Віслючий капелюх, бійки на Ринку та карикатури в судових книгах
Як жили луцькі студенти 400 років тому.
-07763bddce6058491fd7528b0abacca5.png)
Побут та навчання студентів луцького єзуїтського колеґіуму 400 років тому.
Фото: Олександра Міліщук
Від сесії до сесії живуть студенти весело. Минають століття, гусячі пера змінюються на гаджети, а латина — на англійську, проте сам дух студентства залишається тим самим вільним та розхристаним.
Щоб відчути зв’язок часів у Луцьку, ми зазирнули на чотири століття назад у колеґіум єзуїтів, який був одним із найпотужніших освітніх осередків на території України. Попри уявлення про сувору чернечу дисципліну, за товстими мурами цього закладу вирувала справжня, жива й непосидюча юність.
У День студента розворушили давні хроніки та судові акти, аби побачити за поважними історичними датами звичайних хлопців — луцьких спудеїв, які ділили бурси й шляхетські кам’яниці, приміряли віслючий капелюх, з’ясовували стосунки на площі Ринок і відводили душу в дотепних замальовках на полях серйозних документів, коли було нудно.
Бідним — бурса, заможним — квартира
Навчальний процес у колегіумі традиційно розпочинався 1 вересня. Корективи в графік могли внести загроза війни чи епідемія.
Освіта в колегіумі була безкоштовною для всіх верств населення. Побачивши високий рівень підготовки студентів, заможні батьки віддавали своїх синів на навчання саме сюди.
На одному курсі початкового класу поруч могли навчатися і 13-річні підлітки, і 20-річні юнаки. Навчання було виключно для чоловіків, бо орден єзуїтів — це чоловічий чернечий орден у складі Римо-Католицької Церкви.
Попри відсутність плати за освіту, побут спудеїв все ж вимагав витрат. Малозаможні студенти мешкали безпосередньо при колегіумі — у конвіктах або бурсах . Їхнє утримання повністю фінансували меценати та фундатори ордену.
Спудеї із заможного міщанського середовища і шляхти мешкали у кам’яницях на площі Ринок, мали будинки-резиденції в Окольному замку або орендували житло. За тим, як квартирують студенти, ретельно стежив префект (тогочасний своєрідний аналог завуча), перевіряючи умови проживання та ставлення господарів до молоді. Проживання в бурсі потрібно було відпрацьовувати. Найпоширенішим варіантом організації безоплатного проживання й відпрацювання була Bursa Musicorum (музична бурса).
Серед студентів Луцького колегіуму були майбутні духівники й світські вихованці — екстерни. Перші носили чернече облачення (габіт), пізніше — могли проходити дворічне випробування перед послухом (новіціат). Ті, хто лишалися в ордені, згодом складали і чернечі обітниці. Ті, хто склав чотири, іменувалися професами, формували еліту ордену й мали бути готовими за наказом Папи вирушити в будь-яку точку світу.
Світські студенти навчалися за полегшеною програмою, готуючись стати канцеляристами, помічниками суддів, писарями міських магістратів тощо. Вони могли носити звичний для себе шляхетський одяг (жупан і кунтуш). Статут, однак, вимагав скромності — без дорогоцінного каміння, хутра, перстнів чи пір’я на шапках, переважно темних кольорів.
Графік дня, рекреації та канікули
Вихованці вчилися співу, а сформований хор виступав на урочистому відкритті навчального року та щоденних месах у костелі Святих Петра і Павла. Після трьох років навчання такі студенти ставали інструкторами для молодших вихованців.
Навчальний графік був інтенсивним, але продуманим, аби не перевантажувати молодь:
навчання тривало близько 5 годин на день і зазвичай завершувалося до 14:00;
для відновлення сил після 14:00 студентам влаштовували виїзди за місто — пікніки, фехтування, фізичні вправи та прогулянки на свіжому повітрі;
після завершення базових курсів студенти мали тиждень відпочинку, а після курсу риторики — 1–2 місяці. Також спудеї відпочивали на релігійні свята.
Віслючий капелюх та різкою по пальцях
Найуспішнішим студентам призначали іменні стипендії. На відвертих бешкетників та прогульників могли чекати фізичні покарання. Однак якщо юнак-шляхтич вважав фізичну кару приниженням власної гідності, спосіб коригування поведінки змінювали. Єзуїти спиралися на гуманістичний принцип: «Спочатку було слово».
За неуспішність у навчанні чи нездатність засвоїти латину студентів не карали. Якщо дитина не тягнула програму, її після кількох спроб відраховували, надсилаючи батькам ввічливий лист про те, що методи колегіуму не підходять для їхнього сина.
Викладач ніколи не карав студента власноруч. Вважалося, що якщо дитина відчуває страх перед учителем, вона втрачає здатність до навчання. Для виконання покарань запрошували спеціальних людей — «коректорів» — або залучали старших студентів, які застосовували до 10 ударів різкою по долоні виключно до злісних бешкетників, ледарів і прогульників, які ігнорували зауваження.
За бешкетництво та ледарство студента вдягали в капелюх із віслючими вухами, вішали на груди ганебну табличку з описом провини й примушували ходити аудиторіями під регіт-глузування інших спудеїв.

