Знайомимо з фотографами Луцька. 11 імен та їхні знакові кадри
Ню та портрет, репортаж і війна, предметка, мода та плівка — як місцеві автори та авторки бачать світ крізь об’єктив.
Колаж із робіт авторів, згаданих у матеріалі.
Луцьк багатий на талановитих людей, які тут залишаються й творять. Коли misto.media почало готувати матеріал про фотографів та фотографок міста, то здивувалося кількості митців та їхніх стилів. Список з 11 імен точно не охопить усіх, але безперечно почне знайомство з людьми цієї сфери.
Автори та авторки відповіли на декілька спільних запитань у стилі «анкети друзів», на кшталт: «Як тебе звуть? Звідки ти? За що любиш фотографію?».
Для когось зйомки — омріяна професія, для когось — можливість втекти від рутини буднів. Для всіх — спосіб дослідити світ і людей.
Митці поділилися своїми знаковими кадрами, роботами, які для них важливі, та розповіли, чому саме ці світлини виокремлюють. А ще відповіли на запитання: «Хто з луцьких фотографів тобі подобається?» — тож у матеріалі буде точно більше, ніж 11 згадок.
Ірина (@en.ppr). Експериментальна фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Ірини та її особисті коментарі.
«Ця зйомка зараз на першому місці в моєму особистому рейтингу».
«Фінальні фото створені в процесі експериментів із деформацією зображення — без чіткого уявлення результату».
«Експеримент із постобробкою надрукованої фотографії різними речовинами».
«Дослідження жіночого тіла, його пластики та форми».
«Дуже подобається знімати, коли між камерою та людиною є вода, і спостерігати, як вона грається із зображенням».
«Перша плівка, яку самостійно проявила. Луцьк, вул. Василя Мойсея».
— Як тебе звати, звідки ти родом і як потрапила у фотографію?
— Ірина. Народилась у Волинській області.
Фотографувати любила ще з дитинства, але серйозніше взялася за це, коли відчула творче вигорання у своїй основній професії — графічному дизайні. У той період хотілося перезавантажитись, знайти нове джерело натхнення.
— У яких стилях, жанрах ти працюєш?
— Експериментальна фотографія з аналоговою естетикою. У роботах поєдную навмисну «неідеальність», експерименти з формою, колажем і світлом, а також різні способи фізичної маніпуляції з фотографією.
— За що ти любиш фотографію?
— Фотографія для мене — це справа для душі. І можливість проводити час із людьми, які надихають.
У якийсь момент просто зробити знімок мені стало замало. Зараз процес виглядає так: зйомка — ретуш — друк фото — колаж / обробка речовинами — сканування. Особливо люблю останні етапи, коли результат уже неможливо повністю контролювати і часто виходить щось зовсім неочікуване. Мабуть, саме ця непередбачуваність і можливість експериментувати подобаються мені найбільше.
А після фільму «Мінамата» я нарешті доросла до плівки. Зараз пробую знімати та самостійно проявляти.
— А за що не любиш?
— Коли фотографія перетворюється на роботу, поступово зникає бажання фотографувати. Для мене важливо залишити її простором, де немає відчуття, що я комусь щось винна.
— Чи могла б описати свій авторський стиль?
— Думаю, стиль найбільше формується через практику: коли багато знімаєш, експериментуєш і поступово розумієш, до яких прийомів та образів постійно повертаєшся. У мене на це пішло сім років. І, мабуть, найважливіше те, що зараз мені справді подобається те, що виходить.
— Хто з луцьких авторів та авторок тобі подобається?
— Подобається, як фотографують Варвара Шевчук, Оля Урина, Настя Черчик.
Андрій Яручик. Комерційна фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Андрія та його особисті коментарі.
«У межах п’ятиденного комерційного проєкту у 2021 році ми робили зйомки на півдні України. Я вирішив показати світлини саме із цих регіонів, адже зараз туди або не дістатися, або перебувати там небезпечно. Попри це, про них варто не забувати».
«Також додав фото бекстейджу, оскільки будь-яка серйозна комерційна зйомка — це насамперед команда, де кожна людина робить свою справу, і тільки тоді можливий якісний результат».
«Лемурійське озеро, Херсонська область (нині окупована територія)».
«Лемурійське озеро, Херсонська область (нині окупована територія)».
«Пляж біля Санжійки, Одеська область».
«Пляж біля Санжійки, Одеська область».
«Херсонський Гранд-Каньйон, поблизу села Станіслав, Херсонська область».
«Херсонський Гранд-Каньйон, поблизу села Станіслав, Херсонська область».
«Херсонський Гранд-Каньйон, поблизу села Станіслав, Херсонська область».
