Капець, як хочу, щоб не воювали

— Я йду вулицею й бачу дуже багато чоловіків твого віку. Юлю, чому вони не воюють? — раптом спитав Максим.

— Я не можу відповісти на це питання навіть собі… Окей, а про що ви говорите з друзями? — замислилася режисерка.

— Ми всі кажемо, що будемо йти в військове.

…Колись Максим хотів стати аграрієм і працювати з родиною на своїй землі у Рубіжному — місті в Луганській області, яке вже два роки окуповане росіянами. У свої 16 він планує стати військовим, щоб повернути дім. Нині живе в Луцьку. Чого насправді хоче Максим? Щоб було, «як раніше». Щоб було дитинство.

Через російсько-українську війну підліткам в Україні довелося дуже швидко подорослішати, стати усвідомленими, побачити надто багато дорослого життя. Багато хто втратив дім, переїхав у інші області або в інші країни, багато хто втратив або чекає з війни батьків.

Діти і підлітки — дуже вразлива частина суспільства. Це ще й ті, на кого впаде відповідальність відновлення країни після війни.

Що вони переживають, що вони відчувають, що вони хочуть сказати, а що — не можуть? Як їм допомогти, як їх не втратити — міркує режисерка Юлія Савчук  у документальному фільмі «Погляд у майбутнє».

Фільм знятий під час однойменного проєкту луцького незалежного театру «Гармидер» спільно зі своїми колегами зі Словаччини — Школою мистецтв імені Йозефа Росинського у Нітрі, який стартував у грудні 2023 року і завершився у березні 2024-го показом фільму. Мета — «… розкрити сенси нового покоління, не дати їм шансу втратити внутрішні орієнтири та віри в цінності, показати, що вони — не самотні в цьому надскладному періоді випробувань, і що потрібно сміливо дивитись у майбутнє!»

Обидва театри зібрали по групі підлітків, які паралельно проходили театральні тренінги та акторські практики. В українській групі — частина дітей з Луцька та області, а також підлітки, які переїхали з інших регіонів через війну. Як Максим — з Рубіжного. У словацькій — частина етнічних словаків, а також підлітки, які емігрували з України: хтось два роки тому, хтось — дев’ять.

«У спільному проєкті взяли участь підлітки з міст Нітра, Донецьк, Луцьк, Рубіжне, Братислава, Ужгород, Краматорськ, Новоукраїнка, Новий Мозир, Херсон, Маріуполь, Шалі та Ізюм», — пишуть організатори.

Після навчань дві команди об’єдналися у Нітрі й за п’ять днів створили перформанс «…про свої відчуття рідного, проживання викликів сучасності й очікування від майбутнього під керівництвом двох режисерок. Це Руслана Порицька (м. Луцьк, Україна) та Marica Šišková (м. Нітра, Словаччина)».

Є у цьому перформансі ключовий елемент — земля. Підлітки з України, де триває війна, привезли у Нітру свою землю, торбиночку чорнозему. Розсипали його по підлозі та запросили словацьких учасників стати на неї, відчути її. А особливо тих учасників зі Словаччини, які колись поїхали з України. Чи відчули вони щось?..

Уже після презентації фільму ми говоримо із луцькою режисеркою Юлією Савчук про цю роботу, її силу і післясмак історії.

— Котра з ідей виникла спочатку: проєкту чи фільму? І чому ти захотіла зняти фільм про підлітків?

— Спочатку з’явився проєкт театру. Моїм завданням було просто документувати все, що відбувалося: тут тренінг, тут поїхали, тут поставили, тут приїхали…

Тобто це мала бути просто фіксація, без якоїсь філософії чи ідеї.

Ідея прийшла трохи згодом. І коли ми, напевне, вдруге зустрілися з Русланою (режисерка «Гармидеру», — mm), я сказала, що хочу зняти фільм. Фільм про покоління. Бо в нас вже є дуже багато контенту про війну. Натомість дуже хочу працювати не з війною, а з наслідками. З тим, що буде потім.

