Шлях до волинського смаку пасти аль-денте

Серед промислового району у Луцьку височіє біло-сіра будівля. П’ять поверхів зі скла, металу і бетону.

Напозір — це велике офісне приміщення, де очікуєш, що за стіною гудуть комп’ютери, снують офісні працівники, чути клацання клавіатури і тут мало б пахнути кавою.

Але за стінами — гул промислових двигунів. Труби. Багато труб. І ледь відчутний запах свіжозмеленого борошна.

Ми — на території четвертого, найновішого борошномельного комплексу «Вілії», одного з найбільших агрохолдингів на заході України.

До групи компаній ТМ «Вілія» входить низка підприємств Волинської, Рівненської, Львівської та Тернопільської областей.

Вони працюють у різних сферах агровиробництва: вирощують та зберігають зернові, олійні і бобові культури, експортують продукцію, надають послуги зберігання та трейдерства іншим фермерам, мають борошномельно-круп’яне виробництво, гуртові продажі, торгують засобами захисту для рослин та добривами, займаються тваринництвом та кредитують аграріїв.

Материнську компанію ТзОВ «Волинь-Зерно-Продукт» у 2001 році заснували Євген та Ірина Дудки. Згодом до них приєднався їхній одногрупник Сергій Супрунюк, якого запросили бути бухгалтером. Те, що починалось із невеликого вагончика та ідеї, за 20 «з хвостиком» років виросло у серйозного гравця на аграрному ринку.

Торік підприємство було у десятці найбільших платників податків серед аграріїв. Загалом агрохолдинг сплатив до казни 534 млн грн.

Зараз «Вілія» має 4 млини (борошномельні комплекси), 9 елеваторів, загальною потужністю 510 тис. тонн, сухий порт, тваринницький комплекс на понад 1300 голів, обробляє 55 тис. га землі. Експортує у Польщу, Німеччину, Великобританію, Бельгію, Туреччину, Індонезію, Нідерланди, Іспанію.

Утім, чим більше підприємство, тим йому складніше реагувати на кризи, каже співзасновник ГК «Вілія», директор ТОВ «Волинь-Зерно-Продукт» Сергій Супрунюк.

Будувати під час війни

На новий млин «Вілії» не потрапиш просто так. І йдеться навіть не про охорону чи віддаленість від центру міста. Щоб зайти усередину, на голову треба вдягти захисну шапочку, на верхній одяг — халат, на ноги — бахіли, для бороданів — спеціальні пов’язки на обличчя. А наші прізвища заносять у спеціальний журнал.

Четвертий борошномельний комплекс «Вілія» запустила у 2023 році. Це був ще той виклик. Час будівництва припав на пандемію коронавірусу. А монтаж обладнання — на повномасштабне вторгнення Росії.

На млин закупили обладнання швейцарського виробника Buhler (перші три комплекси працюють на турецькому обладнанні, — mm).

У 2022 році устаткування мало прибути в одеський порт, а звідти — до Луцька. Але через війну маршрут змінили і обладнання везли через Балтійське море і Польщу. Через це витрати на дорогу одного контейнера до Луцька зросли з 2 до 7 тисяч доларів. А контейнер був не один.

Ми це обладнання привезли і вирішили, що будемо будувати далі, щоб воно не просто лежало, хоч багато хто боявся: війна, невизначеність, що буде.

Сергій Супрунюк,
директор ТОВ «Волинь-Зерно-Продукт».

За ідеальних (в українському контексті читайте — «невоєнних») умов монтувати системи мали швейцарці. Але їхня компанія не дозволила відрядження через небезпеку: в Україні воєнний стан, тож кожен регіон може стати зоною бойових дій.

Програмісти «Вілії» налаштовували все самотужки, консультуючись зі швейцарцями по відеозв’язку, розповідає технолог переробного господарства ТОВ «Вілія-Продукт» Дмитро Сторожук.

Як працює сучасний млин

Борошномельний комплекс за добу може переробити 150 тонн зерна (приблизно 2—2,5 вагона — mm). Продукти помелу (манка, висівки, борошно тощо) під величезним тиском «подорожують» трубами на всіх поверхах: з другого на п’ятий, з п’ятого — униз. За цим на зміні спостерігають лише двоє операторів.

Найдорожче обладнання тут — фотосепаратор, який сортує зерно, що йде на перероблювання. Ця, на перший погляд, непомітна машина щосекунди аналізує насіння інфрачервоним світлом і повітряним потоком здуває кожну зернинку, яка не підходить за параметрами.