— Привіт! Як тебе звати, звідки родом і як потрапив у фотографію?
— Привіт. Мене звати Андрій, дитинство і юність провів у Княгининку (до 2016 року — Маяки. Село у луцькому районі, — mm), а зараз понад 10 років живу в Луцьку.
Потрапив у фотографію одночасно цікаво і не цікаво. Думали з однокласником підзаробити на шкільних вінєтках, він мав взяти на себе оформлення і постпродакшн, а я — фотографування. Почав вивчати що до чого, і мене занесло. До реалізації задуму ми так і не дійшли, але я познайомився з місцевими фотографами.
Далі почав цікавитися українськими авторами, відтак захотілося робити якісніше за інших. Почав їздити на майстеркласи, навчатися — і згодом зрозумів, що вже й сам щось умію та знаю.
— У яких стилях, жанрах працюєш?
— Основний профіль зараз — це комерційні зйомки для компаній: каталожні, предметні, іміджеві. Багато того, що продає продукт масовому споживачу. Паралельно вивчаю виставкову фотографію та арт, який потім продається у приватні колекції й використовується для оформлення інтер’єрів. Частково заходжу в тему документалістики, але це те, чого поки не показую (хоча не показую я загалом більше, ніж показую взагалі).
— За що любиш фотографію?
— За те, що вона може змусити замислитися, порушувати важливі теми, робити людей людьми. За різножанровість, у якій кожен у своєму напрямку може проживати під час зйомок періоди життя того, що фотографує. За фундаментальність і приналежність до мистецтва. За можливість бути в процесі й відчувати.
— А за що не любиш?
— Важко сказати, це двояке запитання. Можна не любити певні нюанси, пов’язані з типовою поведінкою суспільства, та нав’язані ним стереотипи. Але це не зовсім стосується фотографії у моєму розумінні.
— Чи міг б описати свій авторський стиль?
— Чесно, не зможу, бо в певні періоди життя стиль трансформаційно змінювався кілька разів, і зараз він теж проходить цей процес. Мабуть, основною рисою завжди було не робити копій «один в один», а референси сприймати лише як поштовх до думок та розвитку теми.
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— Перші, хто спадає на думку, — Вітя Голіков та Оля Урина. Можливо, когось не згадав. Я більше орієнтуюся на світову фотографію і в її контексті розглядаю зокрема й українських авторів.
Людмила Герасимюк. Художній репортаж
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Людмили та її особисті коментарі.
«Вхід у сховище. Дівчина розмальовує стіну в бомбосховищі перинатального центру. Луцьк, весна 2022. Для мене це фото передає дух того часу, коли кожен і кожна робили, що могли. Коли всюди в очі кидалися жовто-сині кольори».
«Працівниця каси театру ляльок на робочому місці».
«Люди очікують на інклюзивну театралізовану виставу-екскурсію „Легенди древнього Лучеська“. Це фото відгукується мені своєю формою. Люди по центру наче є продовженням картини, що позаду».
«На фото Єва Король. Часто хочеться відсікти все зайве і зосередитися на людині, її тілесності та красі».
«Жінка у вікні. У ніч на 12 липня 2025 року Луцьк учергове зазнав ворожої атаки. Один із „шахедів“ влучив у двір житлових будинків у центральній частині міста».
«Фото з мого артпроєкту „Вимір“. Ходила і фіксувала калюжі в Луцьку. Було цікаво фотографувати і намагатися зафіксувати звичні речі та побачити, як камера може інакше показати світ».
«Село Бузаки, літо 2022. Фото зроблене для проєкту „Занесло в село“. Дивлюсь на фото і бачу підлітків, які відпочивають, пригадую, які насторожені люди були через те, що я ходила і фотографувала їхнє село».
«Марія Мельничук, вчителька української мови, дисидентка. Зустріч з нею нагадала, що від останніх репресій, які робили совєти, пройшло не так багато часу».
«Осінь 2022, перший блекаут за час повномасштабного в Луцьку. Ходила і шукала світло посеред темряви. Воно було ближчим до людей».
«Цвинтар у селі Свійчів. Робила знімку для „Занесло в село“. Чомусь дивлюсь на неї і відчуваю спокій».
— Як тебе звати, звідки родом і як потрапила у фотографію?
— Мене звати Людмила. Родом із села Овадне, з 2012 року живу в Луцьку.
Свідомо почала цікавитися фотографією у 2019 році. Після закінчення університету цілеспрямовано шукала справу, яка могла б мене захопити та зробити життя цікавішим. У той момент згадала, що вже якийсь час хотіла спробувати знімати, і купила свою першу камеру.
