«Удома тиша — як музика, а там…». Розмова з Володимиром Собчуком

Володимир Собчук пише «плюс» у месенджері, домовляючись про зустріч. Він — директор бібліотеки Волинського національного університету імені Лесі Українки.

На початку повномасштабного вторгнення мобілізувався до ЗСУ, змінивши бібліотечну тишу на окопи й гарматний гуркіт. Вчене звання «доцент» стало його позивним на війні. Служив сержантом з матеріального забезпечення на Донеччині, Харківщині. Влітку 2024 повернувся додому.

У його кабінеті на стіні — великий прапор 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, в якій 2,5 роки воював директор. На прапорі шкіриться рись в обрамленні з дубового листя.

— Мила тварина, якщо не злити, — жартує директор, бо піймав мій погляд.

Розкладає на столі шеврони. Серед нових військових нашивок — трохи потріпана, бойова.

— До війни колекціонував візитки з цікавим дизайном. Маю спеціальну візитницю. Колись була повна, тепер — порожня. Багато речей втратили сенс. Ще більше — сенсу набули, — розмірковує.

***

Пристрасть Володимира Собчука — це історія. Згадує, у дописемний період свого життя діставав батьків питанням: «А що було раніше? Що було в тому старому будинку? Розкажіть, як було за пана, за поляків!». В уяві події відтворювались живими яскравими кадрами, як у кіно.

У школі (а вчився у селі Хренів Володимирського району на Волині, звідки родом) історія була улюбленим предметом. Було цікаво мандрувати епохами, гортаючи сторінки підручників. Студентські роки припали на перебудову . Тоді й випала нагода самому вплинути на хід історичних подій.

Революція на граніті

— 1990 рік, у повітрі чути дух змін: із кінця 80-х розпочалися процеси демократизації, гласності. Ми почали отримувати нову нецензуровану інформацію про історію України, яка суттєво відрізнялася від радянських наративів. Існування Радянського Союзу сприймали вже як історичну аномалію. Було очевидно: СРСР переживав кризу, яка і призвела до його саморуйнування, — розповідає директор.

Для активної молоді тоді зразком були країни Балтії: Латвії, Литви, Естонії. Там прокотилася хвиля революцій, метою яких був вихід зі складу Радянського Союзу та проголошення незалежності.

В Україні теж стартували перші маніфестації проти підписання нового союзного договору. Студенти активно брали участь у мітингах, організованих Народним Рухом. Це були неформальні зібрання прогресивної молоді.

На початку жовтня у Києві теж почався протест. На теперішньому Майдані Незалежності з’явилися намети. Студенти вимагали дострокових виборів до Верховної Ради, націоналізувати майно Комуністичної партії, відставки голови Ради міністрів, повернення солдатів-українців, які служили у Радянській армії, додому і не допустити нового союзного договору.

Шестеро луцьких студентів-істориків Луцького педінституту, серед яких був Володимир Собчук, приїхали в Київ 10 жовтня. Прийшли у наметове містечко, зареєструвалися, розмістилися і розпочали голодування. Були й такі, хто оголошував сухе голодування і відмовлявся від води.

— Події розвивалися дуже динамічно. Через кілька днів ми організували похід до Верховної Ради. Піднялися вулицею Грушевського. Йшли колоною. Протестувальники, які брали участь у голодуванні, мали на чолі білі пов’язки. Ті, хто в охороні, — чорні.

Біля будівлі Верховної Ради чекала міліція. Частині протестувальників вдалося прорватися повз охорону. Влада не наважилась на силовий розгін. Студенти, здолавши міліцейський кордон, вибігли на площу перед будівлею Верховної Ради.

Директор згадує, як хлопці, які залишилися за огорожею, перекинули їм намети, розкладачки, каримати. Студентське містечко простояло під вікнами депутатів ще кілька днів.

— У той час були уже перші заморозки, ночі холодні. Нас було небагато — людей 30—40. Усі — знесилені. Пам’ятаю, як в урядовий буфет повз наші намети несли їжу у відкритих контейнерах — запах свіжих пиріжків, котлет зводив з глузду. Хлопці тут же бралися до цигарок, — згадує директор.

До студентів виходили депутати: В’ячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський, Володимир Яворівський, Степан Павлюк, волинські депутати: Андрій Бондарчук, Олександр Гудима, Федір Свідерський. Розповідали, що відбувається у Верховній Раді, дякували за підтримку.

Приходили на переговори і депутати з партійної більшості, серед яких відомий своїми проросійськими поглядами священник Московського патріархату Агафангел (в миру Алєксєй Саввін) — намагалися дискутувати, закликати до сумлінного навчання і не лізти не в свою справу.

