«Найважче — відстань з родиною». Розмова з військовим психологом Сергієм Репетюком

Війна змінює кожного: тих, хто воює, і тих, хто чекає вдома. Тому важливо розуміти, що відбувається з психікою людини, яка переживає травматичні моменти бойових дій, розлуки та втрати.

Про виклики, з якими стикаються військові, та як фахівці допомагають їх долати, говоримо з Сергієм (Веганом) Репетюком, військовим психологом 20-ї БрОП «Любарт» 1-го корпусу НГУ «Азов».

Що таке професія військового психолога в Україні сьогодні?

— Сергію, розкажіть детальніше про особливості своєї професії у часи війни.

— Психологів зараз стало більше і їхні функції трішки змінилися після початку війни. Тепер це багатогранна професія, яка охоплює роботу з паперами, терапевтичні сеанси з військовими, тренінги, психодіагностику бійців та співпрацю з лікарем-психіатром, якщо потрібна медикаментозна підтримка.

Робота з бійцями відрізняється від роботи з цивільними тим, що психолог має бути більш ініціативним у роботі з військовим. Якщо у цивільній психології ініціатива у взаємодії розподіляється приблизно порівну, то у військовій — більша частина лягає саме на плечі психолога (70 на 30%). Тобто потрібно більше дбати про бійців. Я так особисто роблю і це приносить хороший результат.

Якщо військовим комфортно з психологом працювати, то вони через «сарафанне радіо» порадять тебе своїм побратимам. І з часом все більше та більше бійців виявляють бажанням поспілкуватися з фахівцем.

— Який вигляд має ваша щоденна робота?

— Ми спілкуємося з бійцями і наживо, і онлайн. Інколи це відбувається в призначеному місці, інколи я приїжджаю до їхнього помешкання. Трапляється, просто сидимо в машині та розмовляємо. Де умови дозволяють, там і зустрічаємося.

Онлайн спілкуюся з бійцями, які перебувають на лікуванні. Оскільки в мене є бойовий досвід, я думаю, їм зі мною трохи спокійніше, мають певну повагу до мене і на основі цього виникає довіра.

Кількість звернень залежить від того, наскільки зараз важко на фронті. Чим напруженіша ситуація, тим сильніше це впливає на морально-психологічний стан бійця.

— Тобто здебільшого регулярність сеансів з військовими корегується?

— Так, це все індивідуально. Якщо боєць пережив гострий стрес і його симптоматика свідчить про можливий розлад адаптації у майбутньому, то такий стан потребує постійного контролю. Тоді я частіше спілкуюся з військовим, інколи потрібно зустрітися й три дні поспіль, щоб зрозуміти, як почувається людина.

Якщо бачу, що лише моєї допомоги замало, тоді скеровую бійця до лікаря-психіатра за медикаментозною підтримкою. Далі потрібен час. Якщо людині стає краще, то ми переходимо у вільніший режим зустрічей. Зі всіма військовими продовжую підтримувати контакт, аби дізнатися про їхнє самопочуття.

— Скільки потрібно психологів на одну бригаду (3 000–7 000 військових), щоб військові почувалися комфортно?

— На невелику бригаду потрібно 15–20 психологів. Якщо керуватися тим, як книжка пише, то у воєнний час на 300 людей повинен бути один психолог, у мирний — на 500 людей. Чим більше спеціалістів, тим краще, тому що ці розрахунки ґрунтувалися на досвіді минулих воєн, які суттєво відрізняються від нинішньої.

Сьогодні рівень стресу значно вищий через інтенсивність бойових дій. Якщо раніше всі боялися мінометів, то з появою дронів стан лише погіршується.

Як зрозуміти свій стан, коли ти на фронті?

— Чи відрізняється психологічна підтримка добровольців і мобілізованих? Які типові труднощі у кожної групи?

— На стан військового справді може впливати те, як його мобілізували. Якщо боєць потрапляє у нормальний підрозділ, проходить злагодження та навчання з хорошими інструкторами, то цілком можливо, що людина отримає більше мотивації та краще зрозуміє свій психологічний стан.