Той самий віслючий капелюх, який носили студенти ледарі та бешкетники в колеґіум єзуїтів.
А я розкажу!
За кожним студентом закріплювали «однокласника», який мав би помічати й виправляти помилки товариша. За задумом це мало сприяти самовдосконаленню (з огляду на те, що Бог бачить усе, а земний опонент допомагає це виправити), проте на практиці спричиняло конфлікти й особисту ворожнечу.
Збереглася історія про двох спудеїв: один із них вирішив настукати вчителю на побратима за те, що той у побуті лаявся «руською» мовою замість обов’язкової латини. Проте «винуватець» випередив доносителя й першим розповів викладачу дзеркальну історію. Від несподіванки перший студент почав затинатися. Оскільки затинання вважалося прямою ознакою брехні, покарали саме того, хто прийшов скаржитися.
Цей випадок повністю копіював судову практику тогочасної шляхти. У Луцькому гродському суді це часто було стандартною схемою: коли, умовно, о 10:00 ранку один шляхтич подавав позов про те, що опонент вилаяв його, шарпав за бороду та зняв шапку, о 10:30 той самий опонент ставав перед суддями й переповідав ту саму історію навпаки.
Багато випускників колегіуму ставали канцеляристами та підсудками в гродських та земських судах Луцька. Коли під час чергувань не було позовників, вони робили жартівливі замальовки прямо на полях судових книг.
У цих нотатниках поруч із серйозними позовами князів, зем’ян-шляхти, міщан й духовенства збереглися карикатури: античні Бахуси на копитцях, Амури, сатири, шляхтичі з сурмами й хортами на полюванні. Інколи канцеляристи оформлювали побутові жарти як офіційні судові справи — наприклад, вписували фіктивний позов, на кшталт «пана Гусаковського на пана Лисяковського за вкрадену курку» (де під «паном Лисяковським» мався на увазі звичайний лис).
Вуличні розбірки
Звичною частиною міського життя 17 століття були конфлікти між студентами Луцького єзуїтського колегіуму та спудеями православного Хрестовоздвиженського братства. Під час православних хресних ходів студенти колегіуму вибігали на дахи й паркани, закидали процесію попелом, гряззю.
Із судових документів відомо про бійки. Головною причиною ставала не лише міжконфесійна напруга, а й звичайна просторова близькість: колегіум біля Окольного замку та Братська школа біля Ринкової площі розташовувалися за кількасот метрів один від одного. Вузькі вулиці Старого міста та спільна Торгова площа часто ставали ареною для сутичок.
Збройні конфлікти на Ринковій площі із застосуванням київ були регулярними. Справа доходила до штурмів Братського комплексу, після чого волинська шляхта на сеймиках вимагала від ректорату єзуїтів угамувати своїх вихованців.
Протистояння вщухло лише після початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році, коли обидва навчальні заклади та релігійні осередки тимчасово змушені були припинити роботу.
Творчість в судових актах
Випускники єзуїтського колегіуму, які не будували духовної кар’єри, часто ставали канцеляристами у суді. У 17 столітті судові документи писали за суворими шаблонами — жодних емоцій чи авторських відступів писаря в офіційному тексті бути не могло. Проте під час довгих чергувань у луцькому суді знудьговані марудною паперовою роботою канцеляристи відводили душу на полях та порожніх сторінках гродських книг.
Як зазначає історикиня Наталія Білоус, на марґінесах цих фоліантів зберігся цілий пласт тодішнього гумору — від дружніх тостів до відверто сороміцьких малюнків. Наприклад, у луцькій книзі за 1681 рік хтось залишив віршоване звернення до товариша:
To ci przyznaię słowy trzema Це я тобі визнаю трьома словами
Że nad ciebię w Łucku niema Що в Луцьку немає нікого кращого за тебе
Dla lepszego więc dowodu Тож як найкращий доказ
Napimy się z tobą miodu Вип’ємо з тобою меду
Траплялися й значно менш цензурні «проби пера». Поруч із поважними судовими актами писарі залишали приписки на кшталт «дурень дурню написав» — і для переконливості домальовували поруч сідниці. В іншому місці зав’язалася заочна перепалка: один канцелярист вивів «хто тоє писавъ, щобъ говно кусавъ», а інший нижче намалював у колі птаха й підписав: «я птиця пущикъ, гусицю поцілуй, цілуй тут». А ліворуч від одного з документів невідомий жартівник зобразив оголеного чоловіка, який справляє нужду, додавши іронічний підпис польською: «ллє джерело для спраглого».
Сюжети для своїх карикатур і пародій луцькі канцеляристи брали просто з життя — із тих самих судових справ, які щодня записували, висміюючи вади, жадібність та химерну логіку своїх сучасників.

Підготовлено за матеріалами: музейного простору «Окольний замок», статті Наталії Білоус «”Маскарад тварин” у жартах і пародіях луцьких канцеляристів другої половини 17 століття», Наталії Яковенко «Пародії і жарти в актових книгах Житомира та Луцька першої половини 17 століття», Сергія Сєрякова «Повсякденне життя єзуїтських шкіл України».
-7473b3f2ddf14624e7b9f079c9633464.jpg)

