«Здійснилися віковічні мрії» — що означає для нас День Соборності

Михайло Тиский — один із луцьких рухівців-організаторів першого в Україні ланцюга злуки. Тоді, в неділю 21 січня 1990 року, сотні тисяч людей від Києва до Львова вийшли на вулиці з власноруч шитими синьо-жовтими прапорами, щоб узятися за руки й відзначити 71-шу річницю проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР. На ту пору ці українці ще жили в Радянському Союзі, однак цією акцією засвідчили, якою важливою для них є неподільна Україна.

Михайлу тепер — 76. Він не дуже хоче розповідати про ті події телефоном. Каже: «Завтра на 9-ту біля памʼятника Лесі Українці». Приходить за хвилину, повільним кроком, у вовняному пальті, шкіряних рукавицях, вельветовому кашкеті. У портфелі несе свою книгу «Весна тривог і надій», в якій описує події в Луцьку кінця 80-х — початку 90-х. Ранок, мороз аж пече, чоловік згадує, що коли тут, на Театральному майдані, так само раненько збиралися автобуси з людьми на живий ланцюг, зима була поблажлива, з плюсом і без снігу.

За мить із гучномовців Свято-Троїцького кафедрального собору оголошують загальнонаціональну хвилину мовчання. Біля стели з портретами загиблих воїнів похилили голови люди в цивільному і в пікселі, поліція зупинила рух на дорозі.

По хвилині лунає Гімн України. Так символічно. Текст і музику для нього написали «східняк» Павло Чубинський і «західняк» Михайло Вербицький, які були розділені кордоном Австрії й Росії, а за майже 60 років «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» лунало на Софіївській площі в Києві. Це сталося у день злуки — підписання універсалу про обʼєднання УНР та ЗУНР про те, що «східняків» і «західняків» немає, є український народ.

У цьому тексті ми розповідаємо, як вдалося українцям обʼєднатися, коли ворожі армії були з усіх боків, що важили для нас як держави ці декілька місяців цілісності й незалежності та як через 70 років Україна вирішила, що готова стати незалежною знову — й сотні тисяч людей вийшли на вулиці, щоб взятися за руки. Про соборність у Луцьку — від очевидця.

*

22 січня — День Соборності України, державне свято, яке відзначають щорічно на честь проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 22 січня 1919 року, а також на честь проголошення незалежності УНР 1918 року, що підкреслює єдність українських земель та народу. Це свято символізує неподільність та цілісність України, а його головна традиція — створення «живого ланцюга» єдності, що вперше відбулася у 1990 році.

Передумови. Україна без держави

У 1848—1849 роках Європу охопила «Весна народів» — низка революцій за відновлення незалежності націй. Українці тоді перебували у складі двох імперій — Австрійської (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) та Російської, яка володіла рештою територій (80-ма відсотками українських земель, серед яких і Волинь). Перша більш лояльно ставилася до бажання українців розвивати свою культуру, не забороняла мову. Тим часом Росія карала за «сепаратизм», будь-які українські прояви.

Тому на «Весну народів» першими відгукнулись українці з австрійського боку — у Львові створили політичну організацію — Головну Руську Раду, яка видала маніфест, що проголошував: населення регіону належить до великого руського народу, який говорить однією мовою й має 15 мільйонів людей.

«Весну» швидко приборкали, та ідея української політичної єдності залишилася. З обох боків річки Збруч залунали гасла про «Одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпат аж по Кавказ» (гасло використав Микола Міхновський у брошурі «Самостійна Україна» в 1900 році).

Шанс на незалежність

Шанс на втілення ідеї соборності з’явився після Першої світової війни (1914—1918), яка послабила Російську і вже тоді Австро-Угорську імперії. Українці з обох сторін мали досвід війни, а ще — зброю. Постала Українська революція (1917—1921).

У 1917 у Києві створили Центральну Раду, яка проголосила Українську Народну Республіку на територіях, що були під Російською імперією. Тим часом на теренах, що раніше були під Австрією, у листопаді 1918 року постала ЗУНР — Західноукраїнська Народна Республіка. Лідери обох республік почали переговори про об’єднання.

Акт Злуки

1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові, у вагоні, представники ЗУНР і УНР підписали «Передвступний договір», яким офіційно заявили про намір створити єдину державу. Його підписали Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський — від УНР, Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький — від ЗУНР.

Із січня 1919 року Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславові (нині Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві, у першу річницю незалежності УНР (22 січня 1918 року видали 4 Універсал, що таку проголошував), у святковій атмосфері відбулося проголошення «Універсала Директорії Української Народної Республіки» (який називають Актом Злуки). Десятки тисяч киян та гостей міста святкували. Центр міста прикрасили національними прапорами, гербами обох республік. Хор під керівництвом композитора і засновника Республіканської капели УНР Кирила Стеценка в супроводі оркестру заспівав «Ще не вмерла України».

Тоді міністр закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив грамоту, ухвалу УНРади, і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку. У відповідь член Директорії Федір Швець зачитав Універсал: «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…».

ЗУНР після об’єднання з УНР змінила назву на Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР).

Його сенс

Попри юридичне об’єднання, продовжували існувати два уряди республік та дві армії, які мали різних ворогів: Росія / Польща, а через це — й різні цілі та стратегії.

Українська революція незабаром зазнала поразки, об’єднання тривало недовго, але Акт Злуки мав колосальне значення в історії України. Україна вперше за сотні років офіційно проголосила себе єдиною нероздільною державою. Цей документ став правовою основою для сучасної незалежної України. Тому, коли ми святкуємо День Незалежності від 24 серпня 1991 року, говоримо про відновлення України, а не створення.

