Соловей вчиться літати знову. Три роки пілота дронів у війні з Росією

Лікарі кажуть, він бачить на 4%. Ліве око втратив під час мінометного обстрілу, в правому ще залишились уламки й розбитий кришталик, який є шанс замінити.

Андрій каже, він бачить світло, силуети й деякі кольори веселки — як-от жовтий та помаранчевий, що позначають маршрути на підлозі центру реабілітації Superhumans, де він проходить протезування лівої кисті.

— Інколи мозок домальовує предмети. Лавка може здатись парканом або кущем. Шнурок — змією… Мене хочуть навчити ходити з палицею, бо я роззуваю медсестер, а одного разу натиснув на червону кофтинку жінки, замість потрібної кнопки у ліфті. А я думав, чого вона не світиться?.. Люди, напевно, думають: «Чому він не вибачається?». А я просто не бачу, хоч око може здатись нормальним, — розповідає хлопець.

Голос його рівний, обличчям часто пробігає усмішка, хода спокійна й упевнена. Він навчився тримати себе вкупі. Бо весь час знав, що робить і чому.

Соловейко

Андрію Соловку — 28. Він народився і виріс на Волині — у селі Зачернеччя Ковельського (тоді Любомльського) району. Після школи — коледж у Горохові, «бурса», де вчився на комерційного агента й отримував водійські права. Потім поїхав за кордон, на заробітки у Польщу, «як справжні патріоти з Волині», жартує. Працював інструктором на логістичному складі, де збирали інтернет-замовлення одягу.

Головні спогади з дитинства — як співав на сцені. Через це ще у школі його почали прозивати «Соловей», «Соловейко». Спочатку це дратувало хлопця. А у старших класах стало звичною нормою. Так його називали знайомі і друзі. Соловей — птах — на першому татуюванні Андрія. Соловей — позивний — на війні, через яку він повернувся з Польщі.

Важко було зрозуміти — що таке та війна, куди він їхав з Варшави в автобусі, повному чоловіків. Дивився на черги з жінок і дітей на кордоні, слухав у телефоні маму, яка розповідала, що в магазині у селі розкупили всі продукти, лишились тільки цукор і сіль. І не знав, що його чекає вдома. І хоч брат воював ще у 2014-му, брав участь у боях за Іловайськ, повернувся з російського полону, що таке війна, ні Андрій, ні більшість українців, собі не уявляли.

— Але всередині було дуже сильне відчуття, що я не можу не поїхати. Я не був ярим патріотом. Але я відчував себе об’єднаним із народом. Я не йшов за Банкову. Я йшов за маму, сестер, братів, тата, друзів, які залишились в Україні, — розповідає.

Без будь-якого досвіду й відміткою «обмежено придатний» його, звичайно, з першого разу нікуди не взяли. І після декількох спроб, коли всі друзі потрапили у 14 окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого, Андрій їхав на полігон у складі новоствореної 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

Піхота

6 березня 2022 року Андрій потрапив на БЗВП  на Рівненщині, а 23-го вже прийняв перший бій на Донбасі.

Хлопець згадує, що тоді не було ні часу, ні можливості пройти якісну й тривалу підготовку. Фронт сунувся. Вчились користуватись отриманою зброєю дорогою на Схід. Самі розбирались, що таке «джавелін»,  що таке «енлав» .

Андрій потрапив у гранатометний взвод. Працював на протипіхотному гранатометі, з якого, зізнається, стріляв один раз.

— У більшості в піхоті я просто получав пілюлєй. Новоствореній бригаді виділяли спочатку мало, і переважно щось старе, яке ще й треба ремонтувати, — згадує.

Одне з першого, що засвоїв на фронті, — щоб зберегти своє життя, мусиш мати гострий слух. Щоб по звуку визначати, що летить у твій бік і скільки у тебе секунд, щоб сховатись.

— Я не курив. Але після першого обстрілу градами… Нас попереджали і командири, і ті, хто воював до 2022-го, що цей перший раз треба пересилити, він найстрашніший, бо не знаєш, що це таке, — ділиться хлопець.