Нещодавно згадала історію про те, як фотографія взагалі з’явилася в моєму житті. Коли я була ще дошкільного віку, знайшла в бабусі татову плівкову камеру. Навіть не знаю, чи вона була справна… Просто носила її як аксесуар. Мене захоплював сам апарат, звук клацання і те, що на світ можна було дивитися через візор — поміщати його в рамку та краще помічати деталі, направляючи об’єктив на щось цікаве. Зараз розумію, що для мене це і є інструмент пізнання світу. Бо глобально весь світ роздивитися й осмислити я не можу, але здатна збирати його клаптики та формувати власне уявлення про нього.
— У яких стилях, жанрах працюєш?
— Переважно працюю з портретами та художніми репортажами, тяжію до концептуальної й документальної фотографії, хоча в цьому напрямі мені ще бракує досвіду.
— За що любиш фотографію?
— За те, що завдяки фотографії отримую доступ до історій, людей і світу. Люблю, коли вдається передати щось метафорично. Люблю, коли кадр може викликати відчуття, занурити в потрібну атмосферу та не залишити байдужим.
— А за що не любиш?
— Те, що зображене на фотографії, іноді сприймають як об’єктивну реальність. Світлини часто бувають маніпулятивними й романтизують дійсність. Інколи це плюс, бо допомагає впоратися з реальністю або передати внутрішній стан і побачити себе інакше. Проте нерідко це віддаляє нас від правди. В епоху соцмереж і відфотошоплених тіл варто нагадувати собі: фотографія — не точне відображення дійсності, а лише один із інструментів візуальної мови. Вона формує власну, суб’єктивну реальність — ту, яку в неї закладає автор.
— Чи могла б описати свій авторський стиль?
— Важко простежити його самій. Можливо, тому, що він ще формується. Просто рухаюся за відчуттями й тим, як бачу світ, а це все може змінюватися.
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— Дуже подобається те, що робить Ена (@en.ppr). Захоплює її робота з формою: світлини виглядають абстрактними, але в них можна вловити й елементи реальності. Їх завжди хочеться довго розглядати.
Подобається естетика фотографій Юлії Фірук. Коли дивлюся на них, завжди відчуваю спокій, елегантність і довершеність.
Андрій Яручик захоплює своєю технічною майстерністю, роботою з кольором та світлом.
Люблю роботи Олі Урини — особливо її кампейни для брендів. Для мене її творчість — це про стиль і постійні експерименти.
Імпонують і кадри Юрія Наумчука: те, на що він звертає увагу в реальності, як працює з композицією та поєднує кольори. Перегляд таких знімків викликає радість від спійманих моментів.
Також цікаво відкривати Віктора Голікова з іншого боку. Особливо відгукується його спільний проєкт із художником Андрієм Горбалем Life. Luck. Loss та серія «Плівка з передової» під кураторством Сергія Мельниченка.
Вадим Павлосюк. «Кінематографічна естетика на межі fashion та fine art»
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Вадима та його особисті коментарі.
«Ідея цієї зйомки народилася з книжки „Чоловіки з Марса, жінки з Венери“. Мені захотілося показати власний образ жінки з Венери — трохи загадкової, неземної, ніби вона справді прийшла з іншого світу».
«Так збіглося, що озеро Світязь того року сильно обміліло. Я зрозумів: це саме те середовище, яке мені потрібне. Ми підібрали день і поїхали туди всією командою — мені знадобилися асистенти, а також людина, яка б зафільмувала сам процес».
«Я вигадав образ, і вже на місці почалося найцікавіше. Ми приїхали буквально перед грозою. Над озером зібралися неймовірні хмари, а небо відбивалося в мілкій воді так, що все довкола стало виглядала майже нереально».
«Знімали лише 30–40 хвилин, але це був один із тих моментів, коли все складається само собою. Образ, вода, небо, світло, погода — усе збіглося настільки ідеально, що на якийсь час ми ніби опинилися в іншому вимірі».
«Саме через такі моменти я і люблю фотографію».
— Як тебе звати, звідки ти родом і як потрапив у фотографію?
— Мене звати Вадим Павлосюк, я з міста Дубно. Переїхав до Луцька у 2013 році, відкрив власну студію та створив у місті спільноту «Фотоклуб».
Свій шлях у фотографії почав ще у 2000-х роках. Це справа всього мого життя та єдиний фах, у якому я розвиваюся щодня, а також допомагаю іншим формувати власне бачення й опановувати майстерність.
Маю власну фотошколу, де вже шість років проводжу групові та персональні курси.
— У яких стилях, жанрах ти працюєш?
— Для мене це глибше запитання. Моя мета — показати естетику, жіночність, лінії, геометрію та красиву композицію.
