Останній командир УПА. Волинський слід боротьби Василя Кука

Останній головнокомандувач УПА. Людина, яка більшість свого життя боролася за ідеї України у 20 столітті та дочекалася її розквіту у 21. Йдеться про Головного Командира УПА — Василя Кука. І саме про його постать та історію життя зібралися послухати лучани 14 жовтня у стінах Волинського краєзнавчого музею.

Тут відбулася презентація книги публіциста та історика Володимира В’ятровича «Генерал Кук. Біографія покоління УПА». У ній автор розповів про життєпис упівця та масштабно дослідив український національний рух: від його зародження в 19 ст., збройного спротиву проти нацистів і совєтів і до перших років незалежної України.

Модераторкою зустрічі була українська історикиня та співробітниця Українського інституту національної пам’яті — Леся Бондарук.

Історія написання книжки

У середині 90-х років Володимиру В’ятровичу випала нагода особисто зустрітися з Василем Куком на конференції у Львові.

«У кімнату зайшов звичайний невисокого зросту дідусь. Зовсім не схожий на войовничого командира. Проте всі мої сумніви розсіялися, коли Кук почав говорити», — пригадує історик.

З розмови стало зрозуміло, що Василь Кук бачив боротьбу не лише з криївки та через приціл автомата, а й був одним з найвищих керівників національно-визвольної боротьби тих часів.

Володимир В’ятрович захотів написати книгу про головнокомандувача, але той не одразу погодився. Довіру до себе історику вдалося викликати своєю десятирічною працею, коли він публікував спогади побратимів командира УПА.

У 2005 році Кук нарешті погодився розповісти власну історію. Тоді вдалося записати кілька годин розмови з головнокомандувачем. Чоловіку було 92 роки, здоров’я та пам’ять вже давалися в знаки, тому доводилося залучати архівні матеріали, зокрема Служби безпеки України.

Багато документів про людину, яку постійно шукало КДБ , було саме там. Однак автору відмовили в доступі. Поступ стався лише у 2008, коли В’ятрович очолив Галузевий державний архів СБУ та почав досліджувати документи.

Викриття матеріалів зайняло близько двох років. У 2010 році до влади прийшов Віктор Янукович, що значно сповільнило роботу зі спогадами Кука. Тоді В’ятровичу загрожувало тюремне ув’язнення за «розсекречення державних таємниць», тож написання книги призупинилося.

Завершити та видати мемуари вдалося лише у 2025 році.

Спогади з життя Василя Кука

Молоді роки, ОУН і УПА та Волинь

Василь Кук народився 11 січня 1913 року у селищі  Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства . Після навчання у Золочівській гімназії вступив до Люблінського католицького університету на юридичний відділ. Саме там Кук познайомився зі Степаном Бандерою. Під час студій організував і очолив студентську групу членів ОУН .

Перший волинський епізод у житті Василя Кука припадає на початок 1930-х років. Тоді ОУН активно діяла на території Галичини і лише розвивалася на Волині. Поляки свідомо розділили ці дві землі, вважаючи, що Волинь, яка тривалий час перебувала під владою Російської імперії, більш зросійщена й придатна для колонізації. Тому політика полягала в тому, щоб не допустити «шкідливих впливів» із Галичини. Натомість ОУН прагнула поширити націоналістичні ідеї на Волині.

Тоді Василю Куку доручили завдання: перевезти підпільну літературу на територію Волині та передати її місцевому керівнику підпілля. Попри загрозу, Кук успішно виконав місію.

Далі чоловік опинився на Волині вже у 1941 році. Після арештів Степана Бандери та активного діяча ОУН Ярослава Стецька, Василь Кук мав за завдання супроводжувати спеціальну похідну групу, яка мала намір дійти до Києва, щоб проголосити незалежність в столиці.

Зробити це так і не вдалося, адже в Василькові  частину членів групи та Кука заарештувала німецька поліція. Оскільки всі тюрми були переповнені, чоловіка помістили під ув’язнення у луцькій вечірній школі, що була тоді на вулиці Винниченка біля Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти. Зрештою Куку разом з товаришем вдалося втекти з-під варти та добратися до Львова.

В кінці 1943 року, коли лінія фронту змінилася та Червона армія пішла у наступ, Василь Кук знову опинився на Волині. Тут створювалася окрема група УПА-Південь, яку очолив сам Кук.

З 1947 року він був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах. Після загибелі 5 березня 1950 року Василя Кука обрали Головним Командиром УПА та Головою Проводу ОУН в Україні.

Полон

1954 року Василя Кука взяли в полон співробітники КДБ. Захопили його, доки він спав, у криївці. Допоміг розсекретити сховок завербований колишній підпільник.

Спершу командира повезли до Львова, потім у Київ, а згодом доставили до слідчої в’язниці у Москві. За словами Георгія Саннікова, одного з учасників арешту Василя Кука, КДБ не мав чіткого плану, що робити з ув’язненим далі, адже вони ще ніколи не брали живцем таку «велику рибу».

Згодом у 1960 році Кука все ж завербували. Він отримав агентурне ім’я «Дніпровський». Проте подальші документи КДБ свідчать, що Василь Кук не мав наміру співпрацювати зі спецслужбами. Жодні оперативні завдання, які перед ним ставили, не були виконані. Він просто зволікав, намагаючись виграти час і уникнути реальної співпраці з КДБ.

У тому ж самому році у зв’язку з курсом нової політики Хрущова Кука звільнили від кримінальної відповідальності.

Життя під наглядом та останні роки в Києві

Після помилування совєтська влада не залишила Кука та його родину у спокої. Йому створили абсолютно ненормальні умови для життя — фактично зробили все, аби він не міг існувати повноцінно. Василя Кука звільнили з Інституту історії, де він працював, у віці 68 років, коли йому лишалося два роки до пенсії. Не знайшовши іншу роботу, Кук влаштувався вантажником, а також розклеював оголошення по Києву.

Його дружина Уляна Крюченко захворіла на рак та померла, не отримавши належної медичної допомоги. Єдиний син Кука — Юрій, захистив кандидатську дисертацію, однак протягом 20 років не міг отримати офіційного підтвердження цього факту. В університеті пояснювали, що його документи нібито «загубили».

Так, у тісній київській квартирі з прослуховуванням та сусідами-КДБістами, Василь Кук прожив ще понад два десятиліття. І, попри всі спроби морально його зламати, залишився при ясному розумі.

У другій половині 1980-х років ситуація починала змінюватися. Василь Кук знову долучився до громадського життя — активно брав участь у мітингах та розповідав про своє минуле, про боротьбу, у якій провів усе життя. У 1991 році він отримав можливість виступати, писати, ділитися досвідом.

Невдовзі президент Леонід Кучма хотів нагородити його званням Героя України, проте колишній командир відмовився. Пояснював, що не може отримати таку нагороду, коли армію, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною.

Помер Василь Кук на 94-й рік життя у своїй київській квартирі, так і не дочекавшись виходу книги Володимира В’ятровича.

Де придбати книгу?

Книга вийшла друком у видавництві Vivat. Придбати її можна в книгарнях і на сайті.