Я вірю, що війна закінчиться рано чи пізно. І розумію, що нам треба вчитися відбудовувати країну та адаптовуватися до того, що буде. Якщо є можливість зняти щось глибше, то чому це не зробити? Принаймні я хотіла, щоб вийшло набагато глибше. Тому фільм виходить наче в розрізі проєкту.

— Це твоя перша робота у жанрі документалістики. Як тобі? Які особливості жанру, які складнощі?

— Документалістика — найскладніший жанр, який тільки можна уявити. Складно, тому що коли починається робота над документальним фільмом — в тебе просто є ідея і більше нічого.

Я не могла прогнозувати, що відбудеться. Я розуміла, що мають бути певні зачіпки, щоб глядачу було цікаво. А чи будуть вони? Я не знала. Мусить бути кульмінація. Буде? Не знала.

Наприклад, от я бачу, що підлітки плачуть, але у цей момент ми знімаємо щось інше. Я не можу потім прийти і сказати: заплачте ще раз. Бо це нечесно. Значить, мені треба думати: а чи буде таке ще раз?

Складність у тому, що ти не розумієш, коли буде і що буде. Тому треба знімати все. Потім дуже багато роботи. Сценарій пишеться тільки постфактум. Ти розумієш, яким буде фільм, тільки коли вже все відзнято.

Монтаж тривав місяць, і це дуже мало. Я хотіла б більше часу, хоча не дуже люблю монтувати. Але тут так вийшло, що все робила я і Настя (Анастасія Щира — операторка, — mm), потім продовжувала. До речі, операторка обов’язково мала бути жінкою, щоб ми могли виїхати знімати за кордон.

З ігровим кіно легше — в тебе є сценарій, в тебе є актори, вони працюють, ти тоді добиваєшся якихось певних конкретних емоцій, а тут такого немає.

— Як відбувалася комунікація з підлітками? Чи проявляла ти емпатію, якось втручалась у процес, чи просто була спостерігачем?

— Завжди, неважливо з ким я працюю, треба комунікувати на рівних.

Немає такого: я доросла, вони — діти. Ми — люди. І я розмовляла і буду розмовляти з ними як з абсолютно рівними собі. Як на мене — це ключове для будь-якого віку: 6 років дитині, 13 — це люди, в першу чергу.

Я плакала, я їх обіймала, коли вони плакали, я слухала їхні історії, жартувала, коли розуміла, що треба втішити чи відволікти.

Був один складний момент. Бачу, що мої герої плачуть, і розумію: клас, оце воно. Жорстоко? Так. Але в цей же момент мені треба пояснити глядачеві, чому це відбувається. Запитую в Соні (учасниця проєкту, — mm.): «Ти мені скажеш?». Вона каже: «Ні… Добре, пішли скажу, але швидко».

Я тримаю мікрофон, і вона починає плакати. Йду її обіймати, бо мені щиро хочеться її обійняти. Це я — як людина. А я — як режисерка кладу мікрофон так, щоб він був стороною до неї та думаю, аби тільки Настя продовжила знімати, бо Соня зараз скаже щось дуже важливе.

Як режисерці — мені треба, щоб це було, бо це важливо показати людям. Коли я просто подумаю про себе і про неї й обійму, то багато людей можуть втратити можливість побачити, відчути та зрозуміти трішки більше.

Створення фільму — це ж не про те, щоб реалізовувати якісь власні амбіції. Це для того, щоб люди могли змінюватись, щоб вони могли бачити ширше. Створення фільму будь-якого, а документального найбільше — це можливість своєю розповіддю розширити межі погляду когось іншого. Ти ніби знаєш трохи більше і трішки це привідкриваєш, щоб інші могли більше бачити, більше розуміти, впливати на це. Бо ми ж можемо на це впливати. Якщо ми знаємо, на що.

— Які меседжі підлітків і про підлітків із цього фільму тобі хотілося передати публіці?

— Діти — це наше майбутнє. Це ті, хто будуть відбудовувати країну. І я дуже хочу, щоб вони не воювали. Капець, як хочу.

Проблема у тому, що дорослі їх не слухають. Підлітки зараз набагато доросліші, ніж були ми у тому ж віці, набагато свідоміші. Так, у них є дитячість, у них є оця така дуринка. Але, чесно — вона і в мені є. Це не питання віку, це питання характеру.