— За що ти любиш фотографію?
— У фотографії мені подобається психологія. До мене часто приходять на зйомку не стільки заради світлин, скільки для того, щоб подолати в собі певні бар’єри, спробувати переступити через «як треба» і «як заведено».
Для мене фотографія — це значно глибший підхід, ніж просто красиві картинки.
Також щиро кайфую, коли відкриваю талант в учнях. За цим надзвичайно цікаво спостерігати.
Крім того, я написав власну книгу, яка поєднує моє портфоліо та навчальний матеріал. Це не просто збірка фотографій, а видання для тих, хто прагне не лише навчитися знімати, а й почати дивитися на світ і фотомистецтво трохи по-іншому.
— А за що не любиш?
— У фотографії я люблю все. Це робота мрії.
— Чи міг би описати свій авторський стиль?
— Мій авторський стиль я б окреслив так: кінематографічна естетика на межі fashion та fine art.
Я не роблю кадрів, які вже хтось знімав. Для мене існує власне табу — повторювати за іншими чи слідувати стереотипним шаблонам.
— Хто з луцьких авторів та авторок тобі подобається?
— Намагаюся стежити за топовими фотографами світу, надихатися їхніми роботами й розуміти їхні думки під час творчого процесу. А якщо виділяти луцьких, я б відзначив Андрія Тарасюка та Варвару Шевчук.
Юлія Фірук. Предметка, кампейни для брендів
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Юлі та її особисті коментарі.
«Фото, зроблене минулого року для кампейну Ikos „Бабине літо“. То була історія про бабцю Марусю та загалом про останні теплі дні дитинства, які ми проводили в бабусі в селі».
«Знайомство з Іреною та Наєю і наша перша зйомка в її паризькій квартирі».
«Люблю ці портрети Іванки та її медові очі».
«Фото Вероніки, Андрія та Єви, які ми встигли спіймати під час короткої відпустки в теплому заході сонця».
«Подобається, коли вдається спіймати метч із природою».
— Як тебе звати, звідки ти родом і як потрапила у фотографію?
— Вітаю! Мене звати Юля. Народилася й виросла в Луцьку.
Найперший спогад, повʼязаний із фотографією, — екскурсія в третьому класі до Львова. Тоді тато довірив мені взяти із собою свою плівкову камеру (здається, «Київ»). Памʼятаю, тоді вийшли досить гарні світлини зі склозаводу. Я була під враженням від того, як «видувають» вази, та від яскравої сонячної магії гутного скла. До речі, ці світлини досі є в альбомах моїх батьків.
Якщо ж говорити про дорослий вік і зйомки на камеру, то це, мабуть, десь 2019 рік. Я тоді вирішила спробувати себе в SMM — і після цього почала більше знімати на камеру.
— У яких стилях, жанрах ти працюєш?
— Найчастіше фотографую предметку та кампейни для брендів. Працюю з луцьким брендом взуття Ikos — мені дуже подобається розповідати про їхній продукт через фото.
Також люблю портретну зйомку, адже це завжди історія людини на певному етапі життя. Знімаю й репортажі.
— Чи могла б описати свій авторський стиль?
— Думаю, він ще формується. Подобається, коли через світлини вдається передати глибину й підсвітити красу людини, відтворити естетику місць, які я люблю.
— За що ти любиш фотографію?
— Люблю за людей. І за те, що можна проявлятися й реалізовувати свої ідеї.
— А за що не любиш?
— Не люблю, коли кажуть: «Зараз прийде дівчинка, пощолкає». Та й загалом не сприймаю такого несерйозного ставлення до роботи.
— Хто з луцьких авторів та авторок тобі подобається?
— У нас дуже багато талановитих людей. Людмила Герасимюк класно передає колорит і красу людей у простих речах, Вітя Голіков — глибину в портретах, а Варвара Шевчук робить усіх прекрасними. Оля Урина знімає круті фешн-кадри.
Мене дуже захоплює те, як мислить до зйомки й у кадрі та як розуміє світло Андрій Яручик.
Катерина (@moloko.kate). Аналогова фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Каті та її особисті коментарі.
«Одне з улюблених місць у Луцьку. Одна з перших плівок. Навіть маю тату за ескізом цього фото».
«Домашнє тепло й татові пиріжки. Безцінно».
«Швейна фабрика „Лучанка“ та її містика. Луцький осередок творчих і амбітних».
«Суворість зими та впертість духу».
«Смак літа. Подобається певна казковість цього фото. Ніби це сон, де все знайоме, але водночас невпізнанне. А ще ця світлина стала обкладинкою треку „Моторошна краса“ timpache та Матвія М».
«Смак літа».
