Акторка на вісім вихідних. Як журналістка misto.media змінила професію

«Маю пропозицію, від якої неможливо відмовитись», — написала мені редакторка misto.media Таня Приймачок наприкінці квітня.

Це означало: перше — відмовитись таки не можна, друге — з цих слів починаються усі мої пригоди останнім часом.

«Це курс акторської майстерності. Жодних проб і кастингів. План такий: журналістка змінює професію та пише про це репортаж. Порадься з сім’єю, — казала Таня. — Тебе не буде вдома впродовж восьми вихідних».

Я роззирнулася: довкола лежали розкидані іграшки, в кутку ховався стос непрасованих речей, мультиварка на кухні готувала овочеве рагу… Що ж, я згодна!

До початку занять залишалося кілька днів. Сяк-так поприбирала, затарила продуктами холодильник і пішла.

***

Дорогою до «Культукриття», де ось-ось мав розпочатися акторський курс «Перетворення», міркувала, кого там зустріну. Попереду багато годин разом, а у фіналі — спільна сценічна постановка. Що як спілкування не складеться? Може, справдяться театральні байки про бите скло в туфлях та зіпсовані костюми?

Дія 1. Ні слова правди

У ролях:

• режисерка театру «Гармидер» Руслана Порицька;

• 11 незнайомців;

• перелякана журналістка.

Перші дні травня. Вечір. У «театральному підвалі» зібрались 12 майбутніх акторів. Не знайомимося. Режисерка одразу дає завдання: блукаючи простором укриття, подивитися одне одному в очі протягом 8 секунд. Витримати контакт очі в очі — нестерпно. Здається, ніхто не дивиться на мене просто так: хтось — з насмішкою, хтось — з осудом. Провалююсь на першому завданні — знічено відводжу погляд майже одразу. Відчуваю, як пітніють долоні і тремтять пальці. «Гарний» початок — можна уже на сцену.

«Роздивилися? А тепер знайомимося! — каже Руслана і ділить нас парами. — Розповідайте про себе що завгодно. Головне — ні слова правди: вигадайте собі ім’я і професію. Придумайте інше життя. Театр — це вигадка».

Неприємний висновок про себе: вигадувати — легко і захопливо. Наплела від душі. Знайомтесь: Софія, 25 років, багатодітна матір — щороку по дитині. Не працюю, народжую. На дозвіллі співаю у філармонії. Розмріялась, одним словом.

З історій решти учасників з’ясувалося, буду вчитися акторству з дресувальницею, саксофоністом, волоцюгою, лучницею, неграмотним дідом. Насправді це були програмісти, інженери, аніматори, юристи. До кінця курсу відчувала, що кожному студійцю більше пасує вигадане амплуа, а не повсякденна роль — дуже ненудне товариство зібралося.

Акт 2. Тіло веде розум

Зізнаюся, очікувала від курсу вербальних практик: виразно декламувати вірші, розігрувати драму чи битися в трагічній істериці. Натомість зустрілася віч-на-віч зі своїм тілом.

Руслана Порицька вчить: «Слово — це прикриття. Головне — тіло! Глядач вірить тілу».

Якщо говорити зі сцени: «Я не боюсь», але при цьому тремтіти від жаху й ховатися, переконливішим завжди буде тремор і переляканий погляд — плоть зрадницьки видасть правду.

Тому кожне заняття — активна робота з тілом: від стоп до волосся. Щоразу — крепатура. Якось пожартувала, що після тренінгу не боліли лише вуха. У відповідь почула: «Наступного разу попрацюємо над вухами».

Фізичні практики на курсі не схожі на тренування у залі чи у танцювальному класі. Вони нагадують життя в іншій плоті: приміряй на себе інше тіло.

Спробуй «обнулити» налаштування і ходити не так, як звикла. Наприклад, рухатись «на шкірі», м’яко пересуваючись простором, наче в густому киселі. Командуєш собі: «шкіра», і злітає з плечей та ніг напруга, рухи стають легкі та спокійні. М’язів немає, кісток — теж, залишилася лише прозора шкіра. Відчуття, наче йдеш не театральним простором, а містом своєї юності, трохи закохана, трохи натхненна і максимально безтурботна.

Режисерка каже: «М’язи», — і я перетворюсь на звіра під час полювання: свідомо вмикаю кожен мускул, з’являється хижацький характер, навіть волосся, здається, настовбурчилось.

Рух «на кістках» знайомий найкраще. Саме так, виявляється, я ходжу зазвичай — важкий крок від стегна, широкий мах рукою. Суглоби відгукуються легким хрустом. Так ходять військові, так вранці місто йде на роботу. «На кістках» танцюють брейк, хіп-хоп чи тектонік, дефілюють моделі подіумом.