Протестувальники стояли на своєму і не реагували на заяложені фрази партійців про міць союзу.

Спокусливо пахло їжею

17 жовтня відбулося історичне засідання Верховної Ради, під час якого влада прийняла вимоги студентів. Протестувальники оголосили про згортання наметового містечка і припинення акції.

— Був дуже знесилений, але відчуття — святкові. Ледве рухався — тиждень без їжі дався взнаки. Тримався на ногах на самій ейфорії.

Від Верховної Ради студенти істфаку з Луцька рушили у бік залізничного вокзалу. В поїзді проспали до самого дому. Вранці поволі дійшли до гуртожитку. Протестувальників навідала медсестра. Порадила не налягати на «важку» їжу.

З шафи в гуртожитській кімнаті спокусливо пахло харчами. Сусіди по кімнаті якраз привезли з дому продукти. Володимир відчинив шафу, а там — скарб: голубці, ковбаса, котлети… Далі все, як в тумані. Хлопець з’їв голубця. Потім ще одного. І ліг спати з чистою душею і повним шлунком.

«Син служив в АТО, тепер моя черга»

24 лютого 2022 року Володимиру Собчуку довелося втрутитись в історію знову. В цей день дружина з дітьми поїхала за місто, а сам він — рушив у військкомат. Зважаючи на досвід служби у Луцькому прикордонному загоні у 2015 році, де охороняв українсько-польський кордон, Собчука одразу прийняли до лав ЗСУ.

6 березня чоловік поїхав на рівненський полігон. Там формували нову бригаду — 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша. Каже, що задовго до повномасштабного вторгнення готувався до протистояння.

— Іноді не віриться, що в такому віці довелося воювати. Відчував, що війна посилиться і треба буде здійснити якийсь вчинок у своєму житті. Говорив про це із сім’єю. Мій син служив в АТО. Тепер — моя черга, — розповідає.

Йому 58. Згадує, коли збирався на війну, брав із собою все, що підказував минулий армійський досвід, не знаючи, яким буде забезпечення. Навіть посуд повіз з дому. Зрештою все необхідне бійці отримали у перший день. Виявилось, солдату треба не так і багато — бронежилет, шолом, спальник, каримат, аптечка, фляга, ніж.

— Товариш подарував мені балаклаву — дуже її беріг. Речі з дому або від близьких людей — це такі сакральні предмети, які гріють душу. У військовому квитку носив кілька фотографій рідних, маленьку іконку і текст 90 псалма , — каже Володимир Собчук.

«Дядьку, скажіть, як автомат розбирається?»

Бригада Володимира складалася переважно з добровольців середнього віку: хлопці з села, бізнесмени, вчителі, чоловіки, які покинули справи за кордоном. Ровесників директора було небагато.

Були й 20-річні. Якось до Доцента на полігоні підійшов юнак, якому щойно видали зброю. Каже: «Дядьку, скажіть, як автомат розбирається?». Військовий стривожився, бо що ж робити з недосвідченими бійцями? Запитав у молодика: «Чого ти пішов у військо?». Той відповів: «Напали ж на країну. Я навчусь».

Через два тижні бригада рушила на Донеччину.

На «нуль» прибула в розпал весни — дерева цвітуть, абрикоси якісь несамовито красиві, все пахне. Але тут війна… Як це поєднати в свідомості?

— Ти бачиш це цвітіння, але не відчуваєш весни. Я намагався повернути собі це сприйняття, але ні — запах відчуваєш, а сприйняття нема. Всі пори року на війні проходять повз, минають, ніби абсурдне тло, не запрошуючи тебе в той природний процес. Зрозумів, війна і життя — речі несумісні, — розмірковує.

На передовій стало зрозуміло, що основний досвід можна отримати тільки в бою.

Коли вижив після першого обстрілу, здобуваєш такі знання, які не дадуть жодні навчання на полігоні.

Володимир Собчук

Участь у війні, за словами Доцента, — це мікроскопічний рівень її розуміння, коли ти сам стаєш бойовою одиницею. Його не можна описати чи порівняти з жодними теоретичними знаннями.

Мовляв, із літератури ми знаємо про війни в загальному: які дії виконують підрозділи військових з’єднань, дивізій, армії фронту тощо. Коли читаємо про історію, не можемо знати долю маленького солдата, як і що він переживає. Про це ніхто не розкаже, наголошує він, тільки власний досвід.

