він хотів би бачити його у медійній службі «Азову».

І Віктор перевівся. Разом із двома побратимами. З початку липня 2025 року Голіков є військовослужбовцем у команді фандрейзингу у 20 бригаді «Любарт» 1 корпусу НГУ «Азов».

Зараз службові обов’язки Віктора дозволяють йому перебувати у Луцьку й частіше бувати вдома. Каже, ще не усвідомив, що таке батьківство, бо на трохи прибіг і знову на службу. А повсякденна рутина — на дружині.

— Але це такий кайф, коли малеча хандрить, не може заснути, ти її береш на руки, не мама, як зазвичай, а ти. Якось по-своєму її обіймаєш, і вона у тебе на руках засинає… А вчора був перший раз, коли я виходив із дому, і вона почала через це плакати і повзти до дверей. Вона вже почала усвідомлювати, що я поруч, що я людина, яка у її житті тепер частий гість, — додає він.

Зі змогою частіше бувати вдома подружжя помітило, що майже два роки розлуки даються взнаки. Віктор каже: «Я зачерствів». На службі були моменти, якими не міг поділитись з дружиною, які він тримав в собі. І чим більше таких моментів, тим закритішим він стає.

— Тобі здається, що спілкуєшся так, як ти це робив вчора, позавчора і два роки тому. А воно вже не так. Оля це відчуває. Але найголовніше, що ми про це говоримо. Або приймаємо це, або пригадуємо, як було раніше.

Віктор вважає, що війна, як і ковід колись, тільки зміцнила їхню сім’ю. Нічого їх не зламало, вони разом, незважаючи ні на що. Є і будуть.

***

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

misto.media Підписуйся на misto.media в інстаграмі, фейсбуці та телеграмі

також читайте