Сентиментальна розмова з Віталієм Кварцяним про Луцьк його молодості

Мало не щоранку, коли йду на роботу, зустрічаю Віталія Кварцяного. Луцьк тісний. Легендарний тренер — у фірмовій куртці ФК «Волинь» , кросівках і бейсику. Перетинаємося у парку біля дитячої залізниці.

Біля скульптури не менш легендарного луцького Слоника Кварцяний має «натоптану» стежку, де находжує добову норму кроків, слухаючи з телефону новини. У дощову погоду — йде гуляти під навіс Палацу учнівської молоді. Потім відтискається, робить нахили, присідає і повертається додому. Далі — дім, сніданок і дружина Тамара, з якою торік відсвяткували золоте весілля.

Ранки, маршрут, залізниця і Кварцяний стали такими звичними в цьому моєму місті, що коли б одного разу щось змінилося, я б здивувалася.

— А що, якби… — якось подумала я.

***

Одного луцького ранку misto.media напросилося на ранкову прогулянку разом із Віталієм Кварцяним на знайомих йому змалку пагорбах. І спровокувало його на, може, найбільш луцьку розмову в житті.

Довідково. Віталій Кварцяний — український футбольний тренер, заслужений тренер України. Колишній головний тренер та президент луцької «Волині». Грав за луцькі команди «Волинь», «Торпедо», «Прилад», працював граючим тренером у команді приладобудівного заводу.

Був головним тренером у «Торпедо», «Волині», «КШО» (Польща), «Поділлі» (Хмельницький), тренером-селекціонером у запорізькому «Металурзі».

Зіграв 438 матчів.

З 2017 року — голова Федерації футболу Волині

Відомий своїм вибуховим характером і запальною вдачею. Кварцяного любили цитувати медіа. Це один із найяскравіших персонажів в українському футболі. І мільйони знають його цитати, та мало хто знає про його «луцькі закапелки»: де ріс, з ким дружив, як у його житті з’явився футбол, які несамовито смачні вареники готували його бабусі. Власне, саме те, що назавжди робить Кварцяного винятково лучанином.

Щеплення з Коперника

Віталій Кварцяний народився в Луцьку 1953 року. Батьки підлітками перебралися до Луцька з Польщі на початку Другої світової війни. Дитинство пройшло на вулиці Коперника, 51. Цей одноповерховий будинок на п’ять квартир чоловік пам’ятає досі: поіменно називає сусідів, згадує, у кого вдома був телевізор, та навіть які дерева росли в саду неподалік. Саме там він отримав «щеплення» футболом, ледве зіп’явшись на ноги.

Сусідом сім’ї Кварцяних був Михайло Кравчук (дядь Міша) — адміністратор футбольної команди «Волинь» класу «Б». В обов’язки дядь Міші входило побутове обслуговування гравців. Після кожного матчу чоловік приносив додому сумку з речами футболістів зі стадіону.

Далі дружина, тітка Соня, прала ту командну форму просто у дворі: господарським милом у великому алюмінієвому кориті.

Увесь двір був завішаний чистим спортивним одягом. Разом з чоловіком прасували усі ці речі. Номери гравців на футболках запиралися й тьмяніли, щоразу їх треба було підмальовувати фарбою. Малому Віталію довіряли фарбувати їх через картонні трафарети-кліше.

Біля того ж будинку вчився грати у футбол гумовим м’ячем. Дворові матчі відбувалися вздовж усієї вулиці Коперника. Ставили дві цеглини для позначення воріт і ганяли м’яча з ранку до ночі.

Тоді кам’яною дорогою зрідка їздили запряжені кіньми вози, а тепер гасають одна за одною машини.

На перших дитячих іграх формувався характер «залізного Кварца». Згадує, як малим стежив за грою старших хлопців: дрібноту в команду не брали, доводилося вболівати збоку.

Якось під час одного з таких матчів м’яч вилетів за ворота. Віталій хотів повернути його на поле, але не наздогнав — сусід Юра випередив хлопця, міцно вхопивши шкіряного. Зав’язалася боротьба, Віталій вкусив Юру за руку, вихопив переможний трофей і дав пас старшакам. Каже, рана у Юри гоїлася довго — сусідові тиждень промивали та бинтували руку лікарі. За бурхливі емоції Віталій простояв у кутку три години.