— Як тебе звати, звідки родом і як потрапила у фотографію?
— Привіт, я Катя. Я родом з Луцька, який крепко люблю і всіляко пропагую.
Фотографувати почала ще в школі, коли випросила в батьків цифрову камеру Canon. Тоді клацала всі шкільні події та свята. Навіть пам’ятаю, як моє ім’я висіло на дошці з гордим підписом «фотограф ліцею».
Плівкову ж камеру мені подарували років шість тому. З того моменту й почалася абсолютна любов до аналогової фотографії.
— У яких стилях, жанрах працюєш?
— Наразі не обмежую себе в стилях і жанрах, адже ставлюся до фотографії як до імпульсу. Яким буде результат, часом і сама не знаю. Люблю стрит-зйомку, люблю фотографувати людей (останнім часом подобається фіксувати тілесність) та фіксувати природу. Це, напевно, мої особисті «три стовпи».
— Розкажи про спільноту плівкової фотографії, яку ти з друзями нещодавно анонсували.
— Якось так сталося, що ми з подругами маємо власну мінікомуну плівкової фотографії, і вони — мої найкращі приклади та натхненниці. Часом бачу в них кадр і думаю: «Як я до цього не додумалася?».
З ініціативи Сашка Перебенді та Ксені Степанюк виникла фотовиставка «Лучанка містична» — як спостереження за культурним андеграундом Волині з осередком на території фабрики «Лучанка». У результаті виставки ми створили фотоспільноту «Знимка Волині», аби об’єднати більше волинських шанувальників аналогової фотокультури.
Надзвичайно приємно було бачити таку кількість людей, які завітали й підтримали проєкт. Значить, це комусь потрібно й усе не дарма.
— За що любиш фотографію?
— Люблю фотографію за можливість зафіксувати момент таким, яким він є просто тут і зараз. Час іде, люди йдуть, усе таке швидкоплинне. З кожним роком планета ніби все більше набирає обертів, а кожна світлина — як теплий спогад і острівець безпеки.
— А за що не любиш?
— Не люблю те, що фотоплівка стає все дорожчою:)
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— Якщо брати до уваги медійніших фотографів, то подобається, як Варка (Варвара Шевчук, — mm) ловить емоції та моменти. Сильні портрети у Віті Голікова й Роми Домбровського.
Віктор Голіков. Ню, портрет, вулична фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знаковий кадр Віктора та його особистий коментар.
«Фото особливе для мене, адже показує, що життя навколо не завжди таке, яким ми звикли його бачити. І якщо змінити кут зору, зазирнути глибше, то можна відкрити звичні речі по-новому».
— Як тебе звати, звідки родом і як потрапив у фотографію?
— Віктор Голіков. Народився поруч з Луцьком, у селі Забороль, проте все свідоме життя жив у Луцьку. З фотографією знайомий із дитинства: сімейний «полароїд» і перші «мильнички» зберегли безліч пам’ятних моментів. Серйозніше фотографією почав займатися у 2008 році.
— У яких стилях, жанрах працюєш?
— Починав із комерційної фотографії, проте розумів, що через неї не можу реалізуватися як митець, тому почав знімати «для душі». Вулична фотографія, портрет, трохи оголеної тематики.
— За що любиш фотографію?
— У вуличній фотографії подобається процес «полювання» й момент спонтанності, у портреті — відчуття, що ти побачив людину такою, яка вона є: без прикрас і масок.
— А за що не любиш?
— Не люблю фотографію за нав’язані тренди, за те, що досі не можу навчити себе обирати єдиний кадр із безлічі, за те, що досі не можу усвідомити, що я — фотограф із власним смаком і власним стилем.
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— Я поганий критик, тому можу знайти щось прекрасне в роботах багатьох фотографів.
Микола Цимбалюк. Весільна, подієва фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Миколи та його особисті коментарі.
«Ця світлина геть нетипова для мене — створена в межах одного зі спільних проєктів у співавторстві з двома дівчатами. Серію ще ніхто не бачив, але, можливо, колись ми доростемо до того, аби показати її публіці».
«А далі вже класичні для мене кадри: люди та емоції. Чи можна було б знайти щось більш художнє й унікальне? Звісно, але чи варто?»
— Як тебе звати, звідки ти родом і як потрапив у фотографію?
— Микола Цимбалюк. Я родом із села Прилуцьке, яке зовсім поруч із Луцьком, тому це місто завжди було для мене так само рідним.
Фотографувати почав ще в дев’ятому класі, коли отримав у подарунок перший фотоапарат. Саме тоді й заробив перші гроші на світлинах: на останньому дзвонику знімав учнів, а потім продавав їм фото. Пізніше, у дорослому віці, щасливий випадок і мій кум-музикант, який грав на весіллях, дали мені новий поштовх у цій сфері.