Борошно, яке не поступається італійській класиці

На «Вілії» пишаються новим продуктом — борошном з твердих сортів пшениці (durum). Воно відрізняється високим вмістом білка та глютену. Саме завдяки цим якостям макарони з таких сортів мають щільну текстуру і тримають форму під час варіння.

Вони ідеальні для приготування «al dente» (з італійської «до зуба» — mm), коли макарони залишаються злегка твердими всередині, що вважається класикою італійської кухні, тоді як багато вітчизняних виробників використовують борошно м’яких сортів для пасти.

Торік «Вілії» вдалося зібрати 10 тис. тонн цієї пшениці. Як нагадування про здобуток — на столі в конференц-залі компанії на чільному місці стоять дві скляні ємності з цим зерном.

«Щоб виростити пшеницю твердих сортів недостатньо мати якісне насіння, певний склад ґрунту. Ми кілька років над цим билися, знаємо всю технологію від і до. Потрібні для врожаю ще й сприятливі погодні умови. Торік не було надто багато дощів і все склалось, бо коли пшениця твердих сортів сильно мокне — вона втрачає свої властивості.

Щоб мінімізувати вплив погоди, ми диверсифікуємо посіви — вирощуємо одну культуру на географічно різних ділянках», — пояснює складнощі технології Сергій Супрунюк.

З 2024 року «Вілія» продає 500 тонн цього борошна на місяць, що складає 18% від усіх продажів. Основні покупці — українські виробники макаронів. Але є й польська компанія, з якою підписали угоду про продаж 400 тонн і готують ще один контракт.

Це подвійна перемога компанії, бо борошно твердих сортів, на відміну від інших, у Польщу можна експортувати .

Крім цього, підприємство випускає муку сорту «екстра» з підвищеним вмістом білка — 14,5 г у 100 грамах. (Тоді як більшість борошна на полицях вітчизняних магазинів має показник 10–11 г білка. Максимум, що нам вдалось знайти у магазинах, сорт «екстра» з показником білка 13 г — mm).

Воно підходить для здобної випічки тривалої ферментації: тісто краще «росте», еластичне, тримає форму і після приготування виріб має хрустку скоринку.

Навесні хвиля інтересу до цього продукту зросла. Перед Великоднем у співпраці із засновником Cookery School Lutsk Владом Фінкевичем «Вілія» записала майстерклас з випікання паски. Відео поширили у соціальних мережах.

Господині мали нагоду спробувати продукт і радили іншим борошно луцького виробника. Після цього на підприємство посипались замовлення з проханням відправити «Новою поштою» муку.

Адже поки що продукція «Вілії» продається не в усіх регіонах. Найкраще представлена у західних, північних і центральних областях. А ось на сході та півдні — менше.

Продати — завдання з зірочкою

Бути гнучким — must have для будь-якого бізнесу в сучасних умовах. Обставини змінюються дуже швидко, і вміння оперативно ухвалювати рішення, часом непопулярні або ризиковані, впливає на розвиток компанії.

«До війни все було стабільно. Ми займалися лише виробничими питаннями. Продавати продукцію було легко, порти працювали, трейдери є, світовий ринок є. За тобою бігають, всі просять дай, продай, все було дуже, як то кажуть, гладко і спокійно. І ми так у цьому спокої звикли жити», — розповідає директор ТОВ «Волинь-Зерно-Продукт» Сергій Супрунюк.

Підприємство експортує щороку 330 тис. тонн власної продукції та ще майже стільки (залежно від сезону) — від інших фермерів. 2022—2023 роки для українського експорту зерна були кризові.

Головною проблемою була зупинка чорноморських портів, які є основним і найдешевшим шляхом для перевезення.

Морський шлях закритий

Щоб обійтися без моря, у «Вілії» вирішили купити додаткові вантажівки, аби возити зерно автошляхами. Неочікувано швидко вдалося придбати 40 нових фур Volvo, бо їх постачальники через санкції не продали транспорт у Росію і Білорусь. Але рішення не стало панацеєю.

Не була відпрацьована система опрацювання такого потоку, було чимало бюрократичних перепон щодо імпорту та сертифікації зернових. Тому на кордоні створювалися величезні черги.

Ірина Дудка,
керівниця департаменту зовнішніх та внутрішніх комунікацій, співзасновниця «Вілії».