Дрони. Початок

Влітку 2022 року бригада отримала наказ про те, що у батальйонах мають бути свої дронщики. Спочатку йшлося про спостереження та наведення.

Ще до того Андрій за власним бажанням у вільний час навчався літати на мавіку , який видали батальйону. Тоді, коли йшов за село практикуватись, комбат запитав: «На кого записати, позивний?». «Соловей», — почув відповідь.

А коли почали формувати відділення пілотів БПЛА, запросили туди Андрія як того, хто перший проявляв ініціативу.

— Я не робив це для того, щоб сидіти якомога далі від піхоти. Мені сказали йти у піхоту — я пів року служив у піхоті. Потім сказали, що треба сформувати відділення дронщиків, і взяли мене, бо проявив бажання. І воно так зійшлося — «Соловей» — пташка літає, — згадує пілот.

Перше відділення складалось з 4 людей на батальйон. Займали одну позицію, їздили з мінометом, злітали тільки для того, щоб коригувати вогонь.

Коли отримали перші старлінки , почали вести трансляції з мавіка. Літали не більше як годину. Боялися згубити дрон.

Потім почали розбиратись і працювати зі скидами  і розширювати відділення. Лінію свого 2 батальйону розділили на дві позиції, переймали досвід саперів, щоб безпечно працювати з боєприпасами.

Перший час літали, стоячи у посадці. Не було антен, чи то про них не знали. Коли розібрались, почали проводити їх у бліндаж й працювати звідти.

— Пам’ятаю один із найжорстокіших штурмів російських біля Вугледару, де вони втратили близько 100 одиниць техніки. Заходили з усіх сторін. Відбивалась і наша бригада, і сусідні. Була сильна заметіль. Дронщики з різних батальйонів дуже багато скидів по піхоті зробили. Зупиняли їх, щоб вони не дійшли до наших пацанів. Тоді комбриг побачив, що історія зі скидами робоча і що мавіками треба конкретніше працювати. Мені тоді він подарував свій шеврон. Багато ефективних скидів зробив дронщик третього батальйону з позивним Саба (Віктор (Саба) Стельмах загинув 18 жовтня 2024 року на Покровському напрямку, — mm).

Тоді виникла ідея у бригаді створити ударну роту. Так почали формуватись «Шершні Довбуша», — згадує Соловей.

На запитання про те, які навички мають бути в людей, які хочуть стати дронщиками, відповідає коротко: «Блін, та я не знаю, які навички. У нас ніяких не було. Лише мотивація. Оце головне».

— Просто знати, де північ, де південь, а далі все залежить від мотивації, — додає за мить.

Шершні Довбуша

Саба та інші пілоти з 3-го батальйону стали кістяком новоствореної роти ударних БПЛА 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша — «Шершні Довбуша» — на чолі з командиром Андрієм Оністратом.

Соловей потрапив туди не одразу — ефективного пілота не хотіли відпускати з 2 батальйону. Та з часом він все-таки перевівся.

Там Андрій із солдата став молодшим сержантом й очолив власну групу з 4 людей — два пілоти, два заряджальники. Перші контролюють політ з бліндажа, другі виходять, заряджають дрон боєприпасом, змінюють батарейки, контролюють генератор, заливають пальне і вчаться літати у вільний час.

— Поки хтось казав, що краще працювати вампірами  чи FPV , ми показували результати мавіками. Зупиняли ними десь 70% російської піхоти, — каже Соловей.

Мавіком пілот навіть брав ворога у полон:

— По перехватах ми дізнавались, що їхні командири погрожують наводити артилерію на тих, хто буде вертатись назад. Один з них, якийсь розумніший, вирішив здатись. Я підлітаю до нього, бачу, що знімає броніка, кидає автомат, показує мені ікс рукою, каже, що він «все». Я відлітаю вбік, скидую гранату далі від нього, щоб він побачив, що скид пустий. Киваю йому камерою, смикаю дроном по трошки назад, щоб він зрозумів, що може йти… Піхотинці прийняли його в полон. Хто це — я не питав. Мені це було не цікаво, — розповідає.

