Про що говорили з режисером Іваном Уривським у misto.cafe

Подієвий зал misto.cafe забитий ущерть. Стільці навколо невеличкої зеленої сцени заповнені глядачами, біля барної стійки сидять і стоять. Публіка — радісна і елегантна, але й різношерста.

Разом із людьми, які давно у креативних професіях Луцька, перший ряд ділять юні шанувальники театру — підлітки. Радують око і підтверджують факт, що сьогоднішній гість і його творчість — феномен, підкріплений соцмережами.

Іван Уривський  — режисер-постановник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та тієї самої нашумілої вистави «Конотопська відьма» за однойменною повістю Григорія Квітки-Основ’яненка, що вже два роки збирає аншлаги у багатьох театрах країни.

18 січня у Києві відбувся вже сотий показ вистави «Конотопської відьми». А інтерес до неї все не спадає. «Було, що квитки розкуповували за 10 хвилин», — каже режисер. І хоч не любить, коли його особистість асоціюють саме з цією постановкою, все ж рекомендує починати свій шлях у театрі з неї.

Ставили «Конотопську відьму» Уривського і в Луцьку. 17 січня режисер приїхав з іншою не менш (а може й більш) складною та визначною роботою — постановкою «Безталанна» за драмою Івана Карпенка-Карого. Квитки на яку вже теж давно розкуплені.

І поки київська команда із самого ранку монтувала у Волинському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка декорації і найголовніше у цій виставі — світло, ми зібралися на 13:00 у misto.cafe на вулиці Богдана Хмельницького, 26 на публічне інтерв’ю з режисером.

Розмовляла Руслана Порицька — керівниця та режисерка театру «Гармидер».

У чому феномен

— Вітання Луцьку. Вітання містянам. Вітання театральній публіці. І хочеться сказати — вітання спільноті, яку ми з театром «Гармидер» гуртуємо у місті вже 21 рік. Я рада бачити знайомі обличчя у такій прекрасній та, будьмо відвертими, ексклюзивній нагоді поспілкуватися з Іваном, — розпочинає розмову Руслана.

— Добрий день, добрий день, — повільно промовляє Іван, наводячи лад серед пляшок на столику, — в нас тут так води багато. І вже цим викликає приємний сміх залу.

Після бесіди-розігріву про враження від Луцька, драмтеатру і його сцени, інтерв’юерка переходить до питання в лоб: як так трапилось, що вдумливий живий театр без скандалів і шокуючих сенсацій вийшов на рівень такої популярності й шаленого запиту?

— Не знаю. Тут немає відповіді, — відповідає Уривський. — Це був перший рік повномасштабної війни, і ми хотіли зробити «Конотопську відьму» — світлом. Дати людям момент, коли можна забутись. А потім у фіналі повернутись у реальність. І вийшла вистава така. А далі все за людьми. Версій багато — хтось каже, це тикток, хтось за інстаграм, фейсбук, твіттер… Вистава почала жити своїм життям, я кайфую від того, що вона існує й приводить у театри глядачів. Люди приходять, щоб просто дізнатись, що це таке. І я впевнений, що 80—90% залишаються, починають рухатися далі, ходити в інші театри.

Режисер додає, що часто люди, які після «Конотопської відьми» дивляться інші його вистави, як-от вже згадану «Безталанну» чи «Калігулу» за Альбером Камю, кажуть, що вони їм ближчі своєю серйозністю.

Хейт

Уривський приймає критику, любить, коли вистави викликають конфлікт у головах глядачів, навіть негативні емоції. Стикався і з хейтом. Після прем’єри вистави «Хазяїн» за п’єсою Івана Карпенка-Карого команду звинуватили у цензурі через зміну прізвища персонажа — економа Зеленського на Залуського.

Тоді режисер відповів, що «не хотілось використовувати дешевий прийом і спекуляції на відомому прізвищі, щоб потішити глядача, та і в структурі вистави це виглядало б недоречно».

— У мене є сцена в «Марії Стюарт» (за п’єсою Фрідріха Шиллера, розповідає про життя останньої католицької королеви Шотландії Марії Стюарт, — mm), де Мортімер знімає з неї колготки й залазить їй головою під спідницю. Це все під час фінального монологу персонажа, який віддає життя за її спасіння, агонія… Цей шматок попав у тикток, потім у фейсбук (зал починає сміятися, — mm). Стільки смішних коментарів про порнографію… Я навіть пост про це зробив.