— За що ти любиш фотографію?
— Мені дуже подобається робота з людьми. Саме вони наповнюють фотографію емоціями й сенсами. Люблю цю професію за можливість переживати з героями моїх знімків їхні найцінніші миті, плакати разом із ними та сміятися.
— А за що не любиш?
— Часто доводиться вибирати між тим, щоб провести час із сімʼєю, чи сісти за обробку фотографій — от це найбільше не люблю.
— У яких стилях, жанрах ти працюєш?
— В інстаграм у мене немає інших зйомок, окрім весільних, і це моя основа. Проте я вже давно не лише весільний фотограф. Часто працюю на різних івентах, співпрацюю з громадськими організаціями та знімаю чимало репортажів.
— Чи міг би описати свій авторський стиль?
— Навряд чи я міг би окреслити власний стиль і тим паче назвати його авторським чи взагалі унікальним. Основа моїх зйомок — це люди, і вони в мене завжди гарні. Як так виходить? Можливо, тому, що я щиро люблю людей і бачу в них лише найкраще.
— Хто з луцьких авторів та авторок тобі подобається?
— Мені дуже подобаються портрети Віктора Голікова, душевні зйомки Варвари Шевчук, яка, напевно, ще більше за мене любить людей і бачить їх зовсім інакше.
Вадим Павлосюк робить щось унікальне у своїй ніші — чудово працює зі світлом і моделями. Загалом у моєму напрямі чимало класних сімейних та весільних фотографів, які якісно роблять свою справу.
Ми не конкуренти, а навпаки — колеги: ділимося досвідом, уміннями й часто навіть замовленнями, тож перелічувати їх усіх немає сенсу.
Анастасія Черчик. Портретна фотографка
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Анастасії та її особисті коментарі.
«Думаю, я ще не зробила свого найважливішого кадру в глобальному розумінні цього слова. Такого, аби я поглянула й зрозуміла: це мене якось змінило».
«Улюблених світлин чимало, особливо тих, що стосуються хмар (це моя окрема любов)».
«І з портретами та ж історія. Усі, які показую, — улюблені, тож розповідати про кожен, мабуть, немає сенсу. Варто просто дивитися. Хто дивиться — той бачить, а слова потрібні не завжди».
«У кожного є власна історія та причина, чому вони приходять по портрети. І я щиро сподіваюся, що вони отримують те, по що прийшли».
— Як тебе звати, звідки родом і як потрапила у фотографію?
— Мене звати Анастасія. Народилась в Луцьку.
У фотографію потрапила випадково — гарної історії немає. Про зйомку нічого не знала, а з фотографією мене пов’язувала лише мильничка Olympus на шість мегапікселів та любов до сімейних альбомів. У шкільні роки фіксувала все, що бачила довкола. Це затягнуло: тоді навряд чи робила це свідомо, скоріше з чистого інтересу.
Вперше взяла до рук фотоапарат десь у 2009–2010 роках. Тоді ж на даху мого будинку відбулася й перша фотосесія — знімала сусідку. Світлини, на жаль, не збереглися, бо полетів жорсткий диск, але на той момент вони стали для мене чимось абсолютно новим.
Далі був медичний коледж і перша дзеркалка — тоді вона здавалася мені неймовірно професійною. Знімала на неї різні студентські заходи.
А далі потроху почала фотографувати людей — спрацювало сарафанне радіо. Так у 2014 році й розпочався мій професійний шлях. Усе стартувало як захоплення, яке, на щастя, триває й досі. І сподіваюся, це надовго.
— У яких стилях, жанрах працюєш?
— Були й дні народження, і весілля, і дівочі вечори, і багато іншого. Та зрештою я зупинилася на портретах — переважно жіночих. Хоча й чоловіків фотографувала б із радістю, просто вони рідко приходять. Згодом зрозуміла: хочу знімати лише те, що справді відгукується. Тому й можу назвати себе портретною фотографкою. А ще маю особливу пристрасть до хмар, неба та природи загалом — їх знімаю багато, це моя окрема любов.
— За що любиш фотографію?
— Просто за те, що вона існує. Фотографія дарує чимало емоцій, спогадів і знайомств. Але не можу стверджувати, що ціную її лише за це. Вона давно стала моєю невіддільною частиною. Дає змогу показувати те, що я бачу, без жодних слів.
— А за що не любиш?
— Неможливо не любити: фотографія сама по собі не робить нічого поганого, аби ставитися до неї інакше. Тут уже питання до людей, які її створюють. Вона як зброя: сама собою не становить небезпеки, але в чиїхось руках може мати певні наслідки.