Вони говорили про все, про що можуть говорити дорослі. Але шкода, що кажуть про це у 14, 15, 16 років.

Вони багато говорили про те, що страшно. Хоча так смішно: от, мовляв, страшно було, коли прилетіло недалеко, і усміхаються в цей момент.

Вони багато говорили про те, що війна їх змінює. От Максим казав: «Я мусив стати дорослішим». А я запитую: «Ти хотів?». Він: «Ні». Це сталося б, але саме собою.

Мені б дуже хотілося, щоб таких проєктів було багато. Ми маємо не втратити це покоління. Вони мають розуміти, що їхнє слово важливе. Їх просто треба слухати, для них не треба робити нічого «над». Діти, які в проєкті, — дуже прикольні, щирі, відкриті, класні.

— У фільмі є така сцена: українські діти висипають під ноги землю і просять своїх словацьких однолітків стати на неї. Словацькі діти (які в різний час переїхали з України) стають. У цю мить чекають від них якоїсь реакції: що? що відчуваєш, коли ступаєш на втрачену землю? чи землю, яку можеш втратити? Але реакції жодної. Українські підлітки плачуть: їхні однолітки по той бік їх не розуміють. Розкажи детальніше про роль землі у виставі. Чому діти плакали?

— Усі учасники проєкту сказали про те, що саме у Словаччині прийшло чітке усвідомлення того, що таке земля. Я думаю, воно в них було, але там просто вилилося в текст. Земля — це те, що ми захищаємо, це те, що важливе, це те, звідки ми, наше коріння. Це не просто ґрунт, на якому щось росте. Вони побачили в цьому дуже глибокий сенс.

Коли підлітки з України приїхали у Нітру, вони сподівалися відчути набагато більший контакт, набагато більше розуміння від словацької групи. І їм було важко, бо його не було. От вони запрошують стати на цю землю українців, які живуть у Словаччині, і відчути її силу, а ті кажуть: «А ми нічого не відчуваємо». І перші починають плакати. Було б простіше, якби це були просто словацькі діти, які не мали б нічого відчувати. А не діти з українським корінням.

Звісно, всі дуже хочуть запросити їх на цю землю приїхати фізично: до нас, у Луцьк, але вони не можуть, тому що у нас війна.

— Підлітки з України та Словаччини — різні? Чи оця іншість досвіду, травматичність війни заважала їхній комунікації?

— Підлітки і підлітки комунікують завжди. Не важливо, звідки приїхали — вони дуже швидко знайшли спільну мову. Вони вільні у спілкуванні, їм легко, бо вони одне покоління.

Так, наші травмовані, тому що знають, що таке війна, що таке йти в школу і повертатися, бо тривога, що таке вчитися в укритті, що таке сидіти в телеграмі і стежити, що летить. Вони травмовані, але вони такі самі підлітки, і коли зі своїми однолітками — веселі, не грузяться тим, що «в нас війна» і ні, про це не говорять.

У них подібні проблеми, просто у словацьких немає війни, вони не знають, що це, і не до кінця розуміють українських.

— Чи змінилися твої герої після проєкту?

— Це вже був майже кінець частини проєкту, яка відбувалася в Луцьку, я говорила з Сонею, яка раптом каже: «Мені здавалося, що робота над перформансом чи якісь зміни почнуться вже в Словаччині, а вони почалися вже».

Через призму роботи з власним тілом, голосом, емоціями, перформансом вони одразу почали змінюватися, заглиблюватись у процес, у самоусвідомлення.

Перший кадр фільму — це закінчення перформансу в Словаччині. Вони вже відкриті й щирі, вони плачуть і обіймаються. Наступний кадр — початок проєкту, де підлітки сходяться в «Культурне укриття». Я тоді попросила операторку звертати увагу на руки, ноги й на обличчя. Чому? Всі сиділи в замкнутих позах. Пальчики на ногах скручували, руки скручували. Максимально ховалися — як черепашки в панцир. Їм було некомфортно.

За час проєкту вони стали відкритішими. Я думаю, вони стали щасливішими. Знайшли друзів. Стали впевненішими і почали розуміти, що їх слухають і чують, що їхня думка важлива.

