«Маленькі міста теж мають свою літературу». Розмова з письменницею Віталіною Макарик

Її книги ставлять на паузу депресію і повертають віру в життя. Вона пише для підлітків так, ніби сама їхнього віку. У 2024 році дебютна повість Віталіни Макарик «Кеди в небі» потрапила до щорічного міжнародного каталогу найкращих дитячих та юнацьких книжок «Білі круки» (The White Ravens). Щороку, починаючи з 1996-го, його укладає Міжнародна молодіжна бібліотека у Мюнхені. Експерти обирають 250 видань, які відзначаються літературною якістю, візуальним оформленням та універсальними чи новаторськими темами.

Спілкуємося з письменницею про трансформацію книжкових фестивалів, про те, що люблять читати діти та підлітки, і як це — писати книги поза великим містом.

*

Віталіна — журналістка, письменниця, редакторка, промоутерка читання. До цього переліку можна додати ще багато навколо письменницьких іменників і згадати, що у різних збірках вийшло сім її оповідань, а у 2013 році — збірка поезії «Риба хоче». Нині Віталіна працює у лабораторії дитячого читання «БараБука», а у видавництві «Старого Лева» наступного року зійде з друкарського верстату її нова книга.

Варто знати. Народилася і живе у місті Володимирі. Закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «Культурологія» та Українську академію друкарства, де вивчала журналістику й редагування.

Писати почала ще у шкільні роки. Згодом була журналісткою, літературною редакторкою та книжковою оглядачкою, співпрацюючи з виданнями «Український тиждень», Reporters, «Читомо», BaraBooka та іншими.

У письменниці двоє дітей та кішка. Віталіна любить важку музику, творчість Стівена Кінга, вірить у дива й жартома називає себе «літературною відьмою».

Чи вони читають

— Ти активно береш участь у книжкових фестивалях, нещодавно повернулася з «Книжкового Арсеналу», готуєшся до «Фронтери». Чи помічаєш зміни в аудиторії цих літературно-мистецьких подій?

— Звісно, помічаю. У літературному середовищі вже не перший рік тривають розмови про те, що «Книжковий Арсенал» та Book Forum Lviv стають більш бульбашковими, радше професійно орієнтованими фестивалями. Люди приходять не так заради купівлі книжкових новинок, а щоб послухати глибокі дискусії та сенсові розмови, побачити улюблених авторів і зустрітися з людьми зі своєї «бульбашки».

Конкуренцію «Книжковому Арсеналу» створює «Книжкова країна», де вхід вільний, є чимало презентацій і розмов, орієнтованих на жанрову літературу, а це також приваблює широку аудиторію. І, можливо, з часом він трансформується у нішевий фестиваль для професійної спільноти, що загалом непогано: письменницькій спільноті потрібні заходи, де можна проговорити наболілі теми та напрацювати нові сенси.

«Фронтера» — відносно новий фестиваль, хоча й з уже позитивним іміджем, а ще — він не має конкурентів, як мінімум, на теренах Великої Волині. Чималі плюси — єдина локація, не забагато заходів, практично немає паралельних подій, тому можна прийти на весь день, зануритися у фестивальне середовище і не страждати від ефекту FOMO .

— На «Книжковому Арсеналі» презентували національне дослідження читання: українці стали більше читати під час війни. Чи вдалося втримати цей інтерес серед дітей та підлітків?

— Із середини минулого року говоримо, що рівень продажів дитячої книжки, на жаль, суттєво впав. Відтак деякі видавництва скоротили кількість найменувань, які вони видають, або взагалі відмовилися від дитячої літератури, а видавництва, які початково позиціонувалися як дитячі, розширили портфель і почали видавати дорослу літературу. Наприклад, у «Маміно» поряд із чудовим українським та перекладним дитлітом з’явилися гарні, але цілком дорослі трилери.

Тут мушу зауважити, що таке падіння продажів не є наслідком спаду інтересу до читання. Воно спричинене глибокою демографічною кризою, а та — війною. В Україні стало менше дітей — відповідно, і менше купують дитячу літературу.

