Геї, песики, попкультура

Чи здатні поп-продукти культури вплинути на наші уявлення, думки, розуміння всього, що навколо нас? Якщо не маємо власного досвіду у якійсь сфері чи справі, то — цілком ймовірно. Переглянута стрічка чи прочитана книга можуть стати єдиним джерелом. А якщо 10 чи усі 100 фільмів нестимуть одну і ту ж думку?

У колонці дослідника культури Дем’яна Сапіги для misto.media — детальний аналіз, як одні і ті ж стереотипи «блукають» українськими кінострічками. Зокрема, стереотипи про геїв.

У національний кінопрокат вийшла комедія «Песики». У ролях — зірки з широкою аудиторією (головна роль у Лесі Нікітюк; із нею грають, до прикладу, Тарас Цимбалюк, Ольга Сумська, Ірина Сопонару, Олена Хохлаткіна: склад таки цікавий), саундтрек — авторства Наді Дорофєєвої.

Успішна промокампанія, підсилена особистими брендами акторок і акторів, принесла очікувані результати: на офіційній інстаграм-сторінці стрічки знаходимо інформацію про 113 824 продані квитки і 20 165 201 зібрану гривню (йдеться про тиждень допрем’єрних показів та перший вікенд прокату).

Це непогана спроба створити популярну стрічку зі своїми плюсами й мінусами, про які більш доцільно писати кінокритикам. Проте є питання, яке виходить за межі «Песиків». Поговорімо про репрезентацію ЛГБТ+ спільноти?

З одного боку, гей у стрічці є. Інклюзія — ось вона, галочка стоїть. З іншого, уявіть ситуацію: стервозний кар’єрист намагається підсидіти головну героїню, влаштовує їй каверзи й підступи, підлизується до керівниці.

Єдина умова, за якої його збуджує жінка, — ця жінка його принижує. Окремо нам наголошують на тому, що пан кар’єрист — мамин мазунчик («Яких жінок любиш? — …маму»). Ну звісно ж, геєм буде саме він: не рівний суперник, не розумний-привабливий-чи-ще-якийсь чоловік, а людина, яка діє підступом, викликає роздратування і вже точно не захоплює (але тут мусимо визнати, що Артур Логай відіграв пречудово. Питання до персонажа як такого).

Будьмо відвертими: серед квір-чоловіків є і такі. Як і серед людей із веснянками, феміністками, вчителями фізкультури і колумбійцями, тобто серед будь-якої довільно обраної групи людей.

Власне проблема у тому, що це одна з найбільш поширених стереотипізованих схем репрезентації гомосексуалів: ну не може ним бути звичайна людина (не дай Боже, приваблива характером!), це персонаж обов’язково перебільшено манірний, несумісний поведінкою і трансльованими цінностями з поглядами глядача.

Чому це шкідливо? Тому що така репрезентація підігріває вже поширені стереотипи великої кількості людей щодо маргіналізованих груп і, дуже спрощено кажучи, надає підтвердження: так-так, такі вони. А альтернативної репрезентації якраз-таки критично не вистачає, тож який інший образ може бути в голові в аудиторії масового контенту, коли це єдині геї, з якими вони стикаються у житті? Не тому, що живих геїв довкола нема, а тому, що ми все ще рухаємося до суспільства, у якому їм було би комфортно відкриватися і говорити про себе правду.

Є й інший бік. Окрім створення хибного образу для масового, необізнаного з живим гейством споживача, такі продукти шкодять власне уявленням про себе й адекватній самооцінці підлітків і молодих людей, які тільки проходять шлях формування чи прийняття цієї частини своєї ідентичності.

Адже навіщо нам популярна культура? У тому числі для того, аби пропонувати рольові моделі для наслідування. Не побачивши у реальному житті прикладів щасливих гомосексуальних пар, не маючи авторитетних дорослих, які транслюють «із тобою все ок» (причому важливо, що йдеться і про гетеро- і про гомосексуальних дорослих), підлітки звертаються до попкультури для валідації власного світовідчуття і пошуку рольових моделей (от він крутий, хочу бути схожим на нього!).

