Хто така Олена Пчілка. Історія, яку вперше розказав театр «Гармидер»

Назва: «Пчілка».

Жанр: вистава-дослідження, моновистава, імерсивна вистава .

Режисерка: Руслана Порицька , акторка: Наталка Шепель.

Де: Театр «Гармидер», мистецький простір «Ангар» (м. Луцьк, вул. Залізнична, 9).

Вистава реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.

Тривалість: 1 год.

Наступний показ орієнтовно у листопаді, стежте за афішею у соцмережах «Гармидера».

Не з хрестоматії, не з Вікіпедії

Почути історію чийогось життя — це одна справа. Уявити її — зовсім інша.

Днями у театрі «Гармидер» відбулась премʼєра вистави «Пчілка» про життя жінки, яку більшість знає як матір Лесі Українки. 

Письменниця, редакторка, активна борчиня за українське слово і права жінок. Насправді — не просто мати Лесі Українки, а мати всіх українських націоналістів (майже цитата Оксани Забужко). 

Ольга Драгоманова-Косач, відома під псевдо Олена Пчілка — жінка, про яку ми не випадково знаємо АЖ ТАК мало. Радянська пропаганда не могла дозволити поширюватись історії про шляхетну жінку, заміжню за справжнім дворянином, яка АЖ ТАК жила Україною і робила колосальні речі, щоб зберегти українське слово, традиції, українську ідентичність.

Олену Пчілку надовго сховали за образом «матері геніальної письменниці-революціонерки». Переконавши українців, що це її головний, або ж і єдиний здобуток.

Описувати біографію не буду, у той же час щиро раджу: шукайте в книгарнях, загугліть. А ще — йдіть дивитися виставу. Бо хоча вона, як зауважила режисерка Руслана Порицька, не «театральна Вікіпедія», проте дає навіть більше. Дає можливість уявити.

Підготовка зі смаком орегано

Символічно, що у моновиставі про Пчілку розповідає акторка, яка має багато спільного досвіду зі своєю героїнею. Наталка Шепель теж — редакторка і журналістка, видавала газету. 

Готуючись до премʼєри, акторка не раз їздила у садибу Косачів, наповнювалась її атмосферою, забиралася на горище, де був кабінет Олени Пчілки, гортала оригінали виданих нею журналів «Рідний край» і «Молода Україна», навіть пекла її улюблений сливовий пиріг.

І ділилася відчуттями у соцмережах. Хочеться пригадати декілька цитат, вони показові:

• «…Того вечора ми пішли на пошуки атмосфери й настрою дому Косачів. 

По музику чашечок і блюдець, що панувала на прийомах у садибі в Колодяжному, по таємниче мовчання різьблених рам старовинних дзеркал і добротних австрійських меблів, по тихе сяйво поверхонь стільниць. 

Особливо круглих, бо вони  — про коло близьких людей, найтеплішу цінність у всі часи».

• «І раптом у повітрі так ясно запахло ним, сливовим пирогом, сумішшю кориці, сімейного чаювання, легкого сміху і….

«І орегано», — вголос сказала я, розплющивши очі. Бо орегано — це такий парфум до сливового пирога: головного смаку не переб’є, а все потрібне — посилить.  

Навіть родинне коло, яке збереться собі разом, як колись Косачі, щоб спожити щось смачненьке за чаєм».

• «Уже кілька  разів спіймалася на тому, що подумки шукаю очима десь в закутках «Ангару» силует Олени Пчілки, щоб спитати: «Ольго Петрівно, як тобі?»…

Премʼєра. Образи 

Темна зала. Тиша.

Різне дзеленчання телефонного апарату. Не менш різкий голос сповіщає про «старуху, яка болєєт». І знову тиша. 

1930-ий. Рік, коли померла Олена Пчілка.

Вистава починається із фіналу. Бо закінчення історії часом розкриває саму історію найбільш глибоко.

А як розкрили саму Пчілку?

Як вперту націоналістку. В часи, коли в інших статусних сімʼях говорили «папєнька-мамєнька», у родині Косачів (Ольга Косач — із міста Гадяч на Полтавщині, з родини поміщика, дворянина Петра Драгоманова, сестра Михайла Драгоманова; Петро Косач — із заможного українсько-козацького шляхетства, що після скасування Гетьманщини отримало права російського дворянства) звучали десятки красивих та кумедних наймень українською, якими звали одне одного: Лілеєнька, Пуцик, Уксусик, Зеїчка, Мишелосик…

Впертість в ідентифікації себе українкою була такою непохитною, що попри повну заборону української мови Емським указом під час відкриття памʼятника Котляревському у Полтаві, Олена Пчілка однаково публічно виступала українською.

Як жінку-маму. Очевидно, що це була дуже сильна жінка (спробуйте тільки виховати шістьох дітей, кожен з яких став як не геніальним письменником, так вченим-фізиком світового рівня чи талановитим перекладачем). Проте скільки сили потрібно матері, коли живеш зі смертельно хворою дитиною?

А ще — як дослідницю фольклору, видавчиню і редакторку української преси, феміністку, енергійну і дуже красиву жінку «з перцем», наївну дівчинку, виховану великою любовʼю та українською піснею.

Що потрібно для того, щоб отримати найбільше вражень від вистави? Моя порада: почитати саму Пчілку. Це не обовʼязково, щоб зрозуміти і відчути виставу. Проте після її текстів — а я це зробила відразу після вистави — багато образів і сцен розумієш по-іншому. Тому мені захотілося подивитися іще.

До речі, про артишоки

До чого ж тут все-таки артишоки? — запитаєте ви, якщо пригадаєте початок статті. 

Так називається одне з оповідань, написаних Оленою Пчілкою. Моє улюблене.

«Ви знаєте, що таке артишоки? Які вони?

Спробуйте, мій провінціальний друже, попитать отак скількох ваших знайомих, то ви побачите цікаву річ: ні один з них не признається, що він не знає і не бачив на своєму віку артишоків. А чому б, здається, і не признатись?..» — пише авторка.

А до кінця оповідання перетворює артишоки у достовірне дзеркало тогочасного суспільства. Дотепно. Тонко. Обов’язково почитайте. 

Бо якщо глобально, то нам треба ще багато часу і зусиль, щоб повністю розкрити все те, що зробила Олена Пчілка і ким насправді була для України. А якщо тут і зараз — то… дивіться початок цього тексту.