Перший рейс тривав 7 днів, другий — 14, третя «ходка» — уже 21 день. Такі тривалі подорожі — надто дорогі, дохід від них не покривав навіть витрати.

Тож повністю покладатись на автоперевезення — збитково. Залишалась тільки залізниця.

Ще у 2013 році агрохолдинг викупив зерносховище колишнього хлібоприймального підприємства на Ковельщині. Сюди заходила вузька європейська колія . Кілька років цією колією відправляли зерно в Європу, але «Укрзалізниця» не вкладала коштів у догляд за відрізком, ділянка стала непридатною і її закрили.

«Рух поїздів там заборонили. Коли ми зверталися до „Укрзалізниці“ і хотіли поновити колію, то нам казали, щоб ми придбали 10 тисяч шпал, дали гроші і її відремонтують. А протяжність колії до кордону — кілометрів 40.

До 2022 року вона так і стояла, поки працювали порти на Чорному морі. Але коли Одеса припинила відвантажувати кораблі, ми почали будувати свій термінал, який зараз називаємо сухим портом», — пояснює Сергій Супрунюк.

Його спорудили за кошти, які до 2022 року планували використати, щоб збудувати ферму на 2 тисячі голів худоби. Але цей проєкт заморозили. Натомість у Ковельському районі облаштували термінал, звели 15 км своєї колії на території, ще 6 км збудували і віддали «Укрзалізниці», щоб ця станція могла функціонувати.

Загалом у сухий порт за три роки інвестували близько 750 млн грн. Сьогодні він може зберігати 60 тис. тонн зерна (близько тисячі вагонів).

Колії є — не вистачає вагонів, які б ними їхали. Довелось мислити геть нестандартно. Купили 342 морські контейнери (ціна питання — близько мільйона євро — mm), вирізали зверху кожного отвори, поставили на платформи й так вивозили зерно.

Після того як порти Одеси запрацювали у грудні 2023 року, зерна через сухий порт почало йти менше. Щоб цей об’єкт не простоював — там надають послугу перевалки  добрива. Є силоси для рідин, щоб працювати з рідкими добривами — КАСом . Також готують дозвільні документи, щоб надавати послуги переливу дизпалива.

Блокада кордону

Наступним викликом для аграріїв стала блокада польськими фермерами, а згодом перевізниками, кордону з Україною. Заборона стосувалася не тільки експорту, а й транзиту. «Вілія» везла продукцію через порт у Гданську в Англію, Ірландію тощо.

«Ці протести нас мало зачепили. Але знаємо колег, чиї вагони вивантажували на коліях, і вони мали чимало проблем. А ось ринок борошна, який був у нас напрацьований, — закрився. Спершу заборона на експорт, потім мито. Так само з ріпаком, торік ми в Польщу не продали жодної тонни, але ми поїхали далі — і вийшли на преміальний ринок у Німеччині», — додає Сергій Супрунюк.

«Більший відсоток продажів припадав не на польський напрямок, а на інші країни. Реалізація відбувалася залізницею, а Польща була лише транзитом. Коли логістичні ланцюги були повністю зламані, ми з нуля почали відпрацьовувати логістику через Європу.

Ми проавансували на три роки оренду складських приміщень у порту в Гданську, звідки товар відправлявся суднами. Звісно, в нас була гарна співпраця і з польськими компаніями, наприклад Cedrob (найбільший виробник м’яса птиці). Після заборони на експорт українського зерна, втрати зазнали обидві компанії», — додає Ірина Дудка.

Вижити в умовах блекаутів

Загалом на «Вілії» радять: у бізнесі все треба прораховувати, бо цифри не брешуть. І краще порахувати погано, ніж не робити цього взагалі. Так, наприклад, цифри показали, що виробництво круп не приносить прибутку.

Тож цех у Луцьку, що працював на радянському обладнанні, закрили. Він стояв законсервований більш як 5 років. Але після повномасштабного вторгнення обладнання почали використовувати знову, бо зрозуміли, що важливо забезпечувати продовольством.

Коли почались перебої з електрикою — теж взялися рахувати. Цифри показали: використання генераторів дорожче, ніж купівля електроенергії з мережі, але простої обходяться ще дорожче. На «Вілію» закупили дизельні генератори, пояснює керівник департаменту технічного забезпечення ТОВ «Волинь-Зерно-Продукт» Олександр Попов.