Щоб людина отримувала менші психологічні збитки, вона має бути максимально психологічно едукованою. Коли боєць розуміє, що з ним відбувається, то це вже половина роботи зроблена.

Проте, коли у людини в житті щось змінюється, вона часто починає думати, що з нею «щось не так» і нав’язує думку, що це назавжди. Такий підхід дуже виснажує і може мати негативні наслідки.

Натомість якщо військовий розуміє, що це реакція на стрес, що сумує чи злиться через загибель побратима, тоді людина краще усвідомлює свої емоції та має більше шансів пережити ці події без збитків для своєї психіки в майбутньому.

Тому тут важко ділити: хтось міг добровільно мобілізуватися і зрозуміти, що це не його війна. А когось забрало ТЦК, людина потрапила у хорошу бригаду, де зрозуміла, що війна — це не вирок.

— Які перші кроки самодопомоги порадите після мобілізації чи бойового досвіду?

— Є класний застосунок — «База» . Я його рекомендую всім бійцям. Він простий та зручний. Підійде і для військових, і для їхніх рідних. Там є багато медитативних технік, дихальних вправ, м’язових релаксацій та інструментів під різні потреби. Також там зібрані рекомендації щодо різних тем: поганий сон, проблеми у стосунках, панічні атаки, хронічна втома тощо.

— З якими питаннями до вас зазвичай звертаються військові?

— Найчастіше — це наслідки гострої реакції на стрес. Тобто коли пережита травматична подія має певні наслідки в житті, проявляється у снах тощо. Також бійці звертаються з симптомами депресії та ПТСР , хоча, варто зазначити, що наявність симптомів, схожих на ПТСР, ще не означає наявність самого розладу.

Найчастіше військові приходять, бо їм важко знаходитися на відстані з сім’єю та партнером. Не завжди легко знайти спільну мову, адже довга відсутність та відірваність від звичайного життя значною мірою впливають на це.

Спілкування та підтримка військових

— Як цивільним правильно спілкуватися з військовими та які теми-тригери варто уникати?

— Всі військові різні і універсальний тригер знайти неможливо. Але не потрібно намагатися зрозуміти їхній досвід через власні порівняння чи асоціації з фільмами, особистими історіями або запитаннями по типу: «А ти когось вбивав?». Такі запитання мені теж ставили, але вони виникають зазвичай з цікавості. Цивільні можуть не до кінця розуміти, який вигляд має війна. І очевидна відповідь військового на такі запитання буде: «Так піди і подивися».

Коли ти щось запитуєш у військового, завжди потрібно думати, що ти з цього хочеш отримати. Якщо це звичайна цікавість, тоді краще дізнатися про це в інтернеті або ж подивитися якісь інтерв’ю, де про це розповідають.

Також залежить глибина ваших стосунків. Якщо ви хороший друг, можна дозволити собі більше — ви знаєте людину та її стан. Якщо ви чужа чи малознайома людина, тоді краще взагалі не розмовляти про війну, адже ви не знаєте, у якому людина зараз стані і що переживає у конкретний момент.

— Як краще підтримати військового, який перебуває у тяжкому психологічному стані? Що варто сказати, аби ці слова не звучали, як картонне: «Все буде добре»?

— Варто озвучити: «Я хочу тобі чимось допомогти, але не знаю як, і мені від цього важко». Важливо сказати про своє бажання та не ігнорувати людину. Можна запитати, чи потрібна якась допомога, адже будь-яка підтримка завжди приємна.

Варто запропонувати людині щось розповісти, а ви своєю чергою її вислухаєте — це цінно, адже так боєць зможе виплеснути свої емоції. Водночас важливо мати внутрішній ресурс — відчувати, що зможете витримати навіть травматичні історії. В іншому разі треба шукати інший шлях розв’язання проблеми.