— Чи могла б описати свій авторський стиль?
— Мені важко якось окреслити власний стиль. Маю надію, що це портрети, де є людина — така, яка вона є. У всій своїй красі. Справжня. Коли дивиться на світлину й бачить себе. Або ж у деяких випадках — уперше відкриває себе справжню.
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— Якщо можна, я утримаюся від відповіді на це запитання (усім привіт!).
Анастасія Дворецька. Fashion-фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Анастасії та її особисті коментарі.
«Кадри, які я зробила під час поїздки до Лівану для агентства Velvet Management. Це був мій перший професійний контракт за кордоном, тому сама поїздка стала важливим етапом у роботі».
«Там я вперше опинилася в зовсім іншому середовищі. Познайомилася з багатьма цікавими людьми, з деякими з них ми згодом стали друзями. Для мене це був цінний досвід — не лише професійний, а й особистісний».
«Ця поїздка розширила уявлення про власні можливості. Я спробувала себе в новому форматі, навчилася швидше адаптуватися, взаємодіяти з людьми й працювати в середовищі, зовсім не схожому на те, до якого звикла в Україні».
«Наступна серія кадрів важлива для мене тому, що саме з цієї співпраці розпочався мій шлях у комерційній фотографії. Тоді я вперше спробувала себе в такому форматі й зрозуміла, що мені справді подобається працювати з брендами та створювати для них візуальний контент».
«Цей досвід став своєрідним точкою відліку. Після нього я почала більше розвиватися саме в напрямі комерційних зйомок і поступово усвідомила, що хочу рухатися далі».
«А ще ця робота подарувала мені дуже важливу людину. Те, що спочатку було просто професійним знайомством, згодом переросло в міцну дружбу, яка триває й досі».
— Як тебе звати, звідки родом і як потрапила у фотографію?
— Мене звати Анастасія. Я родом із Ковеля.
Любов до фотографії мені передалася від батька. Змалку бачила, як він займається цією справою, як проявляє знімки у ванній. Для мене це завжди був особливий, навіть магічний процес. Я росла поруч із цим і, напевно, саме тоді фотографія почала викликати в мене інтерес.
Коли виросла, то просто почала знімати для себе: пейзажі, друзів, якісь миті з життя. Тоді ще не думала про фотографію як про професію — мені просто подобалися сам процес і можливість по-своєму бачити та зберігати моменти.
Згодом це захоплення почало переростати у щось більше, і поступово я знайшла себе в комерційній фотографії. Саме там зрозуміла, що вона може бути не лише хобі, а й способом реалізовувати себе професійно.
— У яких стилях, жанрах працюєш?
— Я працюю в комерційній та fashion-фотографії: знімаю каталоги, лукбуки, створюю візуальні історії та контент для брендів. Мені близька фотографія, у якій є характер, настрій і певна ідея, тому для мене важливо не просто створити гарну картинку, а продумати образ, деталі, світло й атмосферу кадру.
Також знімаю модельні тести, снепи та полароїди, допомагаючи моделям створювати актуальні матеріали для портфоліо.
Проводжу й персональні зйомки, коли люди приходять до мене за таким форматом.
— За що любиш фотографію?
— За можливість бачити світ по-своєму. Фотографія навчила мене помічати деталі, на які в повсякденному житті ми часто навіть не звертаємо уваги: світло, емоції, жести, настрій, поєднання кольорів.
А ще я дуже люблю фотографію за людей, яких вона приводить у моє життя. Завдяки роботі знайомлюся з дуже різними й цікавими людьми. Мені подобається спілкуватися, переймати їхній досвід, дізнаватися щось нове, і особливо цінно, що деякі професійні знайомства з часом переростають у справжню дружбу.
І, мабуть, за те, що фотографія завжди залишає простір для творчості. Навіть після багатьох років роботи я продовжую вчитися, експериментувати й шукати щось нове.
— А за що не любиш?
— Напевно, я не можу назвати щось конкретне, за що не люблю фотографію.
У роботі, звісно, бувають моменти, які втомлюють: складні зйомки, організаційні питання, дедлайни, довга обробка або коли результат не зовсім такий, як ти уявляла спочатку. Але це просто невіддільна частина професії.
Саму фотографію я досі дуже люблю. І, мабуть, саме тому навіть після найважчих робочих днів мені все одно хочеться знімати далі.
— Чи могла б описати свій авторський стиль?
— Мені здається, що мій стиль постійно змінюється разом зі мною. На нього впливають досвід, люди, з якими працюю, різні проєкти, місця, нові враження — усе, що бачу й проживаю.