Загальна потужність усіх дозволила забезпечити електроенергією деякі виробництва на 60–70%, а частину об’єктів — повністю.

У 2024 році придбали дві ще когенераційні установки . Вони задовольняють електрикою основні потреби, а також опалюють офісні та побутові приміщення. А те, що установок дві, дозволяє регулювати навантаження, оптимізувати витрати і зменшує ризик поломок.

Наприкінці 2023 року підприємство почало встановлювати сонячні панелі. До кінця 2025 тут планують вийти на потужність у 2 МВт (що дорівнює потужності дизельних генераторів, які закупило підприємство). Очікують, що ці інвестиції окупляться за 3—7 років і це здешевить собівартість продукції та дозволить стати конкурентнішими гравцями на ринку.

Окрім великих викликів, в компанії трапляються локальні конфузи. Приміром, наприкінці березня — на початку квітня 2024 року під час внесення на поля рідких добрив прилеглими громадами, зокрема й у Луцьку, поширився сморід.

У ТОВ «Волинь-Зерно-Продукт» пояснили: постачальники завантажили їм два авто барди  з запахом, хоч за домовленістю цього не мало бути. Коли механізатори це зауважили — одразу ж припинили вносити добрива.

Утім, запевняють, цей випадок був єдиний, з нього у компанії зробили висновки.

Дрони та комп’ютери

«А давайте зараз глянемо, що наші трактори роблять», — каже Ірина Дудка.

Початок травня. У розпалі — посівна. Поки ми записуємо інтерв’ю у Луцьку, десь на Горохівщині працюють трактори. На екрані комп’ютера з’являється мапа з усіма ділянками, які обробляє підприємство. На кількох з них — іконки-символи тракторів: там саме зараз працює техніка.

«Завдання трактористу програмується ще до того, як він приїжджає на ділянку. Він дістається до стартової точки і тисне „ОК“, щоб прийняти завдання. Робота водія — стежити за швидкістю, а техніка сама рухається заданим маршрутом», — демонструє керівник відділу систем точного землеробства Артем Супрунюк.

Всі дані зведені в єдиній платформі Cropio . Тут є все про земельні ділянки, договори оренди, історію посівів, внесення добрив, агрономічні операції та навіть рух техніки.

Поки ростуть зернові — поля знімають із дронів, щоб контролювати стан посівів, виявляти проблемні ділянки та аналізувати причини зниження врожайності. На фото з неба видно, де наробили шкоди колонії мишей, де водій надто швидко їхав під час сівби, а де на рослини вплинув надто рясний дощ чи град.

А ще в компанії компостують. Щороку на елеваторах після очищування зерна накопичується близько трьох тисяч тонн відходів третьої категорії (солома, пил, лузга). Щоб їх утилізувати, створили спеціальні компостні майданчики.

Тут до них додають курячий послід та інші компоненти — і все це перетворюють на компост. Сюди ж звозять опале листя з міста та рослинні залишки з інших господарств. Отриманий компост повертають у ґрунт як добриво.

Окрім цього, «Вілія» висіває сидеральні культури — рослини, які покращують структуру ґрунту. Вирощують овес, горох, гірчицю, суданську траву, фацелію тощо, потім їх подрібнюють, приорюють, що збагачує ґрунт.

Все це має на меті покращити родючість землі та зменшити шкідливі впливи. «Вілія» також долучилася до європейської програми зі зменшення викидів вуглекислого газу та накопичення вуглецю в ґрунті.

Для цього відібрали зразки та виміряли рівень вуглецю. Через три роки планують повторні заміри, щоб оцінити зміни. Такий підхід — це вже конкурентна перевага, особливо, якщо орієнтуватися на ринки з жорсткими умовами до всіх етапів вирощування агропродукції.

Вивести формулу успіху

На «Вілію» щороку приїздять з екскурсіями школярі та студенти місцевих коледжів. Так на підприємство сподіваються залучити молодь. Особливо, кажуть, їй подобаються дрони — такого на сільгосппідприємстві вони не очікують.

Часто, зізнається співвласниця «Вілії» Ірина Дудка, візитери цікавляться секретом успіху. Але такого, запевняє вона, немає: успіх — це наполеглива праця, рух, ризик, іноді для цього треба чимось жертвувати, наприклад, вільним часом. Вона перефразовує Томаса Едісона: «Успіх — це 1% удачі і 99% тяжкої праці» .