Абонемент не потрібен. Де і навіщо у Луцьку тренуватися просто неба

Приблизно о 6–7 ранку, а подекуди й раніше влітку та навесні, на майданчику головного пляжу Центрального парку ім. Лесі Українки починається рух. Тут збирається тусовка фізкультурників, які, попри погоду, пору року чи свою дату народження у паспорті виконують зарядку, відтискаються та підтягуються. Хтось продовжує рух пробіжкою чи ходьбою, інші додають плавання у Стирі.

Вже з десятої протягом години на майданчик приходять лише троє чоловіків. Двоє з них поважного віку, неквапливо роблять вправи. З третім вдається познайомитися.

26-річний Максим нещодавно перебрався з Ковеля до Луцька. Каже, що тренування — його рутина, а місто дає для цього все необхідне.

«Було б бажання. Мені тут всього вистачає. Майданчики у Луцьку є. Людей нема», — констатує чоловік.

Цей текст відкриває серію матеріалів у межах проєкту «Місто, рухайся!» — спільної ініціативи misto.media, Urban Vision Lutsk і платформи «Алгоритм дій» за підтримки Департаменту молоді та спорту Луцькради. Проєкт передбачає також публічні тренування (перше відбудеться 19 червня, о 18:30 на стадіоні ВНУ (Тимошенка (Ярощука), 30.

Приєднатися.

У пошуках людей

У 2024 році Міністерство спорту організувало опитування: скільки українців займається фізкультурою. Лише 15,6% респондентів відповіли, що роблять це регулярно. Тоді як у Євросоюзі таких людей майже вдвічі більше — 32%.

У планах українського уряду до 2030 року збільшити показник населення, яке займається руховою активністю або спортом, до 30%.

Відставання від показників частково пояснюється відсутністю звички до спорту, слабкою державною політикою, впливом сімейного виховання, а також нестачею інфраструктури.

Спільні спортивні простори у сучасній урбаністиці — це не на стільки про м’язи й вправи, а про те, як місто вчиться бути уважним до кожного, формує проактивні спільноти, зшиває різні покоління.

Директор департаменту молоді та спорту Луцькради Володимир Захожий вважає, що популяризація руху має стати державною політикою. А ось підходи до популяризації потрібно осучаснювати. Наприклад, залучати публічних людей, це має стати елементом корпоративної культури, сімейної рутини, бажаним дозвіллям для школярів. Не останню роль грає й міська інфраструктура в цьому процесі.

До повномасштабного вторгнення місто могло собі дозволити встановлювати приблизно 4 багатофункціональні майданчики на рік. Мова йде про поля із баскетбольними кільцями, для гри у волейбол тощо. Для зручності містян розробили онлайн мапу всіх таких об’єктів (усього в громаді таких 20, у Луцьку — 19).

«Сучасна потреба в спортивних майданчиках за місцем проживання дуже велика. Люди хочуть мати поле у своєму дворі, але реальність така, що один повноцінний майданчик коштує приблизно 2–2,3 млн гривень. Це великі гроші. До того ж майданчик має бути облаштований згідно з усіма безпековими вимогами, серед яких — перевірка геодезії на наявність комунікацій», — пояснює Володимир Захожий.

Нині департамент має у черзі 11 адрес, де майданчики встановити можна. Аби додати свою, необхідно надіслати колективне звернення на адресу міської ради.

Найменш забезпечені публічними спортивними просторами жителі вулиць Львівської, Володимирської, Дубнівської. Цьому є об’єктивні причини: тут часто переважає приватна забудова, а вільна земля для великого простору — відсутня.

Зміна концепцій

Однією з причин, чому повсякденний рух поки що не увійшов наскільки масово в українські реалії є радянська спадковість традицій. У Союзі пріоритет надавали професійному спорту, це був інструмент міжнародного престижу. Тоді ж як масовий рух, націлений на поліпшення здоров’я пересічних громадян, стояв на другому місці .

Філософія того часу наклалася і на вигляд майданчика. Ось як це пояснює урбаністка та комунікаційниця програми Urban Vision Lutsk та платформи «Алгоритму дій» Аліна Гончаренко:

«У СРСР майданчик був місцем, яке мало створити дисципліновану, спортивну, витривалу людину, не враховуючи її індивідуалізм. Відповідно до цього створювалось обладнання — воно було максимально уніфікованим та типовим — турніки, бруси, доріжки для бігу. Жоден елемент не регулювався — все було створене для людини середньостатистичної комплекції».

Сучасна концепція — майданчик підлаштовується під людей, враховує їхню різноманітність, комфорт і безпеку.

Турнік залишився турніком, але контекст навколо нього кардинально змінився.

Аліна Гончаренко,
урбаністка.

Біг, тренування у стилі workout, скандинавська ходьба чи групові види спорту у публічних просторах стають обов’язковим елементом щоденної рутини для європейців.

Опитування жителів семи країн (Велика Британія, Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Польща, Швеція), проведене у 2020 році, засвідчило, що ковідні обмеження на вуличні заняття стали для них суттєвим викликом, оскільки 62% респондентів зазвичай беруть участь в активностях просто неба щомісяця або частіше.

Спортивна інтеграція

Відповідно до українського законодавства спортивні майданчики належать до переліку об’єктів соціальної інфраструктури.

Їх спорудження має бути передбачене у генплані міста, детальних планах територій, говорить Аліна Гончаренко.

Відповідно до Державних будівельних норм України (ДБН), при проєктуванні спортмайданчиків враховують:

• безпеку (відстань від житла, огорожі, освітлення);

• функціональність (тип активності, вік користувачів);

• доступність (безбар’єрність, інклюзивність);

• екологічність (збереження зелених зон, водовідведення);

• легкість в обслуговуванні (довговічні матеріали, ремонтопридатність);

• соціалізацію (умови для відпочинку, спілкування).