Чи стали при цьому діти менше читати? Думаю, ті, в кого уже сформовані певні читацькі звички, інтересу до книжок не втратили. Крім того, у різних містах є ініціативи, щоб залучати наймолодше покоління до читання. В Івано-Франківську вже кілька років програма промоції читання «Текстура» організовує читацькі клуби для дітей, починаючи від молодшого шкільного віку. У Луцьку в «Книгарні Є» діє підлітковий читацький клуб. Цікавий клуб для підлітків від видавництва «Жорж» діє у Києві — поєднує обговорення прочитаного з елементами власної літературної творчості. Ми, тобто лабораторія дитячого читання і проєкт про дитліт «Барабука», як співорганізатори, долучаємося до створення та проведення дитячих програм найбільших літературних фестивалів. Різні гравці книжкового ринку знаходять способи достукатися до примхливих підліткових і дитячих сердець.

У контексті цього на «Книжковому Арсеналі» була класна дискусія про те, як виростити читача майбутнього, у якій брали участь генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов, очільниця Українського інституту книги Олександра Коваль, керівниця Лабораторії дитячого читання МАНУ й засновниця проєкту «Барабука» Таня Стус. Й окрім проговорення власне способів «вирощування», говорили про те, що до дитліту треба ставитися серйозно, бо саме з тих дуже юних людей, які зараз читають дитячі книжки, виростатимуть ті дорослі люди, які за 10-15 років їх купуватимуть.

— Є розрив між тим, що пропонують видавництва для дітей та підлітків, і тим, що вони читають?

— Восени на Форумі видавців у Львові я модерувала дискусію для авторів підліткової прози, тема якої, власне, і звучала так: «Для кого ми пишемо янг-ейлд і хто його читає». Якщо говорити з підлітками, то помітна така тенденція, що вони хочуть читати щось більш доросле і водночас жанрове: фентезі, трилери, роментезі, дарк-романи. Моя 12-річна читачка якось поділилася, що любить книжки у стилі «Полювання на Аделіну» . Я була шокована, бо це твір «18+». Підліткам притаманне бажання почуватися (і виглядати) старшими, ніж вони є, тому читають доросле.

Будь-яка література, зокрема підліткова реалістична, виконує роль дзеркала, в якому підлітки можуть впізнати свої проблеми, відчути, що через певні речі вони проходять не самі, що їх розуміють, побачити шляхи розв’язання цих проблем. Тому однозначно не варто її відкидати.

Із віком відчувається брак непроговорення — зокрема й із допомогою читання — цих підліткових досвідів. Тож не дивно, що наше покоління 30+ теж часто полюбляє підліткові книжки, бо коли ми дорослішали, таких текстів, які писали б про те, чим ми живемо і через що страждаємо, практично не було.

Також дуже часто підліткові книжки, які маркуються 12+, читають восьмирічки, книжки 15+ — дванадцятирічки. Або й навпаки, обирають серйозну дорослу літературу. Якщо дитина змалечку є сформованим читачем, то читацькі інтереси дуже часто випереджають її вік.

Тішить, що за останні роки український дитліт суттєво розширив межі своїх тем і жанрів. Але досі, скажімо, бракує українських книжкових серій, наприклад, таких, як суперпопулярна у світі «Джуді Муді» . Втім, є класнюча серія «Панна» Олі Купріян, в якій авторка пише з гумором про важливі речі. На цьогорічній «Фронтері» говоритимемо про ще одну чудову серію «Детективну агенцію САМ» з авторкою Ольгою Куждіною. До речі, цього року має вийти нова книжка серії, в якій головні герої вестимуть розслідування у Луцьку.

Так от, мені б хотілося, щоб таких серій було більше. Вони захоплюють і значно глибше занурюють читачів в історію на кілька (а то й десятки) книжок, і це в хорошому сенсі викликає читацьку залежність.

Не вбивайте інтерес

— Які помилки роблять дорослі, намагаючись залучити дітей до читання?

— Перша помилка — пропонувати книги, які вони самі читали у дитинстві. Ми всі любимо Всеволода Нестайка — на ньому виросло багато поколінь дітей, але сучасним дітям такі тексти здаються нуднуватими. Вони звикли до іншого стилю, темпу оповіді, героїв. Коли намагаємося читати дітям класику вголос, вони ще слухають, та читати самостійно зрідка хочуть. Не будуть сучасні діти читати довжелезні описи морських снастей, будову кораблів, як у «П’ятнадцятирічному капітані» Жуля Верна.

