Країна вигаданих свобод, або Що розповідає книга «Столик з видом на Кремль»

Коли у 2000 роках на Заході існувала мода на «ліберальну» Росію, польський журналіст Павел Решка був одним із тих, хто беззаперечно вірив у це. Інтелігентні москвичі, культурні кола, бари та кав’ярні, в яких лише й роїлися розмови про демократію.

З першого погляду може здатися, що це історія про країну, яка в один момент зламалася. Проте це не так. «Ліберальна» Росія не зникла у 2014 році — її ніколи не існувало.

Про це згодом Павел Решка детально розповів у своїй книзі «Столик з видом на Кремль». За останні 30 років він працював репортером у різних куточках світу, переважно був свідком багатьох війн: Руанда, Косово, Чечня, Афганістан, Грузія, Україна.

У 2003–2006 роках Павел жив у Москві, був кореспондентом у польській газеті Rzeczpospolita та завів чимало друзів серед росіян. Це дало йому змогу зблизька пізнати російській світ та його громадян.

У 2013–2014 роках Решка поїхав в Україну та висвітлював події на Майдані, в Криму та на Донбасі. У 2022 році журналіст на власні очі бачив всі звірства російської армії у Бучі, Ірпені, Вугледарі, на Херсонщині та в багатьох інших містах.

Після повномасштабного вторгнення Павел чекав, що хоча б хтось із його російських знайомих зателефонує йому та запитає, як він та що бачив. Проте отримав лише тишу. Ті самі ліберали, журналісти, культурні діячі не виявили жодного бажання сконтактувати зі старим другом. Ця історія стала однією з головних причин написання книги.

«Столик з видом на Кремль» — збірка реальних подій із реальними людьми, з якими зустрічався, дружив та спілкувався автор під час проживання у Москві. Через особисті спостереження Решка описує, як насправді жила Росія та її люди у 2000-х. У Польщі книга була опублікована у 2024 році, на українських книжкових полицях вона з’явилася через пів року у видавництві «Човен».

17 листопада Павел Решка на запрошення літературної платформи «Фронтера» завітав до Луцька з презентацією, модератором розмови став Олександр Бойченко, автор українського перекладу. На запитання, навіщо українцям читати про росіян у 2025 році, він відповів: щоб ефективно протистояти ворогу, його треба добре розуміти.

У misto.media прочитали книгу та обрали три епізоди, які яскраво відображають незмінну сутність російського суспільства.

Портрет російської «інтелігенції»

Протягом всієї книги перед читачем постає центральна персонажка — москвичка на ім’я М. Ця жінка є загальним образом тогочасної «інтелігенції» Росії. Її постать, як і багато інших у книзі, показує нормалізацію абсурду, що завжди пронизувала російське міське життя. Що для пересічної людини може здатися дикістю, для росіян — звичайний стан речей. Ні захоплення, ні опору — лише суха байдужість. В одному зі своїх уривків Решка наводить приклад, як москвичі щоденно приймали реалії свого життя:

«Під вечір рух на хвилю зупиняли, бо Він закінчував роботу в Кремлі і вирушав до своєї резиденції.

Задля однієї людини зупиняли місто! Але — що дивніше — це не викликало спротиву. М. стенала плечима й говорила, що так є і було завжди. Змінюються лише люди в чорному лімузині».

Велику частину у книзі займають побутові діалоги, які розкривають імперські настрої росіян. М. може бути освіченою, начитаною та ліберальною, проте, коли мова заходила за території чи «державні інтереси», в інтелігентній москвичці прокидалася затята «патріотка».

«Ми сиділи з М. перед телевізором. Чай. Крісла.

У новинах хтось говорив, що почалися розмови між Росією і Японією. І що, можливо, їх результатом стане підписання мирної угоди.

— Може, віддасте їм один із Курильських островів і укладете мир?

— Як це — віддасте острів?

— Якийсь порожній, безлюдний острів в обмін на мир.

М. глянула на мене, як на юродивого. І заявила, що земля острова, який я хочу подарувати японцям, без сумніву просякнута кров’ю її предків.

— Ти ж навіть не знаєш, де він є!

— Хрін там! Жодного острова ми не віддамо.

Ніжність М. до мене зникала, тільки-но розмова скочувалася в геополітику. Цікаво».

9 288 км пустки

«Я вважав, що невпинна балаканина про Радянський Союз, Росію, Третій Рим була доказом якоїсь химерної обсесії. Прагнення величі виявляло себе в рахуванні квадратних кілометрів території держави. Втрату кожного окрайця сприймали як жахливу несправедливість. (…)

Через постійне пожирання територій Росія набула потворних розмірів. Як перерослий борець сумо».

Окрему главу у книзі автор присвятив спогадам з подорожі потягом від Владивостока до Москви. 9 288 км — майже чверть лінії екватора, залізницею така поїздка займає тиждень. Павел проїжджав повз зелену тайгу, яка межувала з виправно-трудовими таборами, ГУЛАГами та забутими селами.

Плавні схили та сріблясті річки в долинах поєднувалися зі слідами недбалих та безжальних до природи людських рук. Лише на четверту ніч Решці вдалося побачити перші ознаки глобалізації. На станції Алмазай стояли два холодильники з напоями Pepsi та Coca-Cola.

