Який він — «Колір граната». Сергій Параджанов у луцькому кінотеатрі, без попкорну

У Луцьку показали відреставровану версію фільму про вірменського поета Саят-Нова. Цей варіант режисер, а це шістдесятник Сергій Параджанов, вже ніколи не побачить через совєцьку цензуру, та можемо побачити ми.

Журналістка misto.media Юлія Тарадюк сходила на показ стрічки Сергія Параджанова «Колір граната», яку вперше презентували у 1973 році. Далі — її враження та пояснення, чому кіно ожило знову, по-новому. І — хто прийшов його дивитися.

***

Двері до кінозали зачинено. Немає звичного запаху сирного попкорну. Наближаюся до кінозалу «Номер 3». Мене одразу помічає працівник кінотеатру, чемно сканує квиток. Заходжу у порожню залу, вмощуюсь у крісло зручніше, бо цей перегляд повністю належатиме мені (нікого навколо). Вбирати колір граната і відчувати, слухати, поринати у кінокартину.

Такий він — перший день показу відреставрованої стрічки «Колір граната»  Саркіса Параджаньяна (Сергія Параджанова) у Луцьку. Саме до сторіччя з дня народження режисера зараз у кінотеатрах України показують цей культовий фільм.

Тим часом на показах закордонних сучасних кіноновинок повні зали. Фільми, у яких цитують російських класиків (йдеться про стрічку Тіма Бертона «Бітлджюс Бітлджюс» (2024), у якому герой читає класику російської літератури та «Види милосердя» Йоргоса Лантімоса), збирають зали в цьому ж кінотеатрі. Ми ж пропонуємо поглянути на ті стрічки, які відвідує менше людей, але від перегляду яких можна почерпнути значно більше.

У Луцьку стрічка доступна до перегляду у кінотеатрі «Мультиплекс» в «Промені» о 16:20 в будні та 18:50 у вихідні. Станом на зараз останній день прокату — середа, 9 жовтня, на 18:50.

Параджаньян, тіні та кольори

Режисер фільму — Саркіс Параджаньян, більш відомий широкому загалу як Сергій Параджанов, своїм зросійщеним іменем. Це — змушена зміна форми імені й прізвища, аби мати змогу працювати в СРСР.

Саркіс — вірменин, родом з Грузії. Навчався у вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту. Закінчив режисерський факультет ВДІКу .

В Україні культовою стрічкою Саркіса вважають «Тіні забутих предків», екранізацію повісті про трагічне кохання Іванка та Марічки українського письменника Михайла Коцюбинського. Довгий час Саркіс працював в Україні, зокрема на кіностудії імені Олександра Довженка. У 60-х роках режисер брав участь у протестах проти політичних арештів в Україні, а згодом і його ув’язнили з політичних мотивів.

Та у світі більш відомим фільмом Саркіса є саме «Колір граната». Недарма сам Мартін Скорсезе взявся за його реставрацію у 2014 році (Реставрацію здійснювали фонд Мартіна Скорсезе The World Cinema Project спільно з Cineteca di Bologna, Національним кіноцентром Вірменії — mm). Того ж року цю авторську версію показали на 67-му Каннському кінофестивалі. А зараз її можемо побачити й ми. Цю версію фільму режисер Параджаньян так і не бачив, і вже не зможе побачити . Він лише, зціпивши зуби, приймав «перемонтовану московськими цензорами» версію стрічки. Совєцька машина нищила одного генія, щоб в іншому столітті інший геній по клаптиках збирав його творіння.

Про що фільм «Саят-Нова»

Кінострічка (авторська назва «Кольору Граната» — «Саят-Нова») є біографічною драмою-притчею, в якій розповідається про вірменського поета, ашуга  Саят-Нову (справжнє ім’я — Арутюн Саядян). Саят-Нова зростав у бідній родині, навчався ткацького ремесла, писав вірші та вчився грати на музичних інструментах. Згодом він став професійним співаком-ашугом.

Пізніше він зріс як творець, став професійним співаком-ашугом та придворним співцем-музикантом грузинського царя Іраклія II. Писав трьома мовами: азербайджанською, грузинською та вірменською.

Власне, фільм Параджаньяна — це поезія у зображеннях, яка римується від кадру до кадру, від кольору до кольору. Його фільм багатий на візуальні художні образи. Чого лиш вартий ключовий — гранат, що символізує творчість, любов, життя і родючість, кров, смерть.

У головних ролях — актори Софіко Чіаурелі, Спартак Багашвілі , Мелкон Алекян, Вілен Галстян. На великих екранах фільм демонструється мовою оригіналу з українськими субтитрами.

«Світ — це вікно»

У стрічці показано три періоди з життя поета: дитинство, перебування у монастирі та старість. Режисер не прагнув описувати події з життя, він відтворив внутрішній світ Саята-Нови, чарівливий та символічний. Варто бути готовим до сюрреалістичності твору: хлопчик, що танцює з пір’ям на голові, мертві півні, живі півні, завуальовані мушлями кадри кохання… Все зрозумілим точно не буде, але від того спостерігати за зміною кадрів не менш цікаво.

«З кольорів і ароматів цього світу… Моє дитинство створило мені поетичну ліру і дало мені», — такі рядки Саята-Нова пояснюють подальшу появу його поезії й пісень у фільмі. А ще на екрані ви побачите багато-багато килимів, які мають особливе значення для вірменського народу через торгівельний Шовковий шлях та їхнє поширення у Європі та Азії.

Тримайте ностанок — уривок з поезії Саята-Нови, яку цитували у стрічці, і ходіть і кіно, особливо коли воно — своє. Бо коли на ньому колись стояв гриф «заборонено совєтським режимом», то нині це означає — дивитися всім. І показувати у зручний час, до речі.

«Наш світ — вікно. Я в нім постав — і від турбот

втомився я.

Хто гляне — зраненим стає. Від цих гіркот

втомився я.

Вчорашнє краще за цей день. В жданні чеснот

втомився я.

Набридли брязкальця забав: від їх пишнот

втомився я.

Набутий скарб не вбережеш: його відніме враз

війна.

Нам дорога людина та, якій не нижчає ціна.

Світ не залишиться для нас, як учить мудрість

мандрівна.

Я сад покину солов’єм: від прохолод втомився я…»

1759

Збірка «Лірика», видавництво «Дніпро», 1989 (переклади Віктора Кочевського, Григорія Халимоненка, Миколи Мірошниченка).