Утім, якщо дитина полюбить читання, то й цю книжку візьме до рук. Це не значить, що класика загубиться, а вона ростиме на дурничках. Просто починати слід з легкого та зрозумілого. Можна з коміксів. Вони роблять читання класним варіантом дозвілля, чимось ненапряжним. Скажімо, є класний український комікс «Джем для найменших чудовиськ».

Друга помилка — ставити в пріоритет книжки зі шкільної програми й ігнорувати інтереси чи навіть забаганки дитини. Не раз була свідком ситуації, та й книгарі розповідали: дитина приходить, просить маму купити книжку, а мама каже, що та, мовляв, ту, яку має, не прочитала! Або каже, що це якась дурниця — куплю краще класику чи щось із програми. Окей, на ваш дорослий погляд, це, може, й справді дурниця, але про неї, ймовірно, говорять однокласники дитини, і їй вперше в житті закортіло щось конкретне почитати. Тому не вбивайте інтерес, купуйте чи беріть у бібліотеці те, що просить.

Не будьте снобами, не ігноруйте бешкетні, смішні книжки. В певному віці дітей цікавить такий дуже низовий гумор — какашки, дупи. Психологи скажуть: для якогось віку — це супер нормальний інтерес. Є чимало класних книжок, за допомогою яких дітям можна пояснити фактично все. Можна обрати енциклопедію, де буде написано серйозно, а можна обрати бешкетне — і дитина тоді дізнається не тільки нове, а й отримає знання у веселій формі. Це ще один крок до призвичаєння до читання.

До речі, формулювання «привчити читати» не спрацьовує. Все, де йдеться про «вчитися», у дитини може викликати опір. А от читання як класний варіант дозвілля, навпаки, притягує. Складно зацікавити дитину читанням, якщо ти не читаєш сам. Своїм прикладом ми створюємо дітям їхню модель світу.

Важливо, щоб книги були доступними для дитини. Хай у вас не супервелика бібліотека, але хай буде поличка, до якої вона може дотягнутися у будь-який момент.

— Прищепити любов до книги — це ще й знівелювати кліпове мислення?

— У боротьбі за дитячу увагу книжка суттєво програє ґаджетам. Непоодинокі розповіді, коли дитина бере книжку і намагається свайпнути чи збільшити малюнок. Утім, дорослі, які гортають стрічки рилсів чи тіктоку, теж налаштовуються на кліповий тип мислення, і зосередитися на тексті та читати вдумливо їм стає складно. В середньому перегляд рилса триває 40–45 секунд. Спитайте знайомих дорослих, коли вони востаннє зосереджувалися на тексті довше ніж на хвилину.

Книжка допомагає перемикатися не тільки дітям, а й дорослим. Класний спосіб повернутися до читання після довгої перерви — ставити таймер на 10 хвилин. Я десять хвилин з книжкою, не тягнуся ні до телефону, нічого не роблю, просто читаю.

Ти читаєш 10 хвилин, і в тебе мозок переналаштовується на інший формат сприйняття. Далі стає легше і легше.

Найзворушливіші відгуки — від підлітків

— Ти часто кажеш, що пишеш для підлітків, аби вигуляти свою внутрішню 15-річку. Наскільки тобі легко знаходити спільну мову з підлітками?

— Переважно легко. Не люблю говорити менторським тоном. Виявляю до них щирий інтерес, тому що мені дійсно цікаво, які вони, чим захоплюються, як сприймають те, що я пишу чи говорю. Не цураюся висловів, які вживає молодь. Для мене норм сказати, що от щось крінжове, в когось класний вайб. І я ці слова вживаю не для того, щоб стати ближчою до підлітків; я їх, в принципі, вживаю у своєму щоденному мовленні. Підлітковий сленг збагачує мову, робить її живішою, веселішою, молодшою. Люблю жартувати, і дуже круто, коли підлітки ці жарти підхоплюють.

Водночас я розумію, що мені не 15, і знаю, що можу помилятися. Тому завжди відкрита до того, що вони мені про себе розкажуть чи про мої тексти. І також пам’ятаю, що я все-таки доросла людина, тому відповідально ставлюся до того, як і про що говорю.

