«Ми в усі часи воювали так, як випадала можливість». Розмова з Оленою Герасим’юк

Олена Герасим’юк — поетка, авторка резонансних проєктів пам’яті «Розстрільний календар» та «Недописані», а також парамедикиня батальйону «Госпітальєри».

У цій розмові вона розповідає про дитинство в родині дисидента, цькування за українську мову в київській школі 90-х, тяглість родинної боротьби та травму Гулагу, з якою українське суспільство живе й досі. Про те, чому російський агресивний режим не має «вихідних від репресій» і чому пам’ять про полеглих митців є нашою головною зброєю.

*

Розмова відбулася в рамках фестивалю «Фронтера». Фестиваль відбувся за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради.

Стратегічний партнер — платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер — ideil.

Благодійний партнер — фонд «Повернись живим». У межах партнерства тривав збір коштів на потреби бригади «Любарт».

*

— Хотіла би почати з родинної історії. Коли дідусь — дисидент, у батька непроста історія… З чого починалося твоє сприйняття цієї родинної історії?

— Дякую, що ми починаємо з такої теплої теми, і я можу справді заземлитися і згадати ті часи. Насправді я завдячую тому, ким я є, своєму дідусю. Його звати Михайло Дацюк. Він був письменником, викладачем, журналістом. І це єдина людина, яка вперше побачила мій талант і почала з ним працювати.

Він дописував у газету і, коли зрозумів, що в нього балакуча онука, записував мої дитячі каламбури на диктофон. І скажу вам по секрету, в Бориспільській газеті рубрика «Устами дитини» інколи писалась тільки мною.

Попри це я дуже вдячна долі, що я могла постійно їздити з дідусем. Наприклад, ми їдемо в поле і він показує мені залишки курганів і розповідає, що тут текла річка Альта, бо це було на Бориспільщині, що тут були богатирські бої. У нас в будинку завжди були артефакти пам’яті, колажі з родинними архівними фото. І велика бібліотека дійсно спонукала мене вивчати історію.

— А чи пам’ятаєш, коли вперше усвідомлено щось написала і що саме?

— Мені було п’ять. Я собі жартую, що в мене перша публікація була, коли мені було п’ять, і в мене вже скоро буде 30-річчя діяльності.

Якщо ти все життя усвідомлюєш себе в рамках якоїсь професії, бо це династійна історія, то в тебе немає сумніву в тому, що ти можеш піти кудись інакше. Дідусь мені зміг дати ремесло.

— Тобто ця незламність і проукраїнська позиція передалися з дитинства?

— Так. Я дідусеві вдячна, тому що він показав, що є речі, які не продаються. І з цим знанням я іду далі. Мене часто називають конфліктною, принциповою, але я вважаю, що це все ж таки маркер надійності, а не конфліктності. Я все ж таки залишуся на проукраїнській позиції, незважаючи ні на що, тому що занадто велика ціна була заплачена. І ця ціна була заплачена не тільки зараз, під час нинішньої війни, а її сплатили наші предки. І я відчуваю якусь моральну рівність із тими повстанцями, з усусусами, серед яких теж є мої предки.

Я відчуваю рівність. Ми всі в усі часи воювали так, як нам випадали такі можливості. І оця рівність боротьби, ця рівність традиції, вона не дає зламатися, попри те, що підстав, звісно ж, дуже багато. Але попри біль, який є, тримає традиція.

— У школі ця позиція відчувалася?

— Я не спілкувалася російською, для мене це була дуже принципова позиція. Попри те, що в школі мене за це дуже цькували. Це була київська троєщинська школа. Я згадую її з жахом, тому що із 33-х учнів, які тоді були в нас в класі, українською спілкувалася я і ще одна дівчинка з роду Радзивіллів.

Тобто 30 людей любили Росію з дитинства, а тільки двоє людей із цим родинним габітусом незламності трималися. Хоча це дуже нас покалічило.

Кожного дня тебе цькують, кожного дня тебе називають «хахлушкой», «селянкою». І це не тільки учні, це вчителі робили. Моя школа стане єдиним місцем, де я ніколи не виступлю, тому що це дуже тяжко забути.

Дуже велика травма супроводжувала україномовних весь цей час. І тому зараз, коли я бачу, що дуже багато людей нарешті стали на цю стежку, я можу тільки вітати це. Не хвилюйтеся через те, що все не ідеально, тому що кращих умов почати це у вас не буде. Треба починати зараз.

— Проєкт «Розстрільний календар» виник у 2016 році. Як з’явилася ця ідея?

— Він стартував 1 січня 2016 року. Згадаємо обставини в 2016-му, коли у нас починається війна і дуже багато людей казали ветеранам, що це ваша війна, що ми не хочемо бути до цього залучені. Наша задача полягала в тому, щоби показати широкому загалу читачів, що Росія прийшла сюди не тому, що є якась причина в нас. Причина в Росії.

Головна ідея цього проєкту полягає в тому, що кривавість росіян настільки глибока, їхнє людожерство настільки вкорінене в їхню ідентичність, що у них немає жодного вихідного дня від репресій, ні хвилини. У нас інколи бували такі дні, коли ми видавали по 10 статей з різних років. Ми шукали моменти арештів, допитів, репресій — все, що знаходили в публічному доступі. Головна задача була показати людям: нема причини цієї війни в нас. Вона тільки в Росії, тому що це вони хочуть вбивати, це вони хочуть окуповувати. Окупація, вбивства, геноциди — це те, чим живе Росія постійно.

— Скажи про проєкт «Недописані», як продовження ідеї «Розстрільного календаря». На якому він зараз етапі?

— Проєкт «Недописані» був заснований в 2023 році. Ми збираємо історії про наших полеглих колег, яких забрало російське вторгнення, починаючи від 2014 року, починаючи від Майдану. Зараз наш технічний список налічує 310 історій. Верифікованих історій 289, які опубліковані на наших сторінках.

Це не тільки письменники, перекладачі, есеїсти. Це також вся наша галузь, люди, які робили літературу. Наприклад, загиблі під час удару по «Фактор-Друк», ті, хто ілюстрували і промотували художні книжки, викладали літературне ремесло.

Нашою місією є інформувати людей про творчість тих, хто загинув. Тому що ми маємо бути відлунням. Вони зникнуть остаточно тоді, коли ми забудемо.

Повну версію розмови можете побачити на Youtube-каналі misto.media.