Суспільству потрібен голос професіонала

Чи помічали ви, що найважливіші голоси часто звучать найтихіше?

І зовсім не тому, що їм нічого сказати. Навпаки, це переважно люди з великим досвідом, глибокими знаннями та сильним відкритим серцем.

З таким високим ступенем відповідальності, що саме він зупиняє їх, проте лише на рівні внутрішнього дозволу говорити «голосніше», зовсім не на рівні компетенції. Часто в них є талант до викладання та донесення, проте… Чогось бракує?!

Я й сама була такою… і сьогодні також продовжую працювати над цим у власному прояві. Частенько ставила собі запитання: «Чи маю я право говорити? Чи достатньо я знаю? Чи не буде це виглядати смішно і нескромно?»

Ці питання точно звучать у голові кожного. І саме вони найчастіше визначають, чи зможе людина взагалі проявлятися.

Чим більше я спостерігаю за цим у професійному середовищі, тим більше розумію: справа не лише в лікарях. Бо в кожного із нас є насправді потужна внутрішня заборона, яка стримує і не пускає.

Кожен з нас хоча б раз забороняв собі висловлювати свою думку, сміливо пропонувати ідею, починати нову справу і просто заявляти про свою «інакшість».

Часто ці питання звучать настільки переконливо, що ми сприймаємо їх за правду. Хоча насправді лише страх стоїть за цим усім.

У медицині цей механізм особливо помітний. Адже ми так багато всього боїмося при нашій зовнішній відвазі. Боїмося нашкодити, помилитись, не знати чогось… Боїмося ціною власного життя, бо знаємо, за що відповідаємо щодня.

Нас вчили бути точними, бути стриманими, не перебільшувати, не говорити зайвого. І так, — в цьому так багато цінного, але так багато обмежень.

Сьогодні світ змінився. Сьогодні ми живемо в інформаційному просторі. Щодня читаємо, слухаємо і шукаємо відповіді. Так само, як їх шукає лікар — для себе, для покращення власного життя, для задоволення.

І тут я усвідомлюю, що якщо будь-який фахівець зі сфери того, що ми шукаємо, мовчить про те, що він вміє чи знає, тоді до прояву частіше приходить інший. Але який цей інший?! Я не вважаю, що прояв — це обов’язок, проте бачу наслідки вчасно не обраної відповідальності.

І наслідки не лише в контексті того, що лікар не знайде свого пацієнта або знайде його в меншій кількості. Наслідки в тому, що, не беручи на себе відповідальність і не транслюючи свою фаховість, віддаємо професійну інформацію в руки інших…

Сьогодні знання мають бути присутні там, де люди шукають відповіді. Знання мають бути там, де кожен готовий ділитися. Говорити про своє покликання, про справу своєї душі і свого життя, про свій професіоналізм, ділитись і надихати інших.

Для когось — це про те, що він вже робить.

Для іншого — лише про мрію.

Але у висновку — це завжди про одне: світ точно не стане кращим від мовчання.

Бо в голосі — сила.

В прояві — ясність.

У діленні — любов.