Після Харківського напрямку бригаду перевели на Донеччину. Поставдіївський, Покровський напрямок.

Там мавіки разом із вампірами отримали ще одну роль — доставляння «Глово», жартує Андрій. На позиції, до яких було тяжко довести їжу чи боєприпаси, дронами скидували набої, гранати, воду, шоколадні батончики тощо.

Мотивація

З трансформацією війни і досвіду Андрія у ній трансформувалась його мотивація продовжувати боротися.

Найперше почуття, яке спонукало його повернутися з Польщі й піти добровольцем — страх. Страх втратити рідних, страх того, що хтось буде диктувати, як розмовляти, як поводитись.

Було бажання зупинити ворога, який просувається вглиб країни.

— У мене не було ненависті. Я не відчуваю цього до росіян. У мене не було бажання «порізати» їх. Вбивати — це не здорово. Це тупо. Війна — це ірраціонально. Вбивати мало хто хоче. Але я хотів захистити рідних і народ.

Потім ця мотивація змінилась:

Коли ти перетнув цю лінію — вперше вбив, побачив мертвих побратимів — повернутись до себе колишнього, до минулого життя не вдається. Я вийшов з піхоти, я знаю, як там. У мене з’явилось бажання захистити своїх пацанів, на яких сунуть з автоматами росіяни, і без мотивації.

Андрій (Соловей) Соловко,
ветеран.

Так навчають і новобранців, які бояться літати, — найперше захистити піхотинців, не хвилюватись за дрон.

Побут

Графік Андрія і його відділення був налаштований позмінно — певну кількість днів ти на виїзді — виконуєш бойові завдання, певну кількість днів відпочиваєш.

— Інколи друзі у телефонних розмовах питали мене: «Що ти, на роботі?». «Так, на заробітках», — віджартовувався я до них, — ділиться пілот.

Ці так звані вихідні він із побратимами проводив далі від позицій. У населених пунктах неподалік лінії фронту, більшість з яких або повністю, або майже повністю спорожніла. Відмивалися, відсипалися, готували, вчилися.

Згадує, що деякі місцеві, виїжджаючи, лишали номери телефонів на вікнах, дверях. Щоб військові могли домовитись за оренду, заплатити за комунальні послуги, якщо такі залишились.

— Були місцеві, які поширювали риторику «ваши — наши», де «ваши» — це армія України. Багато сиділи на російській пропаганді. Одна жіночка питала у нас зі сльозами: «Зачєм ви стрєляєтє по нас?». Здається, що ті, хто не хочуть Росії, повиїжджали вже давно, і продовжують виїжджати з наближенням фронту. А лишаються ті, яким все одно. Або ждуни. У них немає ідеї, яким має бути їхній регіон. Їм тільки прийти з роботи, поїсти, випити пива, лягти спати, — роздумує хлопець.

Біля тимчасової домівки вони викопували бліндажі зі сторони ворога, так звані бункери, в які можна було сховатись під час обстрілу.

І в хатах, і на позиціях, якщо мали більше часу на одному місці, облаштовували свій побут. Більше навіть — на позиціях, де було багато електроніки, яку треба берегти від вологи. Генератор, старлінк, зарядки, антени.

Від генератора робили собі світло, вішали лампочку.

Пілот під час роботи найчастіше сидить. Довго. Щоб було комфортніше і спини вистачило на довше — привозили собі розкладні крісла, грілки, оббивали стіни, щоб зберігати тепло, збивали полиці.

— Але все це залежить від лінії фронту, де ти стоїш. Де активні дії, зміни, звичайно, там такого немає, — коментує воїн.

На всіх напрямках біля них були тварини, яких полишали господарі, втікаючи від війни. Котів і собак військові підкормлювали, інколи вивозили. Маленького песика Андрій привіз і батькам. Назвали… Мавіком.