Самому Кварцяному у дев’ятирічному віці теж довелося відвідати лікаря. Йдучи повз Волинський краєзнавчий музей, чоловік згадує, як бував тут пацієнтом хірургічного відділення (тоді замість музею у приміщенні працювала обласна лікарня).

«Тут мені „складав“ ногу наш сусід з квартири № 3, Аркадій Швайковський. Нашою вулицею, на якій ми грали у футбол, кілька разів на день їздив дідусь на возі, запряженому конем. Він збирав ганчірки й макулатуру, а натомість давав свистки й повітряні кульки, з якими усі на парад ходили. Я заносив якесь ганчір’я на віз, став ногою на колесо, а віз рушив. Кістку перемололи жорсткі металеві шпиці. Так я потрапив на півтора місяця до лікарні», — розповідає тренер.

Коли Сапалаївка була глибокою

Через річку Сапалаївку  пролягав маршрут Віталія на стадіон. Той самий дядь Міша, адміністратор футбольного клубу, брав з собою малого дивитися ігри «Волині». Вхідний квиток тоді коштував 20 копійок, але хлопчик проходив по блату, хоч і мав з собою 25 копійок від мами: 10 витрачав на дві кишені смаженого соняшникового насіння, а 13 — на морозиво.

«Сапалаївка — це наш район. Взимку — ковзани, санчата, хокей. Навесні працювала дитяча залізниця. Річка часто розливалася. Дітворою ми ловили в ній в’юнів рибальським багром (і: Рибальський прилад у вигляді стрижня, загнутого на кінці гачком. Використовується для підхоплення риби.). Жінки з навколишніх будинків приходили сюди з великими тазиками й відрами прати білизну. Тут була кладка, яка заходила в річку. Вода була чиста-чиста. Кожну рибку й п’явку можна було роздивитися», — розповідає спортсмен.

З невеликого мосту через річку чоловік роззирається навколо. Згадує, як куштував виготовлену на млині Фрідмана  (згодом швейна фабрика «Лучанка») запашну макуху, що залишалася після вичавлення олії, з насіння соняшника. Як три роки ходив вузькими стежками в школу № 4, збираючи по дорозі однокласників, аби йти разом. Тренер зізнається, дорога через Сапалаївку до стадіону — надзвичайно ностальгійна для нього.

Як тусила молодь 70-х

Віталій Кварцяний провів у Луцьку все життя. Жив у різних районах — на вулиці Коперника, проспектах Правди (нині проспект Грушевського) та Перемоги, на вулиці Франка. Підрахував, що на кожній з цих локацій мешкав рівно 11 років — футбольні числа (на полі 11 гравців) переслідують тренера навіть у побуті. Нині дім Кварцяного — на вулиці Світлій, неподалік будинку, де пройшло його дитинство. Звідусіль відстань до стадіону була до двох кілометрів.

Йдемо тим самим ностальгійним маршрутом і говоримо, яким місто було та яким воно стало. Чоловік бачив, як Луцьк зростав та змінювався. Він тішиться за оновлений центральний парк, збережений стадіон «Авангард». Втім, не всі трансформації спортсменові до вподоби — не любить хаотичну забудову висотками. Каже: «Я старомодний. Знаєте, звик до того, що є, навіщо це чіпати?».

Раніше, згадує, у центральному парку було два футбольних поля. Там відбувалися чемпіонати «Шкіряний м’яч». Після гри була традиція: гуртом іти на Стир. До річки ходило відпочивати все місто. Пляж біля водойми нагадував курорт кримської Євпаторії — ніде було пройти повз відпочивальників.

Біля теперішнього зоопарку — велике футбольне поле. Коли збиралися грати там, казали: «Йдемо на луг». Грали босоніж. Класно було. Напевно тому, що це було дитинство.