— Як народилася ідея «Кедів в небі»?

— Подібна історія про дівчинку, у якої мама наклала на себе руки, колись трапилася у Володимирі. Звісно, герої не списані звідти. Тоді під цією новиною у соцмережах нашого міста розгорілося обговорення. Писали, що у загиблої донька-підліток, з одного боку, обговорювали, а з іншого — смакували деталі. Мене в цій історії зачепило питання: як дитині в маленькому місті, де всі всіх знають, прожити втрату? У нас люди не дуже вміють підтримувати тих, хто проживає горе. Дуже часто підтримка зводиться до «тримайся», тільки не кажуть, за що, або до «все буде добре», хоча зараз нічого доброго не відчувається. Дехто стає відстороненим і не тому, що байдуже, а тому що не знає, як реагувати.

Хотілося показати інші способи підтримки. Можна сказати «тримайся», не вживаючи цього слова, якимись діями, жестами. Так з’явилася історія про червоні кеди, подаровані дівчинці, та про те, як вони змінили її життя.

— Ти відстежуєш відгуки на книгу? Є такі, які тебе зворушили чи були критичні?

— Дивлюся на гудрідсі чи у відгуках по хештегу. Були критичні — не скажу, що багато. У моєї чотирнадцятирічної головної героїні зав’язуються стосунки з хлопчиком, в тексті не зазначено скільки йому років, але пише, що він вчиться на маркетолога. Я собі мала на думці, що він вчиться в коледжі, відповідно, йому років 16–17, але читачі не знають, що я мала на думці, якщо це не прописано текстом. Коли хлопець вчиться на маркетолога, значить, це вже університет; відповідно, він повнолітній і тут із неповнолітньою цілується. Мене за це критикували. Непрописаний вік — це дійсно помилка.

Найзворушливіші відгуки від підлітків. Одна дівчинка сказала, що у неї були суїцидальні думки, але після прочитання моєї книжки їй знову захотілося жити. Інша людина розповіла, що завдяки цій книжці зрозуміла, що їй потрібні антидепресанти. Нерідко пишуть: «Кеди в небі» пробудили любов до читання. Або дівчинка поділилася, що купила книжку, а хлопці-однокласники забрали й не віддають, бо читають гуртом.

Щоразу, як читаю такі відгуки, розумію, щось я недаремно в цьому житті зробила.

— Розкажи, над чим працюєш зараз.

— Пишу історію про підлітків у Нововолинську. Мені хотілося показати, як вони проживають війну у містечку, де, на перший погляд, її ніби немає, але вона відчувається. Як війна впливає на їхні рішення, як вони рефлексують, намагаються з цим впоратися.

Головна героїня Мариська в останнє літо перед 11-м класом думає, як його не провтикати і нарешті закохатися. Її подруга Діана більше реалістка, а ще — захоплюється танцями. Діанка їде за кордон в літню танцювальну школу і радить Марисьці погоджуватися на всі пропозиції, які дає всесвіт. Він пропонує різне: від небезпечного — до нового. Ці нові досвіди приводять дівчат до волонтерства, організації благодійного заходу на підтримку людей із травмами війни, заглиблення в українську культуру та усвідомлення того, що кожен з нас може зробити для людей, України, світу.

Велику роль у книзі відіграли творчість та громадська позиція гурту «Козак Систем». У творі багато музики, української поезії, розмов, щирості і любові.

Оточуєш себе близькими людьми

— Ти живеш у Володимирі, чи не тісно героям твоїх творів жити на сторінках маленьких міст?

— Більшість героїв книжок для дітей та підлітків живе у великих містах. У маленьких містечках теж є життя, і цих містечок багато. Хай це життя не однакове всюди, але десь у чомусь схоже. Наприклад, коли у тебе канікули, а тобі немає чим зайнятися, або коли ти виходиш гуляти, то всюди зустрічаєш знайомих. Дуже важливо розширювати літературну географію, показувати у книжках різні реальні локації, не зосереджуватися тільки на Києві та Львові. Приміром, хто вже прочитав мою нову книжку, дивується, що на Волині є терикони.

— А тобі як письменниці не тісно?