Медитації

У відведені на відпочинок дні Андрій намагався займатись чимось своїм, відокремленим від війни, щоб «перемкнутись». Читав книги, проходив освітні курси, щось дивився в ютубі, займався спортом, проводив час за розмовами з побратимами — «посиденьки».

— Люди думають, що ти їдеш туди й сидиш в окопах весь час. Ні, так не є. Поїде дах, якщо будеш постійно на нулі. Постійні обстріли — це тяжко. Потрібен відпочинок, — говорить Соловей.

На війні хлопець почав практикувати медитації — щоб розвантажити психіку, облишити думки, хаос в голові, заспокоїти себе.

— Ви прекрасно розумієте — хто в чому шукає розвантаження. В мене вийшло у медитаціях. Звичайно, про медитацію серед військових не часто почуєш. Мені сестра якось сказала: «А у вас у військових про це говорять?». А я кажу: «Я не військовий, це лише моя роль». Я не хочу себе ототожнювати з цим, в мене не тільки військове життя є, а й інше є — своє, особисте, — трохи голосніше розповідає Андрій.

Поранення

Соловей із побратимами стояли на позиціях у посадці за 4 кілометри від Покровська. Під час мінометного обстрілу Андрій вийшов із бліндажа, бо дрон зачепився пропелерами і не міг злетіти.

— І все. Тоді спалах, білий шум. Я нічого не чув, нічого не розумів, але і не втрачав свідомості. Травмованою правою рукою відкрив собі рот, вибирав осколки, щоб вдихнути, — згадує пілот.

Першу допомогу йому надав молодший побратим під керівництвом старшого воїна з підрозділу, який прибіг із сусідньої позиції з позивним Біс. Наклали турнікет на ліву руку, промили поранену ногу, тампонували рани, вкрили фольгованою термоковдрою.

Десь за 40 хвилин Солов’я евакуювали. 4 кілометри від Покровська по трасі контролюють ворожі дрони на оптоволокні, проти яких не працює РЕБ. Тому час прибуття еваку розтягується. З пораненим пілотом авто ще декілька разів з’їжджало в посадку, ховаючись від дронів, які покривають дороги Покровського напрямку все більшою кількістю «ниточок».

З Покровська Андрія перевезли у Дніпро, куди приїхали його мама й сестра.

— Я пам’ятаю катетери й уколи. Як прокидаюсь на лікарняному ліжку, в мене повністю замотане лице, очі відкрити я не можу, вони заклеєні, в роті, носі, животі — трубки, руки в мене прив’язані по боках, щоб я нічого з того не зірвав випадково, коли хотів перевірити, чи все на місці… Пізніше вже я намацав, що лівої кисті немає. Потім прийшла лікарка і сказала: «Лівого ока немає. Праве є. Будемо боротись», — згадує.

З допомогою тодішнього командира «Шершнів» Андрія Оністрата з Дніпра пілота перевели у київський медичний центр «Добробут». Там прооперували око, дістали частину уламків, видалили розбитий кришталик. Зараз чекають, поки спаде набряк рогівки. Після цього видалять ще два уламки — останні. Знову чекатимуть загоєння. І тоді пробуватимуть пришити новий кришталик.

Колись з другом у військовій відпустці у Карпатах ми розмовляли, і я казав, що мій найбільший страх — втратити зір і руки. І зараз у мене нема ока, і немає руки. Надіюсь, вдасться прооперувати праве око і буде зір.

Андрій (Соловей) Соловко,
ветеран.

Superhumans

Зараз зір Андрія працює на 4%, кажуть лікарі. Сам хлопець розповідає, що бачить світло, силуети і деякі кольори веселки — як-от жовтий та помаранчевий, що позначають маршрути на підлозі центру реабілітації Superhumans, де він проходить протезування лівої кисті, поки загоюється око.