«Після об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року ідея цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставиться під сумнів. Упродовж багатьох десятиліть Акт залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу», — пише Український інститут національної пам’яті.

Коли ми почали відзначати День Соборності. «Живий ланцюг»

За часів радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначали. 22 січня святкували лише українці в еміграції.

Уперше на державному рівні День Соборності відзначили не в Києві, а в Хусті (місто в Закарпатській області). Це відбулося 22 січня 1939 року, коли місто було столицею Карпатської України (автономії у складі Чехословаччини). Тоді на святкову маніфестацію вийшло понад 30 тисяч людей, що було демонстрацією єдності українців у часи, коли більшість України перебувала під радянською окупацією.

Тільки через 50 літ, у неділю 21 січня 1990-го, українська патріотична громадськість із нагоди 71-ї річниці проголошення злуки УНР та ЗУНР провела акцію «Українська хвиля» й утворила живий ланцюг єднання. За різними оцінками, від 500 тисяч до 3 мільйонів людей взялися за руки, створивши безперервний ланцюг від Івано-Франківська до Києва. Довжина ланцюга перевищувала 770 км.

Акція стала провісником розпаду СРСР та кроком до незалежності України.

Ланцюг у Луцьку й на Волині

«Українську хвилю» організував Народний Рух України. Приготування до акції почалось у вересні 1989 року. Організатори з різних областей збиралися на наради щомісяця (або й раз на два тижні) у Рівному. У Луцьку ним став рухівець Михайло Тиский — голова першої Волинської обласної організації Народного Руху України. У своїй книзі «Весна тривог і надій» він так описує ті події:

«… Перед Волинською обласною організацією НРУ (Народного Руху України, — mm) центральним штабом з Києва було поставлене завдання забезпечити живий ланцюг на відстані 50 кілометрів від міста Рівне по київській трасі в напрямку Новоград-Волинського (з 2022 — Звягель, — mm). Там, на Житомиршині, свідомість була ще іншою, ніж на Волині.

Напередодні цієї події керівництво обласної організації Руху було запрошене в міськвиконком, де начальник Луцького автотранспортного підприємства повідомив, що на його імʼя надійшла телеграма з міністерства про недопустимість надавати державні автобуси для використання їх в цій акції. У відповідь ми повідомили, що зможемо замовити автобуси у сусідній Львівській області, але цей безглуздий наказ хай буде на совісті волинських можновладців. До честі тодішнього голови Луцького міськвиконкому Антона Кривицького треба сказати, що він взяв відповідальність на себе і наказав начальнику АТП надати нам автобуси.

Рано-вранці на Театральний майдан міста, де формувалась колона, підійшло чотири десятки автобусів з Луцька, міст та сіл області, більше сотні приватних автомобілів. Наша колона, коли виїхала за місто, оформилась досить пристойно. У голові та хвості колони їхали міліцейські машини супроводу. З вікон автобусів виглядали сотні синьо-жовтих прапорів. Настрій кожного з учасників був піднесений, очі світилися щастям. Навіть майор міліції Сергій Шелепін, піддавшись настрою, підійшов і з якимось особливим захопленням показав мені маленький прапорець.

На призначене нам місце ми приїхали завчасно, а тому до 12 годин (початку акції) було досить часу, щоб зайняти своє місце вздовж дороги на відрізку 50 кілометрів. Місцеві жителі підходили до нас і розпитували, що ж то таке ми проводимо. Їх зацікавило, що в кожного в руках був прапорець і такі радісні, наче в день найбільшого свята, очі. Коли ж учасники акцій розповідали про мету та причину акції, то місцеві жителі навколишніх сіл дивувалися: «Чому про це не повідомлялось в пресі, по радіо та телебаченню? Багато людей наших теж прийшло б». В акцію «Живий ланцюг» входили як обовʼязок зустрічі з місцевим населенням, проведення мітингів, бесіди та розповсюдження листівок, газет тощо, що ми робили в селах Рівненщини і Житомирщини.

По приїзді в Луцьк, згідно з нашим планом, було проведено 30-хвилинний живий ланцюг від Київського до Замкового майданів, що мало символізувати звʼязок влади з народом, який, правда, на той час більше вірив опозиції. Свято закінчилось багатотисячним мітингом на Замковій площі та святковим Богослужінням».

Прапори, за словами Михайла, шили жінки-рухівки. Синю тканину купили у Луцьку, а за жовтою їздили у Львів, бо її в місті не було.

Державний статус

Офіційно свято встановлене указом Президента України Леоніда Кучми 21 січня 1999 року. З того часу 22 січня відзначають День Соборності України.

У 2011 році указом Віктора Януковича День Соборності скасований як окреме свято, його об’єднали з Днем Свободи під назвою «День Соборності та Свободи України». Однак у 2014 році указом Петра Порошенка історичну назву та окреме святкування відновлено.

Щорічно люди в Україні створюють ланцюги єдності, найвідоміший з яких відбувається у Києві через міст Патона, що символічно з’єднує правий та лівий береги Дніпра.

***

Коли після розмови за кавою з Михайлом я повертаюся на Театральний майдан, він увесь знову в автобусах. Як тоді, 21 січня 1990-го. Тільки сьогодні, як чи не щодень протягом останніх 4 років, люди приїхали на похорон Героя.

Цього дня, 20 січня 2026 року, в кафедральному соборі Святої Трійці у Луцьку прощаються з військовослужбовцем Іваном Прокопцем. У цивільному житті він був лікарем-анестезіологом. У війську служив бойовим медиком. Загинув 13 січня під час евакуації побратимів на Харківщині. В офіційних повідомленнях традиційно пишуть: «Під час виконання бойового завдання щодо захисту територіальної цілісності та незалежності України». Захисту ідеї соборності.