Місце, яке повертається до тебе у снах

В LU Gallery говорили про те, як кіно, література та візуальне мистецтво допомагають осмислити історію, ландшафт та складну пам’ять Сходу України.

Довідково. Катерина Яковленко — дослідниця візуальної культури, кураторка, письменниця та головна редакторка телеканалу «Суспільне Культура». Працює з темою впливу війни, травми, втрати на мистецтво та пам’ять. Досліджує історію сучасного мистецтва через теми невидимого, тіла та місця. У її професійному портфоліо — робота в газеті «День», Фонді «Ізоляція» та PinchukArtCentre. Яковленко також є упорядницею та співредакторкою знакових для артспільноти видань, серед яких — «Чому в українському мистецтві є великі художниці» та «Кураторський посібник», а минулого року світ побачило її авторське лібрето «Ті, що бачили Смерть».

Географічні точки, що стають метафорами

Книга «Донбас як метафора» Катерини Яковленко вийшла друком у видавництві ist publishing. У ній письменниця досліджує образи Донецької та Луганської областей — місць, які через війну та руйнування часом здаються відсутніми, але насправді залишаються населеними іменами, історіями, рослинами та привидами минулих і теперішніх подій. Це спроба почути голоси регіону або бодай відшукати їхні сліди через оптику культури.

Презентація книги стала концептуальним доповненням до чинної експозиції у LU Gallery «Одеса, Техас», яка також рефлексує на теми пам’яті, відстані, втрати і того, як реальні географічні точки перетворюються на метафори.

«Це книжка про збірний образ простору — реального і того, що живе лише в пам’яті, про міфи та спогади, які формують наше відчуття приналежності. До того ж Катерина є однією з тих представниць української мистецької спільноти, чий голос сьогодні надзвичайно важливо чути», — наголосила кураторка та програмна менеджерка галереї Крістіна Борхес.

Де мій дім?

Катерина Яковленко родом з Донбасу. Регіон зі складною історією та політичною долею у її дослідженні стає метафорою, у якій відображається заплутаний вузол української культури й минулого.

Образ Донбасу через зворушливі та чутливі роздуми авторки постає з людським обличчям: травмованим, але стійким, просякнутим ностальгією, але з надією на мир і нормальне майбутнє.

Текст поєднує документальну частину, базовану на есеях та матеріалах, які письменниця збирала й опрацьовувала раніше, і поетичні фрагменти, які ведуть крізь текст. Сама авторка називає своє дослідження ностальгійним та меланхолійним діалогом із самою собою.

«Для мене робота над цією темою стала можливістю поглянути на себе та на місце, де я народилася, з абсолютно іншої перспективи, але все одно з тим самим внутрішнім запитом: що це за простір і чому все відбувається саме так, як відбувається», — каже Яковленко.

Дослідниця намагається вийти за межі стереотипного уявлення про Донбас як монолітний топографічний конструкт і відшукати критерії власної ідентифікації: «Де мій дім?» і що взагалі є домом.

Яковленко ставить питання про межі цього дому: де його початок та кінець? Переконує, про Донбас не можна говорити як про щось застигле й незмінне — тут постійно відбувалися процеси, які ламали ландшафт, а разом із ним культурний та політичний лад.

«Якщо дослідити старі дореволюційні та царські карти або ж карти іноземних фахівців, які приїздили будувати заводи, то ця територія всюди має різні межі. Хтось відносив до неї частину Дніпропетровщини, хтось розширював її ближче до Ростовської області. Цей топонім варіюється, бо відсилає суто до покладів вугілля та ресурсів, і тут постає питання: чи маємо ми визначати свої території лише обсягами корисних копалин? Індустріальна ідентичність там дійсно потужна, але чи тільки вона робить нас тими, ким ми є? Якщо мислити ширше, виробництво існує по всьому світу і скрізь можна знайти схожі риси, проте історія цих земель значно глибша», — міркує дослідниця.

Відчуття рідних стін

Авторка ілюструє метафору дому роботою донецької художниці Катерини Єрмоленко. У 2015 році вона створила емоційну інсталяцію «Блокада спогадів» про переселення та окупацію: детально перемалювала інтер’єри своїх колишніх кімнат у кількох експозиційних залах, створивши гібридний простір, схожий на той, що приходить у сновидіннях. Мисткиня поєднала загальні візуальні образи батьківської квартири та бабусиного будинку з конкретними побутовими деталями — сервантом, консерваціями з солоними помідорами.

Реакція відвідувачів виставки була одноголосною: «Ми прийшли додому». Адже попри фізичне неспівпадіння просторів (у кожного свій дім з властивими йому деталями), вони чітко вловили це емоційне відчуття рідних стін.

У 2024 році художниця реконструювала цю роботу, але тепер її досвід спогадів виріс до масштабів усього міста: вона почала детально відтворювати вулиці, розуміючи, що вони поступово стираються з пам’яті. Цей крок став ще більш метафоричним: пам’ять стирає деталі, залишаючи відчуття.

«Дім — це місце, де ти народився (але мій рідний дім зараз в окупації, тож його фізично немає), чи місце, де ти тимчасово мешкаєш? Під час подорожей різними резиденціями в інших країнах я ловила себе на думці, що називаю ці кімнати домом, збираючись туди ввечері, але чи було це правдою? Дім зараз — це водночас і вся країна, і те конкретне місце, де лежать твої речі. Одна моя близька подруга, яка також втратила житло, влучно зауважила: „Твій дім — це місце, яке повертається до тебе у снах“», — каже письменниця.

Не тільки про Донбас

Перші читачі книги — люди, для яких Донбас — дім. Авторка запевняє, що ця книга не тільки про територію, а й про те, як давати собі раду із втратою. Навіть для тих, хто не бував на Донеччині й Луганщині, книга стане інструментом, який допомагає прожити власні внутрішні травми.

«Мені щиро хочеться, щоб відбувався діалог, адже з темами втрати та смерті в той чи інший спосіб стикається кожен. Через це я не вважаю свій твір текстом лише про Донбас. Якщо людина реагує на текст через призму власного болю і плаче, то нехай плаче — це очищення необхідне», — коментує Катерина.

Авторка зізнається, книжка вийшла дуже персональною та відвертою, у ній чимало інтимних моментів. Роздуми про втрату дому та повернення — це передусім спроба розібратися у власних емоціях. Для неї текст став своєрідною психотерапією, адже часто після пережитого травматичного досвіду людина не може відразу зрозуміти, що він для неї означає, і саме процес письма допомагає це усвідомити.

«Тепер я знаю, як пахне порожнеча. Вона пахне вогнем, і цей запах в’їдається в обличчя ще на порозі дому. Я знаю, яка порожнеча на дотик. Її сиві крихти розсипаються в руках. Вона м’яка й лагідна, але не менш жорстока. Я знаю об’єм цієї порожнечі — трохи менше ніж 43 квадратні метри. І вона вся поміщається в моєму тілі, між ребрами. Я відчуваю її, як немовля в лоні. Сьогодні я народжуся знову. Стоячи серед зруйнованих речей, у тому, що колись було затишним домом, я не знаю, що відчуваю. Але точно знаю: я поки не готова повторювати цей досвід. Мовби я зазираю всередину себе й торкаюся своїх органів», — пише Катерина Яковленко.

Книгу Катерини Яковленко «Донбас як метафора» можна придбати на сайті видавництва ist publishing.