Уявіть жити у світі, де усе довкола транслює норму (ти маєш бути гетеросексуальним, сильним, мужнім, бажано білим і багатим: успіх забезпечено), глибоко усередині відчувати, що щось у власному світосприйнятті відрізняється, і не мати, де отримати підтвердження того, що ти взагалі психічно здоровий. І от виходить українське кіно, у якому єдиний гей — це персонаж неприємний, який діє у розріз із якостями, які адекватна людина хотіла би мати. «То що, я теж таким буду?».

Важливо, аби у масовій культурі були історії, де геї різні. Де вони така ж частина суспільства, як і не-геї. Де вони бувають успішними, красивими і багатими, так само як нещасними, бідними і безробітними, де вони живуть у Києві, Черкасах, Славському чи Смілі, дивляться кіно чи читають книжки, рятують світ чи рятують самих себе. Де вони звичні нам люди.

Це і про нормалізацію, це і про прийняття себе. Це про те, що юним гетеросексуалам легко вірити у світле майбутнє, закохуватися і планувати сімейне життя, бо вони буквально всюди бачать підтвердження того, що це можливо. От у «Песиках» головна героїня Яна страждала, страждала, але таки зустріла того самого.

А де таке підтвердження взяти 14-річному геєві?

Приклад того, як масова культура діє, — ефект Скаллі. Я про вплив телесеріалу «Секретні матеріали»: головна персонажка Дана Скаллі є спеціальною агенткою, яка гарно розбирається у науці. Вона розслідує паранормальні явища, критично дивлячись на світ і транслюючи образ молодої сильної й розумної жінки. Уявіть собі, те, що зараз звучить як норма, станом на момент виходу серіалу викликало бурхливу реакцію і, що найважливіше, захоплення сотень підліток, які надихнулися героїнею і самі вступили на природничі спеціальності в університети й стали науковицями. Бо отримали знак: «так теж можна». Підтвердження, що це теж доступний шлях.

Мова ж не тільки про ЛГБТ+, розуміємо, так? Скажімо, є питання до образу дядька з Житомира. Я хотів би, аби цей текст спонукав вас подумати, які óбрази наявні у вас у голові, і звідки вони взялися. Наступне питання — як із цими óбразами живеться людям, яких так уявляють, і чи реальність із уявленнями збігається.

На покази чомусь пускають молодших за віковий ценз фільму підлітків, які саме формують уявлення про світ. Частина з них винесе звідти думку «з геями дружити не варто», а частина — «щось зі мною негаразд». І змінити цю думку згодом ой-як нелегко.

Це не крик душі ображеного гея. Це бажання не відчувати кринж, коли в українському кіно геї зʼявляються.

Проте не все так погано: ось вам кілька прикладів гарних, якісних продуктів, аби і самим задуматися, і показати своїм знайомим підліткам (якщо ви покажете це своїм дітям, знайте, я вважаю вас крутими батьками):

• якщо ви у Києві, обов’язково сходіть на виставу «Гей-парад» від Дикого театру. Це моментами незручно, моментами дуже смішно, але від початку й до кінця глибоко й майстерно зроблено;

• якщо ви хочете більше подумати про те, із якими досвідами стикаються гомосексуали, почитайте «Припини свої вигадки» Філіпа Бессона, що вийшли у видавництві «Лабораторія». Це невеличка книжка, яку ви проковтнете за один вечір, але про яку ви ще певний час міркуватимете;

• якщо хочеться (треба!) гарної романтичної гейської історії із гепі-ендом, гляньте фільм чи прочитайте книжку «Червоний, білий, королівський синій». Це романтично-комедійна історія, яких дуже бракує, аби юні геї повірили, що добре й світле майбутнє для них теж можливе. Особливо враховуючи, що окрім викликів дорослішання і прийняття себе, довкола них ще й триває війна.