На кожен тип руху інакше реагує свідомість: «на м’язах» відчувається внутрішня напруга, «шкіра», навпаки, — швидко розслабляє. Забираю у свою скарбничку лайфхаків — керуватиму свідомістю через команди тілу.

Акт 3. Ні разу не богиня

Роботу з тілом продовжила пластиографка  та акторка «Гармидеру» Юлія Варченко.

«Сповільніться. Найважче — не спішити», — попередила вона й розклала 12 акторських тіл на підлозі. Юля наказала перетікати від стіни до стіни, як вода. Головне — якомога повільніше.

О, це були для мене тортури. Все життя біжу й усіх підганяю. «Поквапся!» — моє гасло. Свідомість опирається завмиранню. Стримую себе, немов дикого звіра за ланцюг.

Тисну на гальма і ледве-ледве повзу, але все одно переганяю людей, наштовхуюсь на сусідів, колони, речі. Згадались моменти, коли вимушено вповільнювалась — під час вагітності, ковіду. Тоді ніяк не могла прийняти свою непродуктивність і дуже сердилась на себе.

Цього дня довелося у супернеквапливому темпі імітувати мавпу, слона, ящірку, сумоїста, щоб стати… богинею. На цьому етапі з мого чола стікав сьомий піт. Тремтіли руки, ноги, пальці, не слухалася шия.

«Яке у тебе кімоно ?» — питає Юля і закликає за собою у повільне плавання простором. Крок має бути непомітним, немов ноги не торкаються землі. Треба красиво нести своє кімоно, тримаючи спину рівно, а руки — перед собою.

Плече хапає корч. На очах виступають сльози. З кожним кроком все чіткіше усвідомлюю, ні разу я не богиня. Акторка наче чує мої думки: «Метушня в повільній тілесній вправі — це навряд чи хороший результат на сцені». Зібралась. Йду далі. Нічого не сколихне богиню.

Акт 4. Випусти своє «ХА!»

Справа за голосом. Як видати з себе чіткий звук, не жувати слова і не бубоніти під ніс? Тренуватися на скоромовках? Це було б надто просто. На «Перетворенні» нас чекав цікавіший шлях — працювати зі звуками вчила акторка «Гармидеру» Соломія Войтович.

«Всередині кожного з нас є велике „ХА“. Ми повинні дати йому волю!» — виголошує Соломія і каже: «Х-а-а-а». Воно летить понад моєю головою, як великий синій джин. Звук схожий на дзвін або вітер. У ньому стільки сили, свободи і бешкету!

Я намагаюся повторити це «ХА», і воно застрягає у горлі зніченим кашлем. Велике «ХА» більше схоже на зніяковіле «кхе-кхе». Легені не віддають повітря, голос сором’язливо збивається з шепоту на писк. О, музи, невже так складно просто горлати «ХА!»?

«Лягайте! — Командує Соломія і вимикає світло. — Вмостіться, вкрийтесь. Зараз звучатиме ваше тіло».

Лежачи на підлозі укриття, 12 людей починають гудіти низький звук «у», напруживши низ живота. Поступово звук стає вищим і підіймається у груди, в горло і аж до тімені. Найвище «і» котиться простором, як спів тибетської чаші.

В голові безперестанку крутиться: «Боже, що я роблю?!». Але продовжую співати голосні, загорнувшись у ковдру.

Звукові вправи ускладнюються. І ось ми уже оркестр з 12 інструментів. Кожен видає своє «дзинь», «чш» чи «умц». Вийшов справжній джем-сейшн , де кожен мав власне соло у загальному ритмі. Уже ніхто не соромиться — тіло рухається за ритмом, звук вилітає легко і об’ємно. Кайф.

Подумалось, як класно здобути в собі цю правду природного звуку: «Ух ти! Я так можу?». З’явилася якась особлива внутрішня легкість, як після сеансу психотерапії чи сповіді. Чудово іноді дозволити собі бути дитиною (чи творцем?), видавати звуки кота, сови або пожежної машини, коли заманеться.

Акт 5. Як спить персонаж

Ми отримали ролі. 12 акторів зіграють шість різних історій у парах: від античної трагедії та європейської класики до сучасної психологічної драми.

Мені дісталась роль деспотичної матері Бернарди за п’єсою іспанського драматурга Федеріко Гарсіа Лорки «Дім Бернарди Альби». Партнеркою по етюду стала 16-річна школярка Міла — моя «театральна донька» Адель, яку, за сюжетом, мати замордувала підозрами й обмеженнями та довела до суїциду — дівчина повісилась.

