«Всі ми діти, які померли». Перформанс «АБО|АБО» в «ГаРмидер ангар-stage»

Яйце. Людина. Я — це людина. Людина бачить, чує, смакує, сумує, радіє, цілує, обіймає, боїться, втікає, злиться, біситься, кричить. З народження кричить. Я — це чуття в тілі. Я — це теперішнє. Я — буква. Я — за цим звуком. Я радість, інколи. Чи буваю я не собою…

Цим монологом закінчився перформанс «АБО|АБО» від вінницького мистецького центру MŌNТАЖ, який гостював цієї неділі в луцькому «ГаРмидер ангар-stage».

Четверо митців (режисер — Гліб Зельгін, композитор — Костянтин Бушинський, перформерка — Ірина Тичина, перформерка та художниця — Марина Нікуленко) зібралися на резиденції в Буші, аби дослідити найважливіші питання і розповісти про життя в шести актах: «Глупість», «Втрата», «Біль», «Опора», «Розплутування», «Любов — сила діяти». Так народився перформанс «АБО|АБО» — про еволюцію, людину і її шлях, дуальність, внутрішнє та зовнішнє, вибір.

Що бачу?

Повна зала луцького «Ангару» на Залізничній. Тут — простір театру «ГаРмидер». Але на сцені — не гармидерівці. На кожному кріслі лежить буклет-підказка до прочитання вистави. Голос режисера: «Починаємо читати з правого нижнього кута. Незручно, як і в житті».

Перед очима — декорація у вигляді картонної стіни. На ній зображена фігура з трьома ромбами, що нагадує жінку. Поруч — символи, створені перформеркою. Ті, що у центрі фігури, наче в грудях, символізують серце, кров, енергію та порожнечу. З них беруть свій початок мотузки — нитки долі, до яких згодом доторкнутися Мойри.

На стінах «Ангару» праворуч і ліворуч розвішені плакати-дослідження з роздумами митців. Є спокуса сказати, що міркування про все, але за 5 хвилин, виділених режисером на оглядини, неможливо перечитати все. Що встигнеш — те твоє. Моє — це роздуми про ілюзії, жорстокість, особисте пекло та особистий рай.

«Коли закрила очі, з’явилося розслаблення», — написала на папері котрась з перформерок, Марина чи Ірина. Резонує.

Пролог. Життя — чернетка

Перед початком режисер Гліб розповів, що цей перформанс про стосунок до всього: «Стосунок до кави. До себе ввечері. До гарного харчування. Й неможливо оминути стосунок до інших людей».

Перед нами — драфт декорації, бо в житті не завжди є можливість щось покращити. Життя — і є чернетка.

«Вистава пластична. Не ставимо за ціль давати відповіді, скоріш — запитання», — Гліб Зельгін.

Оповідь режисера перебиває сторож Василь, який теж прийшов подивитися на перформанс та подумати про Всесвіт. «Обережно пане, не ламайте декорацію», — каже Гліб, коли Василь десь ненароком зачепився.

Що відчуваю?

Зачепилися нитки долі. Вибігають дві Мойри, тримаючи мотузки, обплітаючи їх пальцями. Починається дія. Вся увага на акторів. Грає музика. І саме музичний супровід підкорює одразу. Спершу тривожне звучання гітари, схоже на дзижчання невідомих комах десь у лісі, посеред темряви, де чатує небезпека. І з цієї темряви народжується початок.

Музика змінює темп, стає активнішою, гучнішою, грайливішою. Здається, що дві перформерки — то несвідоме і свідоме, які борються, вовтузяться. Свідоме знає наперед, куди і яку ниточку потрібно спрямувати. Несвідоме повзає по підлозі. Чи, може, це дитина?

Найважче переживався момент втрати. Біль. Потрапляю в той самий «Чорний вігвам», як у «Твін Пікс» . Зустрічаю свої страхи.

Перформерки знаходять ніж і прорізають стелю (На декорації зверху прикріплена піраміда з піском всередині. — mm). Згори сиплеться пісок. Полегшення. Хотілося долучитися, вийти на сцену і теж пропускати пісок крізь пальці, ходити по ньому босоніж.

Вузли розплутали.

Що відчувають Інші?

Під час вистави помічаю, що дехто з глядачів потайки світить екранами смартфонів на буклет. Можливо, щоб знайти відповідь, а, може, щоб врятуватися. Жінка поруч зі мною відчайдушно намагається щось вичитати. Її подруга пошепки: «А я вдома почитаю».

Відповідь в процесі кортіло віднайти, але в таких дійствах важливо відчувати. Забути про сенси. Їх можна наздогнати потім.

Символіка. Міф

На розданому раніше буклеті пише, що це «Історія поза часом. Посеред нічого». Було важко абстрагуватися й побачити ніщо, бо сцена обросла символами й знаками, які з цікавості, волею-неволею, хочеться декодувати, розпізнати. Щось схоже на рослину, щось — на скрипковий ключ. Але в авторів своє трактування усього.

Їхній перформанс — це синтез дії, музики, малюнку та відчуттів. Художниця Марина вигадала та намалювала символи на основі спостережень руху перформерки Ірини.

А Костянтин своєю чергою перетворював рухи у звуки.

Щодо міфологічності, то автори надихалися різними світовими історіями, щоб створити свій власний. «Створили свою міфологію, трохи таку перетравлену Юнгом», — жартує Констянтин.

Що стало тригером до створення вистави?

Відповіді творців.

Костянтин: Бо ми — однаково придуркуваті.

Гліб: Об’єдналася команда навколо досвіду болю й бажання турботи. Тригером стали спільні точки. Щастя всі проживали по-різному, а от критичні моменти — схоже.

Ірина: Фраза «як не про*бать життя» спровокувала виставу.

Епілог

«Історій безліч. На тлі космічного часу ми — одноденні метелики. Як встигнути?».

Ставлю це питання і собі. Як встигнути жити, як встигнути бути попри й задля. Перформанс і справді поставив багато запитань. Відповідей не буде.