Мені таке цікаво збирати. Там є і образливі дуже, люди переходили на особисте. Але хейт — це частина цієї професії. Якщо ти хочеш працювати і щоб на твої вистави ходили, треба навчитись сприймати його нормально, — розповідає режисер.

Що робити з Гоголем

Таке питання Руслана Порицька отримала в особистих повідомленнях, коли анонсувала розмову з Уривським. Стосується воно луцьких подій.

Нещодавно у Волинському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка показали музичну виставу «Різдвяна ніч» режисера Михайла Ілляшенка за повістю Миколи Гоголя та п’єсою Михайла Старицького, музика — Миколи Лисенка.

У сюжеті повісті Гоголя «Ніч перед Різдвом» (і на сцені Ілляшенка) закоханий герой — коваль Вакула просить руки красуні Оксани. Вона заявляє, що згодиться лише після того, як хлопець принесе їй черевички, які носить цариця (Катерина друга, російська імператриця, яка вела антиукраїнську політику — mm).

Чорт везе Вакулу в Петербург, де той отримує бажаний дарунок і з вдячності стає на коліно перед російською царицею.

Питання до Івана — чи варто ставити таку виставу в Україні, тим паче зараз, чи варто просто викинути цей момент, змінити? І чий Гоголь?

— Цей момент з Катериною залишили у виставі? Серйозно? Це в Луцьку було? — запитанням на запитання здивовано відповідає Іван та додає: Нам треба боротись за Гоголя, Росія так забере всіх хоч трошки спірних митців. А до таких моментів (як з Катериною) треба підходити уважніше — навіщо? Навіщо він їде до Катерини, хто така Катерина для українців зараз? Ми ж все одно все сприймаємо через призму сьогоднішнього дня.

Леся Українка

Не відходячи від волинського питання, Руслана запитує в Івана — коли ж будуть ще постановки творів Лесі Українки. В Луцьку, — підтримує публіка.

У режисера в репертуарі вже є «Камінний господар», який він ставив у Київському академічному драматичному театрі на Подолі.

— Думаю. Думаю про «Лісову пісню», як би це банально не звучало. Я завжди так майже підходжу до неї і потім раз — щось не виходить. «Камінний господар» — це шикарна історія. Погляд на Дон Жуана (розпусник і беззаконник, персонаж багатьох художніх творів, — mm), очима жінки. І написана вона жінкою. На мій погляд, це краще трактування Дон Жуана. Воно мені ближче, цікавіше, — коментує Іван.

Тим часом Руслана дістає для нього подарунок — двомовне видання «Лісової пісні», над яким працював Волинський національний університет імені Лесі Українки, а також факсимільне видання, де пісні з нотами із Лесиних записів і з записів її сестри Ольги Косач-Кривинюк.

— Іван працює із фольклором, етнікою, і, я думаю, що це, можливо, на щось його надихне і буде помічним. Такого видання ніде нема у загальному доступі, тільки тут у нас в Луцьку, — коментує Порицька.

Питання із залу

Про досвід Івана співпраці з бізнесом запитує Тетяна Зубрик, керівниця креативного хабу «АБО АБО», маючи на увазі постановку казки «Івасик Телесик» для українського модного бренду FROLOV під час презентації колекції Spring 2025 Ivasyk.

— Чи є простір для творчості у бізнесі? Чи цікава вам така робота і чи погоджуєтесь ви на якісь пропозиції? — питає Тетяна.

— Для мене співпраця із брендом FROLOV була зовсім не про бізнес. Та й вигоду фінансову я мав там не велику. Мені просто було цікаво спробувати новий формат. Ваня (Іван Фролов — дизайнер, модельєр, засновник бренду) — один із найкращих представників моди в Україні. І те, як він до цього поставився — ми робили справжню виставу з моделями замість акторів. Це була дуже творча історія. Це поширена практика — фешн-показ може бути кращим за театр. Наприклад, нещодавній показ Maison Margiela, — відповідає Уривський.

З інших відповідей ми дізнаємось, що Іван пробуватиме себе у кіно — працюватиме над коротким метром у спільному українському проєкті з іншими режисерами.

А коли питання (насправді — час) закінчуються, починається автограф-сесія, де лучани несуть свої квиточки на «Безталанну» Уривському на автограф, просто фотографуються, знайомляться та дякують. Блимають спалахи фотокамер, здіймається гам розмов.