Ми з Мілою мали шість коротких реплік на двох. Це сварка старої жінки з юною дівчиною, конфлікт поколінь, бажання змін проти консерватизму. Сам діалог ми прочитали за 50 секунд. Головна робота була попереду — словам належало дати характер, наростити м’язи й шкіру персонажів на вербальний кістяк.

Тут почалося найцікавіше — вивчення персонажа під збільшувальним склом. Актори отримали таблиці на кілька сторінок для детального розбору свого героя. У ній було все: від зовнішності, голосу й характеру — до ходи, дихання, звичок й хвороб.

Деталі, яких не знайти в тексті п’єси, потрібно було дофантазувати. Наприклад, як твій герой спить. Пізнавши людину, можна уявити її сон. Як це робить мати восьми дочок, двічі удова? Навряд чи її сон міцний і глибокий. Найімовірніше, вона лише тривожно дрімає, прокидаючись від найменшого шуму. Через хронічний недосип жінка, найімовірніше, нервова й змарніла. Втома відображається на її ході й голосі, треморі в пальцях, різких рухах. Ось скільки всього може розповісти сон.

Дослідження персонажа належало втілити в ролі. Актори самостійно режисували власні етюди і репетирували одночасно у різних кутках «Культукриття».

Ми з партнеркою, приміряючи свої амплуа, вигадували костюми: траурному вбранню Бернарди вирішили протиставити квітчастий сарафан й рожеву стрічку у волоссі. За задумом, дівчина заплітає волосся і сперечається з матір’ю та її правилами. Мати, наполягаючи на своєму, цією ж таки стрічкою дівчину обплутує, як павутиною, душить. Результат роботи постане перед акторами «Гармидеру» на останньому занятті.

Акт 6. Увійти в історію через руки

Перевтілитись в іншого — ще те випробування. Лицедійство, яке здається легкою забавою збоку, виявилося напруженою емоційною та фізичною роботою.

Маючи живу міміку, миттєво видаю усі свої емоції, як титри. До того ж за пазухою — жодного досвіду вдати з себе когось. Мантра самонавіювання «я — не Марія, я — Бернарда» не допомагала.

Відчувала, між мною і персонажем — стіна. Попри те, що знайшла багато спільного зі старою іспанкою (бо ж і сама — мати, стежу за дотриманням правил й режиму та, що вже там, іноді злюся на дітей) та навіть співчувала їй, але вжитися в образ не вдавалося. Відчувала — блефую: не граю Бернарду, а вдаю.

«Уяви собі руки цієї жінки, — радить Руслана Порицька. — Роздивися її пальці, нігті, поглянь на долоні. Як вона одягає рукавички, тримає віяло? Як бере горня або поправляє мантилью ».

Заплющую очі й намагаюся уявити. У свідомості зринає образ полотна на п’яльцях. Подумки беру його в руки і починаю вишивати. Помічаю свої пальці — смагляві й зморшкуваті. Вони тримають голку з кольоровою ниткою. Руки трохи тремтять, візерунок на тканині вимальовується повільно.

«Прокинься. Завари собі чаю, як Бернарда», — підказує режисерка.

Розплющую очі, йду до чайника, насипаю блискучою ложкою кілька скручених зелених листочків у чашку. І раптом помічаю… руки. Вони — не мої. Стара іспанка — тут! Всередині розпирає успіх: «Я зловила тебе, Бернардо!».

Акт 7. День «ікс»

Остання репетиція етюдів перед виступом. У сумці — костюм, косметика. Три репліки і послідовність дій заплутались в пам’яті, як скуйовджена нитка. Передчуття провалу й ганьби сидить у мізках великим цвяхом.

Так, показ буде камерним, для своїх. Гармидерівці не розкритикують, а, може, похвалять. Найімовірніше, я все згадаю в останній момент і зроблю добре. Але тривога пробивала пальці струмом.

Ми розбрелися по кутках наносити грим. Кожен пошепки повторював текст.

Глядацький зал заповнили актори «Гармидеру».

Починаємо!

Етюди проносяться один за одним. Наша черга. На ватяних ногах човгаю на сцену. В голові — жодної думки. Здається, я не просто текст забула, а власне ім’я.

Світло. Музика. Поїхали.

«Ти зневажила мої правила», — майже шепочу юній партнерці і обережно роблю петлю рожевою стрічкою навколо її шиї.

Мій голос ледве чути. Хвилююся, аби ненароком не шарпнути дівчину, не зробити їй боляче. Серджусь на себе: «Ти Бернарда чи хто? Стара іспанка тугіше затягнула б стрічку. Зберись, боягузка!».

«Бо твої правила — це смерть», — огризається вона явно увійшовши в роль.

«Ти ганьбиш нашу честь», — трохи осмілівши, відповідаю я і вирівнюю «доньці» згорблену спину.