Потрібно запитати, чи є у військового підтримка на фронті та людина, яка теж зможе вислухати, до прикладу, побратим або психолог. Адже скаржитися людині, яка проходить через це все разом з тобою, набагато легше.

— А якщо військовий навпаки не хоче йти на контакт?

— Буває таке, що людина, ніби законсервувалася. Якщо ми почнемо розхитувати її різними питаннями, то можемо викликати сильні емоції, які людина тримала в собі, аби лишатися функціональною. Тому звичайною цікавістю ми ризикуємо погіршити стан військового. В такі моменти важливо бути поруч з людиною та змогти її заспокоїти у критичний момент.

— Які основні труднощі переживають військові під час відпусток?

— Для багатьох це нелегкий період, адже чимало бійців розучилися бути у цивільних умовах. Шум та натовпи викликають відчуття сильної тривоги. В зоні бойових дій велике скупчення людей — це завжди небезпека, бо це розцінюють, як ціль для ураження.

Багатьох військових нервує, коли вони виходять на вулицю та бачать людей, які живуть своє звичайне життя, а після фронту на таке дуже важко перемкнутися.

У мене була схожа ситуація: щойно виїхав з позиції, де мене намагалися вбити, а через 12 годин я вже в Києві у відпустці. Через це і виникає дисоціація — психічний процес, коли людина починає сприймати те, що відбувається з нею, так, ніби воно відбувається з кимось іншим.

Психоедукація важлива для всіх

— Як правильно комунікувати з рідними військових?

— Потрібно послухати, про що людина говорить і намагатися підтримувати ті теми, які їй цікаві. Це допоможе уникнути незрозумілих питань, по типу: «А коли у нього або у неї відпустка?». Повірте, близькі військових й так постійно про це думають, і запитувати таке — це абсурд. Важливо намагатися вчитися емпатії, більше слухати людину, спостерігати за тим, що їй нормально, а що — ні.

Всі ті, хто живе зараз, буде мати справу з наслідками війни в майбутньому. Тому потрібно цікавитися та читати спеціалізовану літературу, яка допоможе краще розібратися в контексті війни, адже навіть наші діти та внуки будуть зростати в реаліях, сформованим сьогоденням.

Рекомендую прочитати «Невидимі наслідки війни» — довідник на різноманітні теми: від симптомів ПТСР до чинників стресу у дітей. Рідко зустрічаю людей, які її читали, а після завершення війни ці теми не зникнуть, просто зміниться фокус уваги.

— Чи є ресурси, спільноти чи організації, які ви особливо радите родинам військових?

— Їх настільки багато, що у мене є ціла Excel-таблиця зі списком. Достатньо пошукати в гуглі спільноти та організації, які підійдуть саме вам, дзвонити та уточнювати. Можна також порадитися з психологами, які працюють з військовими та мають досвід у цій сфері.

Я завжди раджу бійцям, аби ті спонукали своїх дружин та матерів долучатися до груп підтримки. По-перше, це дуже важливо для психоедукації  рідних, аби вони розуміли, що взагалі відбувається.

По-друге, це допомагає жінкам трохи заспокоїтися. Вони бачать, що це не їхній чоловік або син став «не такий», а загалом всі бійці так реагують на війну. Якщо він погано відписує, виглядає не дуже емоційним — це не тому, що йому все одно, а тому, що на фоні стресу значно погіршується увага та пам’ять. Коли близькі розуміють, що це нормально, то й стан у них стає трохи кращим.

Я хотів би, щоб такі групи підтримки максимально розвивалися, бо це дійсно важливо навіть з погляду боєздатності військового. Адже коли рідні починають благально просити «повертайся назад» та плакати, тоді військовому стає ще гірше у психологічному плані. Таке «хитання» дуже виснажує.

Психоедукація має бути в обидві сторони — і для бійців, і для їхніх близьких.

Над статтею працювали:

• Текст — Вікторія Гонтар.

• Редактура — Тетяна Приймачок, Ольга Дацюк.

• Ілюстрація — Олександра Міліщук.