Тому не хочеться обмежувати себе однією естетикою чи шукати якусь формулу, якої потім потрібно дотримуватися в кожній зйомці. Мені цікаво пробувати нове, помилятися, змінювати підходи й іноді навіть відходити від того, що вже добре виходить.
Я не думаю, що мій стиль — це щось раз і назавжди сформоване. Подобається, що він може розвиватися разом зі мною, і я хочу залишати собі цю можливість.
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— Із луцьких авторів мені подобається Оля Урина. Мені близькі її бачення людини в кадрі, відчуття естетики, робота з образом і кольором.
Максим Тарківський. Різножанрова фотографія
Гортайте праворуч: у каруселі — знакові кадри Макса та його особисті коментарі.
«Один із моїх перших кадрів у макрозйомці».
«Моє рідне місто Кременець».
«Для мене світлина передає спокій та затишок, нагадуючи: хай яким важким чи страшним буде день, після нього завжди виходить сонце й з’являється світло в кінці тунелю».
«Фото з Майдану. Фіксація історії».
«Кадр із Чернігова — міста, де мене застала повномасштабна війна».
«Неподалік села Колочава на Закарпатті — одного з моїх улюблених місць і мого місця сили. Ці кадри я ще ніде не публікував, тож це ексклюзив».
«Знімаю багато концертів. Зняв, мабуть, уже весь український шоу-бізнес».
«Ці світлини для мене особливі, бо вони з мого найважчого, зимового та екстремального походу. І водночас це фото з найдивовижнішого сходу сонця в моєму житті».
— Як тебе звати, звідки родом і як потрапив у фотографію?
— Мене звати Макс Тарківський. Родом я з Кременця, але вже понад 14 років живу в Луцьку — приїхав сюди навчатися й залишився.
Поклик до фотографії з’явився ще в шкільні роки. Все почалося з дідуся, який часто брав нас із братом на прогулянки та постійно знімав природу. Власної камери я довго не мав, тож спершу опанував фотошоп і час від часу позичав фотоапарат у друга. Коли ж батьки допомогли купити перший Canon PowerShot SX120, почав знімати все довкола: від макросвітлин природи до портретів друзів.
У Кременці ми навіть заснували неофіційний фотоклуб і щовихідних виходили на спільні зйомки. Згодом з’явилися й перші замовлення — дні народження, місцеві події та зйомки в клубі. Відтоді фотоапарата з рук я вже не випускаю.
— У яких стилях, жанрах ти працюєш?
— Називаю себе різножанровим фотографом, адже працювати в одному напрямі мені нудно, тож намагаюся урізноманітнювати власні будні.
Усе почалося з макрофотографії. Зараз багато працюю в репортажі: знімаю фестивалі, концерти, вистави та інші масштабні події. Також роблю приватні та портретні зйомки — від весілля до хрестин. Співпрацюю з Forbes Ukraine. А для душі й перезавантаження знімаю природу під час походів у гори.
— За що ти любиш фотографію?
— За безліч аспектів, але виокремлю три основні.
Перший — фотографія дає змогу «заморожувати» час і закарбовувати важливі миті, аби згодом повертатися до них у спогадах або ділитися з іншими. Або ж навпаки: під час війни багато чого руйнується, і завдяки світлинам можна зберегти пам’ять про те, як усе виглядало раніше.
Другий — фотографію можна відчути на дотик: роздрукувати й тримати в руках або повісити на стіну, чого не зробиш, наприклад, із відео.
І третій — вона знайомить із дивовижними людьми. Завдяки камері я потрапляю в місця, куди за інших обставин ніколи б не потрапив. У моєму випадку фотоапарат — це як перепустка чи ключик від зачинених дверей.
— А за що не любиш?
— Коли пишуть: «Макс, коли будуть фотки?». Оце, мабуть, єдине.
— Чи міг би описати свій авторський стиль?
— Моя подруга й колега завжди надсилає мої світлини й каже: «Максе, я твої фото бачу здалеку». Найперше, за чим впізнають мої роботи, — це теплі кольори та тони. Не люблю холодної, сірої чи «брудної» гами. Друге — я дуже люблю живі, щирі й емоційні кадри. Не зловживаю фотошопом і глибокою обробкою, аби шкіра не виглядала пластиковою. Думаю, це і є мій стиль.
— Хто з луцьких авторів та авторок подобається?
— На свій суб’єктивний погляд виділю трійку авторів: Варвара Шевчук — за її тони, кольори та емоції у кадрах; Вітя Голіков — за концептуальні проєкти й глибоке бачення; та Іра Єрошко — за те, як вона працює в документальній фотографії. Усі вони знімають у різних жанрах і роблять це чудово, тож це справді гідна трійка.