Мені дуже сподобалися слова словацького тренера проєкту Якуба. Розповідаючи про силу мистецтва, про те, що таке робота з перформансом, він сказав, що це класна терапія не тільки для підлітків, а для всіх людей. Дослівно: коли ти працюєш в перформансі, ти працюєш з власним тілом, ти береш емоцію всередині себе, виймаєш і дивишся на неї, усвідомлюєш її і розумієш — ось вона. Так працюють у медитації, так працює мистецтво, театр, будь-що. От вони це зробили.

— Юлю, а яким підлітком була ти?

— Дуже спокійним. У 16 років пішла вчитися в коледж. У 18-ть вже працювала, у 17-ть вже працювала. А якщо говорити про 13-14 років — я багато бунтувала, але в той самий час була не впевнена у собі. Бунтувала проти пострадянських «замашок» типу «старші — значить, розумніші», «треба бути, як всі», і так далі.

Я дуже любила читати. Могла прийти додому, стати на п’ятому поверсі під дверима квартири й читати книжку. Мама каже: «Ти вже стоїш тут дві години, нічого?». Але то був час, коли я не надто рефлексувала про те, що відбувається навколо. На відміну від сьогоднішніх підлітків. У них теж в основі власні проблеми, але через призму зовнішнього світу.

Період інший, час інший. Мені їх іноді ніби шкода, іноді їм заздрю, але найбільше я ними пишаюсь.

— Чи продовжуєш ти комунікацію з дітьми після проєкту?

— У нас є спільний чат, де ми списуємося. Дуже сподіваюсь, що за час проєкту дала їм усвідомлення того, що якщо їх щось турбує, вони можуть мені сказати про це, я спробую допомогти. Нехай це не буде дуже глобально, але на тому рівні, що я можу — я готова їх чути та підтримувати. Думаю, якщо в кожного підлітка будуть такі люди, дорослі, їм буде легше.

— Хто ці люди, які мають чути підлітків першими? Батьки?

— Хотілося б, щоб це були батьки. На жаль, так не є завжди. Це сумно, але тоді маємо підтримувати їх ми — просто рандомні люди, які трапляються на їхньому життєвому шляху. Чути, говорити, допомагати. Не треба багато — дати усвідомлення того, що в будь-який момент вони можуть тобі написати або звернутися. Усвідомлення цього насправді вже дає відчуття впевненості.

— Яке майбутнє твого фільму? Чи плануєш участь у фестивалях?

— Я вже почала шукати якісь фестивалі, щоб подавати цю роботу. Дуже хочу, щоб фільм побачили якомога більше глядачів. Це важлива тема. Має бути частина людей, які працюють із війною, має бути частина людей, які працюють і розбудовують реабілітаційні центри, вчаться працювати з ветеранами, і має бути частина, яка має працювати з тим, яке буде суспільство.

Тому, як на мене, цей фільм — ще одне слово, ще один наратив про те, що буде далі.

Він перекладений англійською мовою. Для того, щоб підлітки з інших країн теж могли його побачити та усвідомити, як живуть їхні ровесники.

А щодо майбутнього… Хочу зняти серію мотиваційних відео про військових — для військових, про жінок військових — для жінок військових, від людей з ампутацією — для людей із ампутацією, від людей, у кого загинули близькі на війні — до таких самих. Це знову ж таки про те, що буде після війни, і як можна підтримати цих людей вже зараз. Мені не вистачає такого контенту.

Була нещодавно на лекції про ПТСР і кажу: «А в нас є якісь матеріали для того, щоб адаптовувати людей, які будуть повертатися? і». Мені сказали: «Ні». І це біда. Інакше настане момент, коли військових, дружин військових, батьків військових буде значно більше, ніж інших. А ми до цього не готуємося.

Я хочу, щоб це був прямий спіч, щоб люди на власному досвіді пояснювали, чому — так, чому вони це зробили чи не зробили, як вони себе підтримують, як мотивують себе прокидатися зранку, як матері, які втратили, продовжують усміхатися…

Завжди страшно починати втілювати ідею, бо я постійно думаю: це вже є. Але такого забагато не може бути.