Репліки зринають у пам’яті одна за одною, як «Отче наш». Напевно, запам’ятала їх назавжди. Куліси. Оплески. Поклін.

Сіла. Видихнула. Полегшення таке, як після пологів.

Хтось встромив мені в руку хліб. Машинально відкусила шмат і усвідомила, скільки всього було на цьому театральному курсі. Скільки перевернула в собі комплексів, пересторог, упереджень. Як багато навчилась. Скількох демонів відв’язала і випустила. Невже це все трапилось за такий короткий проміжок часу?

Акт 8. Велика вистава

Вишенькою на торті стала участь випускників курсу в справжній виставі на великій сцені «Ангару». Руслана Порицька обрала п’єсу американського драматурга Торнтона Вайлдера «Шкірою наших зубів», написану 1942 року. Це історія про одну типову сім’ю, яка готується пережити новий льодовиковий період, всесвітній потоп, а після Великої війни відновлює свій дім з нуля.

Вирішили зіграти виставу в формі перформативних читань, коли постановка не відшліфована до ідеалу, а народжується просто перед глядачем. Навіть у сценарій підглядати можна. Фішка таких читань в імпровізації, живому акторському нерві. Така постановка може відбутись лише раз, далі — експромт зникає, з’являється «пластмаса».

Підготовка відбувалась у бліцформаті: на все про все місяць. До випускників театрального курсу приєдналися чотири акторки «Гармидеру»: Дарина Громик, Яна Пех, Марія Марченкова та Оксана Бречко. Вони стали нативним орієнтиром творчої адекватності для випускників курсу — тримали емоційний градус гри, маскували помилки, імпровізували.

У мене були другорядні, але гарні й пафосні ролі — суддя Мойсей, філософ Спіноза та телевізійниця. Найдивніша моя дія на сцені — викинути на землю помідор з канапки у першій дії, а у другій — з’їсти його. Вирішила не вдаватись до бутафорних імітацій й справді їла овоч. Пісок з бруківки противно скрипів на зубах, а я тішилась — ось вона, моя жертва мистецтву.

Між репліками я підсилювала гру головних героїв в театральній масовці. Останнє вдавалося важко — час від часу забувала про обов’язки й просто спостерігала за дійством на сцені, як глядач на ВІП-місцях. Іноді мимоволі роззявляла рота.

Руслана Порицька, яка стала для всіх Русею за два місяці театрального співжиття, впевнено керувала процесом. Відчувала, як біля неї зростає й моя внутрішня впевненість. Скептична боягузка капітулювала перед зухвалою акторкою: «Так, це ти. І ти — на сцені».

Амбіції стихли в день прем’єри. Всередині ворушилося сентиментальне дежавю: фінал чогось великого завжди викликає суміш емоційного піднесення, тривоги та світлої печалі. Щось схоже відчувала на випускному в школі, перед захистом дипломної в універі та навіть перед пологами.

Останні приготування в «Ангарі»: розставили стільці для глядачів, грим, костюми, настанови режисерки, ритуальне коло обіймів усієї команди. Вдих! Глядацькі ряди заповнюють гості. Актори шикуються за кулісами.

У голові нісся рій тривожних думок: «А що, як я не вийду?», «А як вийду та впаду?», «Слова забуду… Вже забула! Прокляття, вчила ж!»…

Вистава пролітає, як в гарячці — швидко та якось нереально, ніби галюцинація. Здається, дивилася на дійство збоку, але не брала в ньому участі.

Останню свою репліку на сцені — слова Спінози про марноту та істинність — хочу закарбувати в пам’яті назавжди і використовувати щодня: «… всі турботи щоденного життя є марними, а об’єкти мого ба­жання і страху самі собою були нічим, ні поганим, ні добрим, до­поки не захоплювали мій розум; я остаточно вирішив знайти, чи є щось дійсно добре і варте розмови для людини».

Я не прокинулась акторкою наступного ранку. Не стала Бернардою чи Спінозою. Але стала іншою. Моя шкіра запам’ятала дотик сцени, тіло навчилося говорити без слів, а спина — не горбитись, коли страшно. Зі мною назавжди залишиться внутрішнє «ХА», яке вміє знімати напругу краще, ніж заспокійливе.

Театр не став моєю новою професією, але став частиною мого способу жити. Після всіх вправ, імпровізацій, розборів персонажів і сценічного страху, я більше не біжу. І, можливо, вже не тремчу. А ще я більше не воюю з тілом. Ми помирилися.

Тепер точно знаю: наступного разу, коли життя знову кине мені виклик зі словами: «Маю пропозицію, від якої неможливо відмовитись», відповім: «Я вже в дорозі».