— Про війну важко розповісти. Для достеменної картини бракує слів. Її потрібно пережити. До того ж кожна згадка про подію змушує знову і знову переживати її, а це емоційно складний багаж. Ось чому ветерани розповідають про війну неохоче.

Війна — це інше середовище, режим, відчуття, ризики, небезпеки, цілі. Щоб вижити, ти маєш стати частиною цього стану. Вона змінює психіку, звички, погляди, впливає на спілкування. Гадаю, така трансформація надовго. В мирне життя повертаєшся зі стереотипами, іншим ставленням до життя, до людей, до навколишньої дійсності, — каже Собчук.

Після обстрілів хочеться солодкого

Російсько-українська війна шокувала історика нищівним масштабом. Бачив, як ворог стріляє в спину, знищує села і містечка. Так звана лінія фронту — це територія завширшки 20—30 км, на якій вщент випалено все всіма можливими засобами.

 — Якщо в село прилетів перший снаряд, значить, вони битимуть до кінця, поки село не перетвориться на попіл. Потім друге, третє, — розповідає Володимир.

У таких обставинах неможливо знайти бодай відносно безпечне місце. Не рятує нічого — пряме влучання перетворює садибу на вирву, разом з льохом, підвалом та усім іншим. Коли солдату кажуть: «Бережи себе», він розуміє, що від нього мало що залежить.

Після важких бойових завдань більшість військових багато курять. Директора книгозбірні ніколи не тягнуло до тютюну, заспокоював нерви солодким. Брав банку згущеного молока і випивав одним духом. Легшало.

— На фронті формується певна звичка пересування — від ямки до ямки. Оскільки приліт може статися будь-якої миті, звикаєш рухатися, шукаючи заглиблення в ландшафті. Ця звичка довго тримає і вдома. У мене запитували, чому я озираюсь, наче загубив щось. А я на підсвідомому рівні шукав природне укриття, де можна впасти в момент «прильоту». Тільки отямившись, розумів, що виглядаю в очах людей якось дивакувато, — ділиться директор.

Розповідає про час, коли його підрозділ займав село Новоукраїнка, що у Волноваському районі на Донеччині. (Зараз цей населений пункт знаходиться під російською окупацією.) Майже пів року жив під щоденними обстрілами.

Ворог вів вогонь, наче за графіком. Вночі можна було годинник перевіряти за вибухами. Стабільно стріляли з 00:00 до 2:00 години. Щойно стрілки зімкнуться — пішов «вихід», і за декілька секунд «прихід».

— Відчуття, коли перебуваєш на волосину від смерті, не має назви. Страх? Ні. Напевно, це молитовний стан. Максимальне завмирання і зосередження. Закрив вуха, щоб не отримати контузію, і лише відчуваєш, як земля зверху сиплеться. Під час обстрілу хвилини тягнуться дуже повільно. Здається, година-дві минули, дивишся на годинник — насправді лише хвилин 7 пройшло, — каже Володимир Собчук.

Удень — вдома, вночі — на війні

Рік на війні директор бібліотеки служив без перерви. Коли приїхав у першу відпустку в 2023 році, був березень. Тиша, до якої він звик на роботі, стала для нього інакшою, до неї довелося адаптуватися.

— Якось вночі вийшов на балкон. Навколо така тиша — особлива. На війні тиша — це передвісник того, що зараз «прилетить». Вона тривожна: все, зараз буде. Це передчуття ніколи не обманює. Вдома тиша інакша — вона, як музика. Я стою на балконі, плачу. Аби лише не побачив ніхто…

Сьогодні Доцент хоч і вдома, але постійно перебуває на зв’язку з бригадою. Зідзвонюються з побратимами кілька разів на день. Зізнається, йому бракує атмосфери простоти та щирості, яка була у війську. Згадує, що солдати завжди знаходили спільну мову. В цивільному житті порозуміння досягти важче.

У серпні 2024 Володимир Собчук повернувся з фронту. Демобілізувався. Каже, перші тижні вдома — важкі. Відбувається збій в організмі: всі болячки, пригнічені адреналіном на фронті, нагадують про себе тут.

Зусиллям волі доводиться брати себе в руки: повертатися на роботу, працювати, занурюватися у побутові справи. Важко, але тільки так вдасться не розкиснути вкрай. Сформулював для себе правило: не можна багато часу приділяти спогадам — треба шукати нові ролі.

— Повертаюся до всього потихеньку. Чому так важко, я і сам не можу збагнути, — зізнається. — Ніби ще там, на війні, хоча знаю, що вже не там. Нарешті вже сняться нормальні сни, бо досі вдень був у Луцьку, а вночі — на війні.