У 70-х у тому ж парку популярними були танці «на болоті», які відбувалися тут у теплу пору. Танцмайданчик знаходився за символічним парканом-сіткою просто неба. Там перезнайомилася між собою ледве не вся луцька молодь.

Схожий літній танцмайданчик був біля стадіону «Авангард». Кварцяний згадує «класну дерев’яну» сцену, на якій витанцьовувала твіст молодь того часу. Восени забава переїжджала в приміщення стадіону. Взимку на полі заливали величезний каток.

Атмосферним дозвіллям був «Зелений кінотеатр» на проспекті Грушевського, на місці теперішнього спорткомплексу Волинського національного університету. Тут щовечора з кінця травня до середини вересня крутили кіно.

У цьому ж районі, напроти будівлі теперішнього СБУ, була ще одна точка тяжіння — популярна в 70-ті роки шашлична, яку у місті називали «Мавзолей». Заклад славився не лише ароматним м’ясом просто з вогню, канапками з дефіцитною московською (прости господи) ковбасою, сервелатом, а й завжди свіжим пивом. «Мавзолей» відчинявся о сьомій ранку і одразу обслуговував клієнтів, у яких ранок починався не з кави.

Крім відомих місць молодіжної тусовки, спортсмен полюбляв одну особливу розвагу — стрибати з парашутної вежі біля теперішньої філармонії. Металева конструкція мала 25 метрів заввишки. Кварцяний пам’ятає, як паморочилося в голові на вершині споруди. Нагорі інструктор проводив коротке навчання, фіксував спорядження канатами і благословляв стрибок.

Вареники з картоплею, які зігрівали у -45°С

Аби Віталій не вдавався до численних спокус, батьки наполягли, щоб син пішов до війська. Надворі був 1970 рік. Юнак саме закінчив спортивний інтернат у Києві і повернувся до Луцька. В інститут того року вступити не вдалося. Тому вже 1 листопада хлопець рушив у Красноярськ.

Згадує, дорога з дому до військової частини тривала 6 днів. Приїхав до пункту призначення — там температура повітря -45°С. Почалася смуга випробувань, довжиною у два з половиною роки, яку тренер називає «школою життя».

Розповідає: навіть у -45°С дуже гріли у війську спогади про вареники з картоплею, сиром і сметаною — фірмові страви обох його бабусь — Єфросинії та Анастасії. Писав їм з армії листи: «Як приїду, наваріть мені ваших вареників». Обох тренер називає «майстрами спорту з вареників».

Бабуся Єфросинія була дуже близькою людиною для спортсмена: тримала руку на пульсі усіх новин, зокрема спортивних. Тренер згадує, що міг поговорити з нею про футбол і хокей до ранку. Жінка не пропускала жодної гри, знала усіх спортсменів на ім’я і розбиралася в спортивних іграх.

«Прожила 86 років. Ніколи не носила окулярів. Своїми фірмовими варениками заманювала на гостину навіть після мого одруження, казала: „Прийди, вони ж зіпсуються. Ціла миска!“. Ніколи не міг встояти перед ними», — усміхається Віталій.

Футбол

Після армії Віталій Кварцяний повернувся до Луцька й пішов працювати на стадіон. Грав за автозавод на першості області. Потім знайшов роботу на електроапаратному заводі. Каже: «Зустрів там найкрасивішу блондинку — свою дружину». У 1976 році у молодої пари народився син Дмитро.

Роботу чоловік завжди поєднував з футболом. У 1977 році почався тренерський шлях Кварцяного — під його опіку потрапила команда «Прилад» Луцького приладобудівного заводу. Тренер взяв на себе не лише спортивні обов’язки, а й усю господарську та організаційну роботу: вранці перед грою розклеював містом афіші, робив вапном розмітку поля, комплектував форму для гравців. Команда одразу виборола кубок міста, а потім три роки поспіль перемагала на першості області.

Потім була співпраця з багатьма українськими та закордонними клубами. Але найбільше Кварцяний запам’ятався роботою у ФК «Волинь», що розпочалася ще у 1989 році. Того року на зборах громадських організацій міста відродили клуб «Волинь» (у різні часи у місті виступали команди «Торпедо», СК «Луцьк»). Це була одна з перших в Україні футбольних команд, що перейшла на госпрозрахунок.