— Трошки буває тіснувато. Я майже доросла до того, що хоч і живу в маленькому місті, але достатньо мобільна, аби їздити і брати участь в різних культурних та мистецьких подіях.

Жити в маленькому містечку — прикольно. Це і дешевше, і ти оточуєш себе близькими людьми. Ідеальний варіант для мене: жити у Володимирі і мати можливість в будь-який момент поїхати до Києва, Львова чи за кордон.

— Письменник, поет може в Україні заробляти своєю творчістю?

— Ну, в Україні от є Андрій Кокотюха, Сергій Жадан, Макс Кідрук. Кокотюха — один із найплодовитіших українських письменників, але й він не раз казав, що заробляє радше на написанні сценаріїв. Макс Кідрук — приклад того, як можна літературу зробити єдиною професією. Та це потребує зусиль, шаленої дисципліни, роботи над цією метою. Тому теоретично — можна, а практично, скажу про себе, я більше заробляю на літературному редагуванні ніж на написанні своїх текстів.

— Буває, що читаєш книгу і хочеться її відредагувати?

— О, так! Іноді аж рука тягнеться до «червоної ручки». Ловлю себе на тому, що подумки виправляю тексти. Насправді це неприємно мені як читачці, бо заважає читанню і перевантажує мозок. Намагаюся цю внутрішню редакторку іноді відключити, але не все так просто.

— Що читає Віталіна Макарик і радить прочитати дітям, підліткам, дорослим?

— Розповім про новинки. Недавно вийшло дві класні нонфікшн-книжки для дітей. Це «Зуби, зубиська і зубенята» Марії Артеменко та «Хто такі хижі рослини?» Олексія Коваленка. Марія певний час працювала у стоматологічній клініці, тому знає зубну кухню зсередини. Олексій — популяризатор науки, автор ютуб-каналу «Довколаботаніка», тож теж добре знається на темі. Обидві книжки мають чудові, пізнавальні і цікаві ілюстрації.

Для передпідлітків хочу порадити серію Олі Купріян «Панна», якщо ж хочеться пригод — «Загублені в таборі» Анастасії Музиченко.

Підліткам раджу класнюче фентезі «Вовчі діти» Мар’яни Стефак, дорослим — «Гірашки» Вікторії Климчук-Длугач. У «Гірашках» історія відбувається у двохтисячних, в селі на Волині і зайде тим, кому 30+. Життєва книжка, з гумором, але водночас ще й детектив.

— Чи є книга, яку ти перечитуєш?

— Найбільше я перечитувала «Гаррі Поттера». У мене є п’ять ілюстрованих томів, а звичайні зачитані до дір. Для мене це база, як писати про підлітків та дітей, добро і зло, магію і світ. Роулінг не спрощує зло — воно сильне і підступне. Не завжди те, що ми вважаємо злом, є ним, а те, що добром, є добром. Але добро зрештою завжди перемагає, хоча й іноді ціною важких втрат.

— Давай зробимо невеликий прогноз: якою ти бачиш українську літературу через 10 років?

— Українська література розвиватиметься, жанрові ніші заповняться. Думаю, через 10 років у нас буде і великий роман про війну, який пояснюватиме іноземцям нашу боротьбу в контексті війни. Наразі чотирирічна, яка триває 13 років, але насправді всі кілька сотень, відколи київський князь на нашу голову заснував ту злощасну Москву, звідти все почалося.

Чи станемо ми більш видимими для світу? Важко сказати. З одного боку, наших авторів перекладають, а з іншого — ці переклади часто лишаються нішевими. Але це незле. Ми теж, якщо не говорити про великі літератури, типу англійської, американської, французької, мало знаємо літературу Нідерландів, Австрії чи Швейцарії. В цьому нема аж такої трагедії.

Сподіваюся, з’явиться більше премій та відзнак і не будуть всі страждати за Книгу року ВВС. Хочеться більше премій і відзнак для дитліту. Буде більше розмов про книги, розвиватиметься літературна критика. Але якщо озирнутися на 10 років назад, то українська література здійснила величезний поступ, і якщо не збавимо крокування, то за 10 літ поступ стане відчутнішим.

Надіюся, нас не винищать, будемо ми і будуть у нас читачі. Література без них неможлива.