— Інколи мозок домальовує предмети. Лавка може здатись парканом або кущем. Шнурок — змією… Мене хочуть навчити ходити із палицею, бо я роззуваю медсестер, а одного разу натиснув на червону кофтинку жінки, замість кнопок на ліфті. А я думав, чого вони не світяться?.. Люди, напевно, думають: «Чого він не вибачається?». А я просто не бачу, хоч око може здатись нормальним, — розповідає хлопець.

Він просто відраховує від тих, що світяться, і так вгадує «свою» кнопку. Перший поверх — по каву чи чай, на прогулянку, третій — на ерготерапію, восьмий — у свою палату.

Весь час біля нього — мама. Майже непомітно крокує поруч і підказує, що попереду — людина, сходинка, двері…

Хлопець каже, що від поранення вона ще не була вдома. Але тут, у Superhumans, його навчають бути самостійним, справлятись самому — застеляти ліжко, чистити зуби, їсти. Повноцінно жити з протезом і майже без зору.

Він вже отримав механічний протез і навчається з ерготерапевтами ним користуватись, робити своїм продовженням. А біонічний буде пізніше — після відновлення зору.

— Коли я вперше одягнув механічний протез, він мені здався дуже довгим. Я такий: «Не буду його носити». Я звик до цієї короткої руки без кисті, психіка захистилась, що це нормально, а протез приймати не хотів, — згадує Андрій.

У Superhumans його навчають приймати цей протез психологічно й користуватись ним фізично — не забувати використовувати праву, коли робиш щось лівою і навпаки. «Звикнути до свого нового костюма, який ти отримав після травми», — каже хлопець.

Окрім роботи над опановуванням протеза, тут Солов’я навчають справлятися без зору. Починаючи від побутових дрібниць. Наприклад, робити чай. Здається, таке просте завдання. Але коли ти не бачиш…

— Знаєш, як стаття буде називатися? — говорить Андрій до ерготерапевтки Наталі, яка допомагає йому з приготуванням чаю — налити необхідну кількість м’ятного сиропу, не перелити кип’ятку в чашку.

— Як? — запитує вона.

— «У Наталі ангельське терпіння», — жартує хлопець, пригощаючи всіх у кімнаті в міру міцним і в міру солодким м’ятним чаєм.

Прийняття

Реабілітація — це дуже затяжний і тривалий процес, каже Андрій. Він не знає, коли точно буде наступна операція, як вона пройде, скільки знадобиться часу на відновлення.

— Після першої операції я думав, що відкрию око і все — побіжу, поїду в Карпати, буду відпочивати. Але все виявилось не так. Я тільки привчився ходити кімнатою після операції на око, провели операцію на вуха — знову назад відкинуло. Тільки розігнався, знову стоп. Від операції до операції. Я нічого не загадую наперед, — коментує.

Воїн також працює з психотерапевтом — над флешбеками та снами, де у нього влітає ракета — тим, чого не може контролювати. Над сприйняттям руки — іноді здається, що вона є.

Про своє ставлення до поранення загалом відповідає так:

— Легше це прийняти, коли ти знаєш, для чого ти туди пішов… Звісно, спочатку було неприйняття — за що, для чого. Такі питання я ставив, коли був у реанімації в Дніпрі, в Києві. Я спілкувався з чимось вищим, з Богом, хай як хто хоче це називає. Хто з чим, але на війні я невіруючих не бачив. Всі у чомусь шукали прихисток, вірили, що щось їх захищає… Це було непросто. Але я несу відповідальність за своє життя. Я розумію, що я там робив. І що по-іншому зробити я не міг, не міг не піти. Це мій вибір і мої наслідки.

Мрії

Після відновлення Андрій планує займатись тим, що справді подобається, і пробувати перетворити це у власну справу. Хоче подорожувати — об’їздити машиною всю Європу.

Якщо буде потрібно — готовий працювати для війська — як тренер, передавати досвід.

— На будівлі Superhumans є вивіска, яка красиво світиться ввечері. Побачити цю вивіску — моя найближча мрія. Це означатиме, що зір мій дуже добре відновився. Щоб здійснювати всі інші, — каже Андрій (Соловей) Соловко.