Навіщо військові ліплять з глини, плетуть з лози та вправляються в акторській майстерності

Навесні 2025 року з ініціативи психологині 6 прикордонного Волинського загону Юнії Денисюк (нині Юнія офіцер відділу морально-психологічного забезпечення) на Волині створили проєкт арттерапевтичної реабілітації. Його мета — допомогти учасникам стабілізувати емоційний стан, зняти стресові затиски в тілі через живий контакт із ремеслами.

Серед учасників — військовослужбовці, ветерани, рятувальники і цивільні, які опинилися в складних життєвих обставинах. Працюють в проєкті з вологою глиною за гончарним кругом та плетуть з лози. А завдяки особливим акторським вправам «без глядачів» вчаться заново відчувати власне тіло та знаходити душевний спокій у моменті тут і зараз.

Скеровують учасників самі ж військовослужбовці: молодший сержант Павло Порицький, сержант Віктор Дудко і старший солдат Сергій Ізай. Команда впродовж року організувала понад 30 практичних занять з ментального відновлення через арттерапію.

Зустрічі відбуваються на базі психологічних служб усіх підрозділів системи МВС. Зокрема у межах відомчого проєкту «Пункт психологічних практик» та Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» Олени Зеленської такі заходи організовували для піротехніків і рятувальників ДСНС, а також для поранених бійців, які проходять реабілітацію в обласному госпіталі ветеранів війни та госпіталі МВС.

Команда співпрацює з ініціативами, які підтримують військових, ветеранів та людей у складних життєвих обставинах: центром життєстійкості ГО «Fox House» та ГО «Захист держави», відвідує підопічних Центру комплексної реабілітації «Нові горизонти»  та пацієнтів Волинської обласної психіатричної лікарні № 1.

«Будемо з пластиліну ліпити, як у дитячому садку»

Юнія Денисюк пояснює, що ідея вийти за межі класичної, кабінетної психології народилася з перших днів роботи з військовими.

«Я одразу усвідомила, що традиційні підходи з довгими бесідами очі в очі та заповненням стосів тестів чи анкет часто неефективні, а іноді й неможливі з армійською аудиторією. Шукала особливого ключа, аби допомогти відкритися військовим, достукатися до них, розговорити», — розповідає психологиня.

У соцмережах жінці трапилася сторінка гончарної майстерні Віктора Дудка, який створював глиняні вироби з дітьми. Психологиня вирішила перенести цей досвід на військових.

«Робота в такому форматі на початку йшла важко. Хлопці іронізували: „Навіщо нам це? Будемо з пластиліну ліпити, як у дитячому садку?“ Один військовий категорично відмовився щось робити й сів осторонь. За півтори години комунікація між побратимами зробила своє: один із бійців попросив цього хлопця зняти на відео процес гончарства. Той погодився, почав підходити ближче, залучився до загального руху, а під кінець сесії сам сів за коло і створив два вироби. Пізніше готові вироби ми надіслали хлопцям поштою на передову», — згадує перші заняття Юнія Денисюк.

Психологиня фіксує: за гончарним кругом відбуваються терапевтичні мікроперемоги. Були випадки, коли бійці з вираженим тремором рук під час м’якого інструктування Віктора та безпосереднього контакту з вологою глиною позбувалися цього наслідку травми на весь період роботи.

Нині гончар Віктор Дудко доєднався до лав Державної прикордонної служби України, де познайомився з лозівником Сергієм Ізаєм та актором Павлом Порицьким. Тепер митці працюють в команді у вільний від служби час.

Лоза масажує пальці й випускає з душі дитину

«Я в лозі народився, колисався й ріс», — каже 43-річний військовослужбовець Сергій Ізай. Родом із Закарпаття, села Іза Хустського району — осередку лозоплетіння, де його батьки заробляли цим ремеслом на життя. Змалечку хлопець був занурений у процес і плів кошики, але згодом закинув справу на 25 років.

Родинне вміння несподівано знайшло нове застосування під час служби в лавах 6 прикордонного Волинського загону. Сергій згадав про свої навички й долучився до реабілітаційної практики творчих побратимів.

Спочатку майстер ніяковів: як запропонувати дорослим чоловікам, які пройшли важкі бої, мали ампутації, плести декоративні кошики? Ситуацію врятував випадок, коли один із поранених з іронією заявив, що не збирається робити підставку під квіти, а натомість поставить у кашпо склянку і зробить собі попільничку.

Цю ідею моментально підхопили інші бійці, оскільки більшість присутніх палила. Сергію миттю відлягло, а прийом з попільничкою став його коронною тактикою.

«Крім психологічного розвантаження, лозоплетіння має відчутний фізіологічний ефект, діючи як м’який масаж суглобів та розробляючи моторику кисті не гірше за спеціальні реабілітаційні м’ячики. Атмосфера в групах змінюється кардинально. Якщо спершу поранені зустрічають майстрів напруженими, то потім самі допомагають розворушувати новоприбулих товаришів», — розповідає майстер.

Театр без глядача

Якщо гончарство чи лозоплетіння допомагають зосередитись на текстурі матеріалу й заземлитися в моменті тут і зараз, театральні методи володіють і трансформаційною силою для глибшої внутрішньої роботи.

Молодший сержант Павло Порицький (нині офіцер відділу соціального супроводу) каже: така терапія орієнтована на саму людину та її внутрішній стан — це своєрідний «театр без глядача», де важливе самопізнання, а мистецькі процеси винесені за лаштунки.

«Театральна дія під час терапії спирається на роботу з тілом, адже психологічні та фізіологічні затиски тісно пов’язані між собою. Через свободу руху та почергове напруження й розслаблення різних частин тіла у людини вмикається усвідомлений контроль над власним організмом, зникає стресовий затиск. Так можна відновити втрачену чутливість м’язів, налаштувати втрачені нейронні зв’язки», — пояснює механізм терапії актор.

Під час поїздок команда часто працює у змішаних групах, де збираються і військові, і цивільні. Такий зустрічний рух допомагає наводити мости в суспільстві та сприяє реінтеграції, адже зараз цивільні часто обережно відсторонюються від ветеранів через страх травмувати їх.

Сержант Порицький мріє про проєкт реабілітації ветеранів через театр, кульмінацією якого має стати вихід військових на професійну сцену. У театральній практиці це називається «свідоцьким досвідом» — коли ветеран може переосмислити власну службу та донести особисті переживання до глядача, перетворюючи замовчувані події на національну пам’ять.

«Роль театру у часи випробувань суттєво розширилася: навіть легка комедійна вистава має право на існування, якщо вона допомагає людині хоча б на дві години перемкнутися й покращити самопочуття. Найважливіше — надати ветеранам можливість спробувати якомога більше різноманітних практик, адже творчість пропонує їм зовсім інший, конструктивний шлях повернення до себе замість деструктивних варіантів втечі від дійсності», — підсумовує актор.

***

Найвищою перемогою Юнія Денисюк вважає зміну мислення військових щодо власного майбутнього. Люди на війні звикають жити однією годиною, не знаючи, чи буде у них завтра під обстрілами. На вулиці за цигаркою вони зазвичай кажуть: «Та що там планувати?». Але під час арттерапії психіка запускає інші процеси — військові починають планувати майбутнє, мріяти. Юнія з усмішкою згадує слова бійця: «Як прийду з армії, я куплю собі гончарне коло, буду крутити тарілки на дачі й обсядуся внуками». Жінка впевнена — це і є результат роботи терапії.