Площа спортивних споруд у житловому кварталі має становити 0,05–0,07 га на 1000 осіб населення.

«Водночас у сучасній урбаністиці існують чіткі рекомендації щодо розміщення спортивних майданчиків, враховуючи просторову доступність. Тобто радше ніж робити великий майданчик на район, краще зробити кілька малих чи середніх, так забезпечивши можливість займатись спортом у пішій доступності більшій кількості людей», — пояснює урбаністка Аліна Гончаренко.

Плануючи майданчики у щільній забудові чи історичних ареалах, потрібно врахувати ще кілька чинників:

• пішохідна доступність (до 150 м для дітей, до 15 хвилин для дорослих);

• відкритість і видимість майданчика (достатнє освітлення, безпечний доступ (без потреби переходити, наприклад, автомагістралі);

• віддаленість від житла (мінімум 12 м до вікон будинків для зон ігор з м’ячем);

• індивідуальне погодження в історичних ареалах.

Як оцінити результат?

Єдиної методики, аби відстежити, чи майданчик має попит, чи там є потреба змін, немає. Однак, можна керуватися такими підходами:

• спостереження — оцінити кількість відвідувачів автоматизовано чи простим підрахунком у різний час дня, тижня;

• опитування — допоможе оцінити задоволеність відвідувачів. Його можна зробити як офлайн, так і онлайн, поширивши анкету між місцевими;

• візуальне дослідження — аналіз зношеності інвентарю. Оцінку загального стану можна провести разом з місцевими мешканцями або залучити технічного спеціаліста.

Чого потребують люди

Директор спортдепартаменту Володимир Захожий розповідає, що у Луцьку є потреба в басейнах (однак це дуже дорогі проєкти), запит існує на будь-які об’єкти у прилеглих селах, великий попит — на гуртки зі східних бойових мистецтв, командні види спорту, зокрема футбол, художню гімнастику, дітям подобаються легкоатлетичні види спорту.

Щодо дорослого населення, то є тенденція до створення, наприклад, бігових товариств. Спорт стає частиною реабілітації для ветеранів, їх інтеграції у цивільне життя.

Згідно з Національним планом відновлення України держава виокремила такі пріоритети спортінфраструктури у містах:

• мультифункціональні комплекси (споруди, що поєднають спортивні, освітні та культурні функції);

• вуличні майданчики (відкриті майданчики для занять воркаутом, футболом, баскетболом тощо);

• велосипедна інфраструктура;

• басейни (попит на басейни стабільно високий, але низька забезпеченість — лише 10% у містах).

Місце для усіх

Щоб простір ожив, його має прийняти спільнота — а для цього він має бути зручним і безпечним для всіх, зокрема й людей з інвалідністю, дітей, людей старшого віку, пояснює Аліна Гончаренко.

Чек-лист до таких просторів

• Безбар’єрний доступ:

  • мають бути пандуси шириною не менше 1,2 метра з нахилом не більше 8%, а в ідеалі — 5%. З обох боків та по всій довжині мають бути поручні на висотах 0,7 м та 0,9 м;

  • ширина доріжок не менша, аніж 1,5 метра, аби люди на колісних кріслах могли вільно пересуватися. Покриття повинно бути твердим, неслизьким і без отворів, розмір яких перевищує 1,5 см.

• Наявність різнорівневих ігрових елементів, сенсорних модулів;

• Інформаційні вказівники з великим шрифтом, Брайлем, піктограмами (Піктограми мають бути розміром не менше 150×150 мм, виконані на контрастному фоні, а шрифт не менше, аніж 16 pt, без зарубок);

• Наявність тактильних смуг та навігації;

• Освітлення (не менше 20 лк, висота 3–4 м).

Залучення фахівців з інклюзії — обов’язковий крок на кожному етапі проєктування.

Загалом, плануючи створення якоїсь споруди, важливо налагодити діалог з громадою, яка буде її використовувати. При цім опитувати, анкетувати людей різного віку, мобільності тощо, показувати позитивні приклади.

«Через діалог можна завжди перетворити людей з критично налаштованих у співтворців простору», — коментує фахівчиня з урбанізму Аліна Гончаренко.

У майбутньому ці люди, відчуваючи спільну відповідальність, будуть користуватися майданчиком, доглядати за ним на спільних толоках тощо.

Як це роблять у світі

Досвід інших міст показує, що культура щоденного руху формується не лише через інфраструктуру, а й через цінності, до яких місто привчає своїх мешканців. Наприклад, утримувати і доглядати за майданчиками, бути їх співтворцями та спонсорами. Тож, попри те, що майданчики є комунальною власністю, їх передають на утримання, наприклад, ОСББ.

Кожна країна чи регіон визначають свої підходи у розбудові публічної інфраструктури, які можна адаптувати до українських реалій. Наприклад, у близьких нам кліматично скандинавських країнах (Данія, Швеція, Норвегія), широко використовують природні матеріали. Дерева, камінь, пісок чи вода стають частиною спортивного простору. Тут часто використовують менше конструкцій, натомість є більше місця для вільної гри.

А також тут поєднують різні види дозвілля: наприклад, біг разом із прибиранням території.

У Парижі спортивні майданчики стають мистецькими об’єктами (Parc de la Villette), а у Новій Зеландії існують мультифункціональні простори для спорту та подій (Gap Filler Urban Gym).

Серед практичних порад, як можна вдосконалити те, що є, — наприклад, оснастити конструкції інструкціями з вправами чи порадами, додавши QR-код.

Урбаністика руху — це не те, що існує для обраних, а звичка бути на вулиці серед людей. І це те, що доступне нам уже сьогодні.