За весь час, проведений у потязі, Павел відзначив одну його особливість — він нагадував деспотичну монархію.

«На вершині — начальник поїзда. Його влада — необмежена. Йому підлягають провінції, на чолі яких стоять провідники, тобто люди, відповідальні за все, що відбувається у вагонах. Найвище в ієрархії — найбагатші провінції з двомісними купе-люкс. Нижче — спальні вагони, ще нижче — звичайні купейні, а в самому кінці — ми, пасажири плацкартних вагонів. Намісники багатих провінцій мусять іноді зважати на примхи жителів. Натомість у плацкарті товариші провідники можуть усе. Тут незмінно вони вирішують, кому дати склянку, кому відімкнути чистий привілейований туалет, кому продати горілку, кого втихомирити, а кому великодушно вибачити».

Цю цитату яскраво відображає сварка у потязі, яка відбулася на другий день подорожі. Між демобілізованим солдатом Сашею та провідницею Анною виник конфлікт: п’яний хлопець попросив у провідниці ковдру, бо у вагоні не зачинялися вікна і було холодно. Анна різко відмовила, намагаючись зберегти дисципліну у вагоні, який був переповнений різними пасажирами. Її погроза висадити з потяга солдата зупинила конфлікт. Саша відступив, а провідниця перемогла, хоча зрештою погодилася принести ковдру.

«Всі зрозуміли те, що і так знали з дитинства. Із владою можна домовитися, але тільки по-хорошому».

Станція метро «Київська»

«Кожною деталлю вона розповідала про дружбу російського та українського народів. Центральний зал введено в експлуатацію 1954 року — до трьохсотліття Переяславської ради, внаслідок якої гетьман Богдан Хмельницький віддав Україну „під опіку православного царя“. (…) На мозаїках відображені найважливіші етапи спільної історії двох народів, починаючи з Переяслава й закінчуючи „дружбою колгоспників“ та „змаганням металургів“. Поміж цими пунктами — стандартний набір: Пушкін в Україні, Шевченко в Петербурзі, революція 1905 року на Донбасі, Червона армія звільняє Київ тощо.

Історія, представлена на стінах «Київської», тішить око. Без гострих кутів. Хроніка щастя. Немає згадок про Голодомор. Розкуркулення. Винищення мови й релігії. Згідно з написом на одному з панно: «Співдружність народів — джерело розквіту соціалістичної батьківщини», — робітники й колгоспниці усміхаються».

На фоні стін метро з мозаїками дружніх народів відбувалися зовсім не дружні речі. Найбільше від міліції, що патрулювала станції, перепадало пасажирам, які кольором шкіри чи волосся відрізнялися від слов’янського канону. У жодного кавказця, чеченця чи іншого вихідця з Середньої Азії не могло бути все в порядку з документами. За словами Решки, правоохоронці за такими полювали найбільше.

До прикладу, дагестанець Магомет Толбоєв, якого побили міліціонери на одній з таких станцій. За життя він брав участь у радянській космічній програмі з розробки багаторазової транспортної системи. Через зовнішність людини з Кавказу міліція затримала його на виході з метро.

«— Ваші документи.

— Будь ласка.

— Толбоєв. Чеченець? Куди прямуємо?

— Додому.

— Додому? Твій дім десь у горах.

У хід пішли кийки. Толбоєв почув, що всіх чорномазих треба передушити. Фраза: «Я — герой Російської Федерації», — ніяк не допомогла».

Ще одним показовим епізодом російської «гостинності» був момент з описаної подорожі потягом про провідника Алєксандра.

«Алєксандрові не подобалося, коли таджики молилися в „його вагоні“ чи просто розмовляли своєю мовою. Він тоді виходив із купе і гаркав:

— Тихо мені тут!

Таджики покірно замовкали, але провідник ще довго бурмотів про чурок з Азії, чорних із Кавказу і жидів, які приїжджають розкрадати країну.

— Не впускати їх сюди за жодні скарби. Згублять, згублять Росію, — бубонів він».

Ці сцени показують головний парадокс Росії: країна найгучніше кричить про дружбу народів та пишається своєю багатонаціональністю, проте на практиці найжорсткіше карає тих, хто не вписується у створені нею норми.

Рефлексія

У кінці книги Павел, перебуваючи на фронті поблизу Бахмута, повертається думками до тих трьох років, які провів у Росії. Він пригадує своїх колишніх друзів та знайомих. Там, де мала б бути людяність, виявилася порожнеча. Останні сподівання на «іншу Росію» зруйнувалися.

«Хтось ліпить фігурки з пластиліну. Маленькі чоловічки тримають у руках плакати: „Ні війні!“ Нишком розміщає їх на автобусних зупинках і станціях метро. (…)

Ці пластилінові чоловічки колись були б навіть зворушливими. Сила безсилих завжди мене зворушувала, викликала повагу. Тепер, зізнаюсь, я збайдужів. Бо з одного боку — чоловічки з пластиліну, вкляклі на зупинках. А з другого — люди з плоті і крові, які вийшли в Херсоні з домів і голими руками намагалися зупинити ваші танки, що в’їжджали на площу».