Основна робота припала на буремні 90-ті. Перед тренером постало безліч завдань, не пов’язаних зі спортом: як прогодувати й у що одягнути спортсменів, де взяти кошти для зарплати і транспортувати команду на виїзні ігри (власного автобуса на той час у «Волині» не було).

«Доводилося паралельно займатись бізнесом в умовах лютого дефіциту. Викручувались, як могли. Брали метал, наприклад, в Алчевську, везли в Суми, там обмінювали на бавовняну тканину. Ми самотужки шили форму для спортсменів, а залишки одягу продавали іншим футбольним командам, щоб мати зайву копійку в бюджеті клубу.

У кафе біля стадіону зробили «відеотеку» — кафе-клуб, у якому показували імпортне кіно. Лотереї крутили, квитки на футбол розігрували. Домовлявся з колгоспами за моркву, цибулю, з фірмою «Боніта» — за макарони. Погодувати футболістів на виїзді — це відгуляти весілля тричі на день», — ділиться тренер.

Під керівництвом Кварцяного ФК «Волинь» здобув звання чемпіонів України у 1989 році, у 1991 — увійшов до першого національного чемпіонату України як команда вищої ліги, двічі здолав донецький «Шахтар» у сезоні 2002—2003 років та переміг київське «Динамо» 1:0. «Волинь» з різним успіхом грала у вищій та першій лігах.

Тренер каже, найкращих результатів у розвитку клубу вдалося досягнути у співпраці з Василем Столяром — віцепрезидентом, а згодом і президентом ФК «Волинь».

«Разом нам вдалося розвивати клуб без підтримки місцевої влади, протистояти тиску „згори“, коли „Волинь“ перемагала футбольних зірок — „Шахтаря“ та „Динамо“», — розповідає.

Кварцяний згодом очолював команду у 1994—1996, 2001—2011 роках, а також з 2013 року. 2017 року — подав у відставку з поста головного тренера «Волині» й став головою Федерації футболу Волині.

Після початку повномасштабної війни в Україні у лютому 2022 року «Волинь» оголосила про припинення існування клубу, який на той момент виступав у Першій лізі. Наступного року команду позбавили статусу професійного клубу та виключили з Професійної футбольної ліги.

Наодинці

Нині він вареників не їсть. Каже, уникає їжі з борошна, солодощів та м’яса. Більше споживає риби і овочів. Не пропускає ранкову зарядку. Навіть у сніг чи дощ змушує себе йти «по кисень для організму», інакше — день нанівець. Зауважує, головне — взуття відповідне підібрати.

Тренер все рідше шукає собі компанію — більше цінує час наодинці або з рідними. Розповідає про сина, пишається онуками.

Життя знову привело його на ту саму Сапалаївку, з якої все починалося. На пагорбах біля Слоника Віталія Кварцяного знає буквально кожен пес — тренер проводив тут вишкіл улюбленої вівчарки Роккі. Собачники й досі згадують, як пес віртуозно ганяв м’яча, немов справжній футболіст. Була навіть ідея закарбувати у скульптурі Віталія Кварцяного з Роккі на майданчику для вигулу собак.

А ще «залізний Кварц» колекціонує… сувенірних слоників! Каже, має їх вдома аж сімсот. Усі різні — великі, малі, срібні, кришталеві, з мармуру. Тварини заполонили весь дім — живуть на всіх можливих столах та полицях.

Щоденний маршрут Віталія Кварцяного — все той же: на рідний стадіон, де проводить свої робочі будні. Зізнається: таки мріє відродити легендарний клуб, аби вдихнути життя в це самотнє поле з порожніми трибунами й полоскотати нерви вболівальникам, як колись.

Цю історію ви читаєте завдяки партнерству з Luchan Brothers’ Brewery. Спільно ми прагнемо зафіксувати життєписи лучан, які стали обличчям Луцька і водночас героями муралів луцького художника Юрія Чайки. Люди, яких впізнає це місто, і місто, яке є в цих людях, водночас стають героями серії журналістських проєктів misto.media.