П’ятниця, 13-те. Репортаж із вистави, яка буде завтра
За вікнами на майдані — знову похорон під синьо-жовтими стягами. По цей бік скла — театр. Розставляють стільці, монтують останні декорації. Театр заглиблений в себе. Готується до старту сезону і чергової прем’єри.
У Волинському драмтеатрі тримали інтригу до останнього: обіцяли нову виставу, нового режисера. По-новому запросили і журналістів, у переддень прем’єри, на генеральну репетицію. Заінтриговані, ми пішли.
П’ятниця, 13-те вересня. 11:55.
«Приходьте на службовий вхід. Звідти у фойє і в зал», — отримую повідомлення.
Та до фойє і залу вчасно не встигаю. На Театральному майдані якраз проносять труну із загиблим воїном. Проводжаємо траурний кортеж, і лишень тоді йду на виставу.
Виявляється, не спізнилась. Хтось відповідальний не встиг вчасно привезти дошки для монтажу декорацій, тож на сцені ще робітники.
«Робочий процес, за цим теж цікаво спостерігати», — усміхається зі сцени чоловік, і розумію, що це і є той загадковий режисер.
Спускається у зал і коли проходить повз мій стілець, чую тихе, вже неусміхнене: «Як і все в цій державі — всюди хаос».
Поки чекаємо, іду на сайт театру почитати більше про виставу і режисера.
Орест Огородник — заслужений діяч мистецтв України, зі Львова. Режисер-постановник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.
Привіз до Луцька виставу «Останній гречкосій», яку написав сам. Ставив у Львові з 2011 року, а тепер прийшов час і для луцького глядача.
На сцені домонтовують останні дошки, зачиняється завіса, вимикають світло. Тиша.
Тиша раптово обривається. Чутно гучний монолог яскравої панянки. Та дає вказівки чоловікові і сину, як мають поводитись, бо перед ними складне завдання — їдуть в село. Щоб вмовити батьків продати дідівську землю.
Чи вдався задум і наскільки це просте завдання — переконати 70-річного господаря відмовитися від землі, котру обробляли ще його дід і прадід, — розповідати не будемо. Без спойлерів.
Поділимось лише рефлексіями від перегляду. Як глибокими, так і неприємними. На дуже, дуже суб’єктивний погляд.
Отож, із того, що відгукнулося.
У виставі говорять про масовий продаж землі. Про те, як часто легковажно селяни наважуються на це і як залишились одиниці тих, для кого цінність землі — безмежна.
Говорити про це зараз справді важливо. Бо поки в одній частині України віддають життя за кожен метр землі, в іншій — цю ж таки українську землю з легкістю продають. Масово. Підставним компаніям, за якими стоять іноземці.
Із того, що не відгукнулося.
Надто шаблонні цінності. Та й загалом — надто багато шаблонів.
Правильний українець — то гречкосій. Без землі та мозолів від її обробки — то вже якийсь неповноцінний, не найкращий зразок українця.
Якщо зображати молодь, то обов’язково — тупуватою, зі зневажливим ставленням до села та першим сказаним словом «чіназес». Аякже, всі ж саме так зараз і говорять.
Піднімати на глум «непочутого поета», який спивається в селі і прямо каже, що тут йому тісно. Зробити з нього максимально негативного героя, який додому прилазить рачки, а у відповідь на істерику вагітної дружини — регоче і п*рдить, бо не може встати на ноги.
Додати поміж сцен (безпричинно, просто «перебивкою») п’яного попа, який говорить російською і плутає, коли співати «за упокій», а коли — «за здравіє».
Село, де всі тільки і роблять, що п’ють, гуляють, сплять одне з одним, обкрадають і обдурюють заможніших сусідів, юридично неграмотні й не вміють за себе постояти… Здається, що всі погані стереотипи, які десь існують про село, втіснили в одну виставу і показали максимально по-театральному, гіперболізовано.
І в результаті хочеться запитати в автора: а чи був він взагалі, і коли востаннє, в українському селі?
***
«Земля не курва, щоб її продавати», — впевнений головний герой. Земля — його головна цінність, за яку він готовий навіть вбивати.
«Ти не людина, а раб своєї землі. Кріпак», — говорить йому егоїстична та безтолкова донька «з го́рода».
І поки грають останні сцени про тяглість традицій та роду, стає чомусь дуже незатишно. Ти ніби підглядаєш за розбірками і трагедіями реальної сім’ї. І замість того, щоб лишити їм право на вибір (на який має кожна-кожна людина), запихаєш їх у шаблонну систему уявлень про «правильно».
Кульмінація.
Фінальна сцена.
Актори і режисер виходять вклонитися.
У залі — трохи журналістів, трохи акторів, трохи театралів. Аплодують стоячи.
Аплодують за розповідь про землю. А кількома годинами раніше, в кількох метрах звідси усім Луцьком хоронили того, хто віддав за свою землю життя. Олександр Шевчук. 49 років. Командир відділення протитанкового взводу. Поліг в районі населеного пункту Новодарівка Запорізької області.
P. S. Уже завтра, 14 вересня, виставу «Останній гречкосій» покажуть широкому колу глядачів. Відкриють новий, 85-ий театральний сезон. Точно буде більше оплесків і будуть квіти.
А сьогодні — так. Кулуарно, коротко. Без відчуття свята.